Українська культура в козацьку добу, Детальна інформація

Реферат на тему:

Українська культура в козацьку добу

ПЛАН

1.Козацтво як явище історії та культури

2.Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки

3.Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво

1.Козацтво як явище історії та культури

Роль козацтва та Запорозької Січі в історії України унікальна і не має аналогів в історії інших народів. На певному етапі історичного буття України козацтво, яке виникло стихійно, взяло на себе найважливіші завдання, що стояли перед усією нацією, виступило провідною організуючою силою в їх здійсненні.

В історії українського народу мали місце три революції, в кожній з них вирували і людські цінності козаків. Історичний образ козака став складовою Великого герба України. Тому знання і розуміння учнями цього матеріалу має велике виховне значення для майбутніх громадян української держави, яка торує свій шлях у двадцять перше століття, бо саме на шкільну історичну освіту покладаються основні надії щодо подолання кризи історичній свідомості суспільства в перехідний період.

В процесі пізнання історичного розвитку українського державотворення важливо визначити місце Січі в політичній структурі Речі Посполитої, а згодом Гетьманщини та царської Росії.

Реєстрове козацьке військо створювалось урядом Речі Посполитої з метою поширення влади на Запорозьку Січ (розкол і ослаблення козацтва, бо в ряди реєстровці записували переважно заможних козаків).

Збільшення чисельності реєстрових козаків (удвічі) і отримання ряду привілеїв (передавався у володіння Трахтемирівський монастир, козаки отримували право на окремий суд, звільнення від державних повинностей (крім військової), отримання земельних володінь, значних маєтностей і платні грішми, дозвіл на заняття промислами і торгівлею).

Речі Посполитій не вдалось поставити під контроль Запорозьку Січ. Січ стала тим осередком, що зібрав навколо себе однодумців і розпочав Визвольну війну, під час якої відбулось формування Гетьманщини. Органи самоврядування зберігались на Запорожжі впродовж усього існування козацької держави. Запорожці брали участь у військових “радах, що “час від часу збиралися на Лівобережжі”, обговорюючи претендентів на гетьманську булаву. Кіш слідкував за подіями на інших українських землях і був арбітром у суперечках між ворогуючими сторонами.

Царська Росія, зберігала органи самоуправління на Запоріжжі. Царський уряд визнавав за Військом Запорозьким широкі права і повноваження, але Росія прагнула поставити під контроль діяльність як гетьманів і старшин, так і Запорожжя. Після 1667 р. (Андрусівський договір) Запорожжя знаходилось у підпорядкуванні обох держав. Царат не простив запорожцям їх підтримки І.Мазепи і у травні 1709 р. зруйнував Січ, після чого частина запорожців вперше перебралась в Олешки. Згодом у серпні 1733 р. цар офіційно дозволив козакам заснувати Нову Січ, але забезпечив контроль над ними, спорудивши укріплення поблизу Січі, в якому знаходилось військо.

Царський уряд активно використовував запорожців у тих війнах, які вів протягом 18 століття, дедалі обмежуючи їх права і вольності врешті решт ліквідувавши Січ .

Вбачаючи місце Січі в політичній структурі Речі Посполитої, Гетьманщини, царської Росії слід згадати залучення Запорозької Січі в процесі шляхетської колонізації степової України Річчу Посполитою; активну участь Запорозької Січі у московських експедиціях Лжедмитріїв I і II, організованих польськими магнатами та королівським двором на початку ХVII століття (бо основне одро війська в цих походах складали саме запорожці, с.160); історичне буття козаччини та Запорозької Січі в період між “реформою Баторія” і смертю Петра Сагайдачного).

Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648—1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за об'єднання всіх українських земель під гетьманською булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.

Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на різних етапах Визвольної війни.

Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.

Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти, яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і взяв їх під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і до революції 1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського посла Г. Кунакова, в українському війську в 1649 p. було 6000 шляхтичів, які зайняли посади в гетьманській адміністрації.

За 1648—1654 pp. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів на землеволодіння. Кількість їх зросла після узаконення в "Березневих статтях" і "Жалуваній грамоті шляхті" (1654 p.) привілейованого становища української шляхти: "... шляхта... чтоб при своих шляхетських вольностях пребьівали". З 1654 по 1657 p. більше 90 гетьманських універсалів захищали права шляхти — звільняли від військової служби, постоїв війська, забороняли кривдити та ін.

Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його на привілейований окремий стан, юридичне вільний. Козацтво фіксувалося поіменно в урядових реєстрах і підлягало виключно юрисдикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на утворення місцевого громадського самоврядування, зберегли традиційний козацький суд, були звільнені від податків. Основним їх обов'язком була військова служба. Проте фактично в козачий "компут" можна було вільно вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за окремими даними — до 80 %) вважали себе козаками.

Козацьке століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобразився у химерному стилі барокко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців.

Період козацької епохи залишив яскравий слід в історії України, на шляху становлення її як незалежної і самобутньої країни.

2.Нові процеси в духовному житті:

реформування церкви та освіти, розвиток науки

XVIII століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобразився у химерному стилі барокко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позоавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців.

Церква. Православна церква століттями виступала центром та рушієм культурного життя на Україні. В боротьбі з польським католицизмом вона стала втіленням української самобутності. Але самобутність ця поблякла із вступом на арену Російської імперії як оборонця всього православ'я, включаючи українське. Позбавлена сенсу існування, українська церква втратила свою рушійну силу. Приблизно в цей же час вона перестала існувати як окреме ціле.

Поглинання української церкви імперським духовним «істеблішментом» перебігало паралельно з ліквідацією автономії Гетьманщини. Деякий час після переходу в 1686 р. під зверхність московського патріарха українська церква процвітала: її школи були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни; завдяки покровительству Мазепи зміцнилася її економічна база. І все ж розвивалися події, що не віщували їй нічого дорого. Вже у 1686 р. Чернігівська єпархія була вилучена з-під юрисдикції київського митрополита й підпорядкована Москві. Трохи згодом подібне відбулося з Переяславською єпархією.

Ще більше владу київського митрополита було підірвано між 1690 і 1710 рр., коли врешті-решт поступилися перед тиском поляків і перейшли до греко-католиків такі давні бастіони українського православ'я, як Львівська, Перемишльська та Луцька єпархії. Найдошкульнішого удару церква зазнала у 1721 р., коли Петро І скасував Московську патріархію, заснувавши Священний Синод — бюрократичну установу, до якої входили урядові службовці та духовенство і яка наглядала за справами церкви. Це фактично перетворило православну церкву як у Росії, так і на Україні на бюрократичний додаток держави. Українці брали безпосередню участь у цих нововведеннях, зокрема їх підтримував Феофан Прокопович — найближчий радник царя в церковних справах. Водночас українець Стефан Яворський, провідний православний діяч імперії, виступав проти них.