Внесок російського філософа Миколи Бердяєва у розвиток богословської концепції культури, Детальна інформація

Наявністю первинної свободи, що породжує зло, Бердяєв хоче розв’язати характерну російську проблему теодицеї — виправдання благого й доброго Бога-творця за те, що створений ним світ повен Зла. Це схоже на зороастризм (маніхейство), створення якого приписують легендарному пророку Заратустрі. У маніхействі буття вважається боротьбою бога добра Ормузда й бога зла Арімана. Це, у свою чергу, співзвучне діалектиці Гегеля—Маркса з її єдністю і боротьбою протилежностей. Маніхейство дуже вплинуло на іудаїзм і християнство — хоча вони й визнають єдиного Бога, але Старий Заповіт чітко не говорить: споконвічно існував Диявол чи був створений Богом і потім відпав від нього. Через Слово Бог створив не лише світ, а й людину. За Бердяєвим, крім Божого Смислу, в людині є і зла первинна свобода. Те саме, але в інших термінах, подає цілком матеріалістична глибинна психологія. За Юнгом, у людині є низинне біопсихосоціальне начало (Тінь); Фромм говорив про ірраціональну деструктивність такого самого походження; обидва вони говорять і про ірраціональний порив до творіння, творчості.

Сенс творчості в Бердяєва тісно пов’язаний із його розумінням релігії. Людина створена Богом, але впала у гріх і відпала від Смислу Божого. Метою християнства офіційна релігія вбачає спокутування гріху та спасіння, а Бог вважається верховною силою, вищою владою, що карає грішників і посилає благодать тому, хто став на шлях спасіння. Бердяєв вважає це пережитком старозавітної, іудаїстичної передісторії релігії Христа. Відчуття гріховності пригнічує й ослаблює людину, це те саме, що Батько у Фрейда й Авторитарна Совість у Фромма. У Бердяєва Бог — це свобода для творчості. Бог створив Всесвіт і людину й вимагає зустрічного акту творіння, спрямованого людиною до Бога, щоб людина могла стати нарівні із Богом, стати Боголюдиною, втілити відомий вислів «ви станете як боги». Найвище призначення людини — це активне пізнання Закону Божого через пізнання Всесвіту, створеного Промислом Божим, і розумне перетворення Космосу як акт творчості, спрямований до Бога.

Стосовно розхожого штампу про Бердяєва як про християнського філософа можна сказати ось що. Духівництво й церкву як соціальний інститут Бердяєв справедливо звинувачував у перекрученні Смислу Божого, а «побутове християнство» взагалі зневажав. Навіть Святе Письмо він вважав слабким відбитком Слова Божого, вираженим недосконалою мовою людини. Тут є частка істини: ірраціональне за своєю суттю одкровення про Бога та Промисел Його абсолютно адекватно раціоналізувати неможливо. Але в середньовіччі такий «християнин», як Бердяєв, горів би на вогнищі як єретик, а згодом якийсь «священний синод» відлучив би його від церкви й піддав анафемі.

Революцію 1917 р. Бердяєв сприйняв спокійно, справедливо вважаючи, що як Росія, так і весь світ ідуть «не туди». Він давно вважав, що у відповідь на накопичене у світі зло революція спробує здійснити правду, але це обернеться ще більшим злом. Спаду в Бердяєва не було, навпаки, було творче піднесення. 1918 року він створює Вільну Академію духовної культури, де веде лекції та семінари. На його релігійно-філософські диспути приходили робітники, буржуа, солдати, інтелігенти, навіть більшовицькі чекісти й комісари. У наш час тотальних «ученості» й «оступінення» такого потягу до духовної культури не спостерігається! Владу більшовиків Бердяєв критикує, але йому виділяють академічний пайок і навіть обирають у 1920 р. професором Московського університету, де на лекціях він критикує марксизм. 1922 року його двічі заарештовує ЧК. Перший раз під час допиту, який вів сам Ф.Дзержинський, Бердяєв читає йому лекцію про власне розуміння марксизму. Під час другого арешту Бердяєва оповіщають, що його вирішено вислати разом з іншими філософами, вченими й письменниками.

3. Емігрантський період життя М.Бердяєва

26 вересня 1922 р. Бердяєв назавжди виїхав із Росії на так званому «філософському пароплаві» з представниками російської інтелігенції — курсом на Німеччину. Вже потім стало зрозуміло, що всім їм просто поталанило, через 10 років їх знищили б.

До 1924 р. Бердяєв живе в Берліні, потім у Франції — у Парижі та Кламарі. Видає часопис і керує видавництвом, які публікували світоглядну літературу. Це дозволяло жити хоч і небагато, але гідно.

За кордоном мислитель здобуває світову популярність, але різко розходиться з російською «білою» еміграцією. Хоча Бердяєв був запеклим противником більшовизму, ще різкіше він ставився до будь-яких планів повалення більшовиків шляхом інтервенції. Він вірив тільки у внутрішнє подолання більшовизму. Тут він майже вгадав, але крах СРСР виявився не подоланням, а деградацією та розпадом, і під цими уламками ми «борсаємося» вже понад 10 років. У Франції за Бердяєвим навіть закріпилася репутація не комуніста, а «комюнізан» (communisant), що з французької можна перекласти як «комунізнутий».

Почалася Друга світова війна. Емігрантів, які співпрацювали з гітлерівцями, Бердяєв зневажав. Гестапо на нього «позирало косо», але чіпати світову знаменитість не наважувалося. Стався конфуз: коли якась швейцарська газета помилково повідомила про арешт Бердяєва, до його садиби в Кламарі прибули два переляканих чини з гестапо — виявляється, хтось із гітлерівських бонз захоплювався творчістю філософа!

У працях Бердяєва багато сторінок присвячено «російській ідеї». За Бердяєвим, «російська душа» (у термінах К.Юнга — психотип) — суперечлива єдність природного екстатичного діонісизму й несамовитої православної аскези, що з застереженнями стосується й українців. «Російська ідея» (за Бердяєвим) полягає у прагненні до Абсолюту й Нескінченності, у пошуку справедливого Царства Нетутешнього й загального братства з Богом й у Христі. Російські революцію та комунізм Бердяєв вважав перекрученням цієї ідеї, у чому, за Бердяєвим, винне соціальне зло або, за Фроммом, ірраціонально-деструктивний соціальний характер. Марксизм цьому лише надав поверхнево-раціональних рис, та й сам він мав значний релігійний заряд. Царство Абсолютної правди виродилося в тоталітаризм, загальне братство — у шовінізм, спроба об’єднати східну й західну духовні традиції — інколи у безглузде протистояння Сходу й Заходу тощо.

За Бердяєвим, тоталітарний комунізм є наслідком того, що християнство своєї місії не виконало; а, перекрутивши «російську ідею», своєї історичної місії не виконала Росія. І справді: налякати весь світ, пролити стільки крові й заморити голодом стільки мільйонів, перемогти в такій страшній війні й невдовзі після неї прорватися в Космос — і такий безславний кінець, шкурництво й деградація! Бердяєв ще 1937 року писав, що Росія до революції була країною не дуже буржуазною, але буржуазність настане після комунізму (!), коли релігійну енергію буде безславно витрачено, почнеться шкурництво... Ось воно й почалося!

Філософія історії Бердяєва продовжує російську традицію, яка не вважала історію прогресом в ім’я верховного блага, прогресом узагалі, вказуючи на регресивні тенденції. І слов’янофіли, і західники порушували питання про відмінність між культурою й цивілізацією, за яку платиться висока ціна у вигляді масової деградації. Вони звинувачували Європу в міщанстві, говорили про «занепад Європи» та «кінець історії», яку вважали не єдиним лінійним процесом, а сумою від перетинання циклів зародження, розквіту й занепаду цивілізацій. І хоча поширена помилкова думка, що вперше ці погляди висловив О.Шпенглер (1880—1936), про це заговорили вже у 1840-х роках Герцен і Бєлінський, потім на повний голос заявив Достоєвський, а найбільш системно виклав М.Данилевський (1822—1885), коли Шпенглер ще не народився. До речі, під час особистої зустрічі Шпенглер здався Бердяєву самовдоволеним буржуа.

У Бердяєва посилюються мотиви есхатології й апокаліптики — сенс історії він вбачає у закінченні історії. Аби це зрозуміти, треба поглянути на один маловідомий момент його творчості.

Бердяєв протиставляє космічне й соціологічне світовідчуття. Людство породжене Космосом і є грою космічних сил та законів. (Чим не матеріалістичне тлумачення Бога і Закону Його?) Людина, як неспроможна осягнути Простір, штучно замикається у своєму обмеженому соціальному світі, рятуючись від Нескінченності. Розхожі соціологічні погляди практично ігнорують космічний сенс буття й майбутнього. Усі соціальні вчення зосереджені на створенні «благополучного людського мурашника». Але організація ситого, самовдоволеного соціального світу в принципі неможлива через закладений у людину потенціал ірраціональної енергії Космосу. Якщо цю енергію не спрямовано на нескінченне творче пізнання й перетворення нескінченного Всесвіту, то вона обертається різноманітними формами ірраціональної деструктивності. Із поглибленням і ускладненням організації суспільства людство дедалі більше втягується в «героїчну» боротьбу з соціальними проблемами, створеними ним самим. У термінах К.Юнга — це патологічне поглиблення інтроверсії в себе за рахунок екстраверсії в Космос. У термінах християнства — це відпадання людини від Промислу Божого й поклоніння не Богу, а ідолу. Бердяєв бачив кінець історії в переході до космічного світовідчуття, для якого буде чужим прагнення до міщанського добробуту, але якому будуть властиві приборкання низького начала й гедонізму, аристократична самодисципліна, навіть аскеза, найвище напруження фізичних і духовних сил, ризик на межі виживання в нескінченній гонитві за Космосом, що нескінченно розширюється. Невже помилявся?!

Він сподівався, що після Другої світової війни в Росії почнеться оновлення, і навіть думав про повернення. Але, переживши страшну війну, Росія не змінилася. Псевдокомунізм упав лише через 45 років, та якби Бердяєв побачив, що виникло на його місці, він жахнувся б!..

Микола Олександрович Бердяєв помер 1948 р. у Франції, у своєму кабінеті, раптово, за роботою. Він так і не побачив Батьківщину.

4. Погляд М.Бердяєва на культуру

На думку М.Бердяєва у суспільно-духовному житті примат належить культурі. Не в політиці і не в економіці, а в культурі здійснюються мета суспільства. І високим якісним рівнем культури виміряється цінність і якість громадськості. На думку Бердяєва від демократизації культура всюди знижується у своїй якості й у своїй цінності. Вона робиться більш дешевою, більш доступною, більш широко розлитою, більш корисною і комфортабельною, але і більш плоскою, зниженою у своїй якості, некрасивою, позбавленою стилю.

М.Бердяєв зазначав, що культура переходить у цивілізацію. Демократизація неминуче веде до цивілізації. Вищі підйоми культури належать минулому, а не буржуазно-демократичному століттю, що найбільше зацікавлений зрівняльним процесом. У цьому плебейському столітті натури творчі і витончено культурні почувають себе більш самотніми і невизнаними, ніж в усі попередні століття. Ніколи ще не було такого гострого конфлікту між обраною меншістю і більшістю, між вершинами культури і середнім її рівнем, як у наше буржуазно-демократичне століття. Тому що в колишні століття конфлікт цей послаблявся більш органічним складом культури. Але в культурі, що загубила «органічність», яка відступила від ієрархічної своєї будови, у культурі по своїй будові «критичній» цей конфлікт стає нестерпно болісним. Він викликає невимовний сум кращих людей нашої епохи. Людям демократичного духу незнайомі цей сум і незрозуміло це лиховісне почуття самітності в сучасній культурі. Для більшості культура — лише засіб вашої політики й економіки, лише знаряддя благоденства, лише культура для народу. М.Бердяєв звертався до радянських керманичів так: “Ви не в силах перебороти свого споконвічного утилітаризму. І скільки б ви ні пробували прикрашати себе культурою, занадто видно і ясно, що ніяких цінностей культури для вас не існує. Вам потрібна цивілізація, як знаряддя вашого земного царства, але культура вам не потрібна”.

М.Бердяєв зазначав, що культура і цивілізація — не те саме. Культура народилася з культу. Джерела її — сакральні. Навколо храму зачалась вона й в органічний свій період була зв'язана з життям релігійним. Так було у великих древніх культурах, у культурі грецькій, у культурі середньовічній, у культурі раннього Відродження.

Культура — шляхетного походження. Їй передався ієрархічний характер культу. Культура має релігійні основи. Це потрібно вважати встановленим і із самої позитивно-наукової точки зору.

Культура — символічна по своїй природі. Символізм свій вона одержала від культової символіки. У культурі не реалістично, а символічно виражене духовне життя. Усі досягнення культури по природі своїй символічні. У ній дані не останні досягнення буття, а лише символічні його знаки. Така ж і природа культу, що є прообраз здійснених божественних таємниць. Цивілізація не має такого шляхетного походження. Цивілізація завжди має вид parvenue (вискочка (фр.). У ній немає зв'язку із символікою культу. Її походження мирське. Вона народилася в боротьбі людини з природою, поза храмами і культом. Культура завжди йде зверху вниз, шлях її аристократичний. Цивілізація йде знизу нагору, шлях її буржуазний і демократичний. Культура є явище глибоко індивідуальне і неповторне. Цивілізація ж є явище загальне і всюди повторюване. Перехід від варварства до цивілізації має загальні ознаки у всіх народів, і ознаки по перевазі матеріальні, як, наприклад, використання заліза і т.п. Культура ж древніх народів на самих початкових ступенях своїх дуже своєрідна і неповторно індивідуальна, як культура Єгипту, Вавілону, Греції і т.п. Культура має душу. Цивілізація ж має лише методи і знаряддя.

Шляхетність усякої справжньої культури визначається тим, що культура є культом предків, шанування могил і пам'ятників, зв'язок синів з батьками. Культура заснована на священному переказі. І чим древніша культура, тим вона значніша і прекрасніша. Культура завжди пишається стародавністю свого походження, нерозривним зв'язком з великим минулим. І на культурі грунтується особливого роду благодать священства. Культура, подібно церкви, найбільше дорожить своєю наступністю. У культурі немає хамізму, немає зневажливого відношення до могил батьків. Занадто нова, недавня культура, що не має переказів, соромиться цього свого положення. Цього не можна сказати про цивілізацію. Цивілізація дорожить своїм недавнім походженням, вона не шукає древніх і глибоких джерел. Вона пишається винаходом сьогоднішнього. У неї немає предків. Вона не любить могил. Цивілізація завжди має такий вид, точно вона виникла сьогодні чи вчора. Усе в ній нове, усе пристосоване до зручностей сьогоднішнього дня. У культурі відбувається велика боротьба вічності з часом, великий супротив руйнівної влади часу. Культура бореться зі смертю, хоча неспроможна перемогти її реально. Їй дороге увічнення, безперервність, наступність, міцність культурних створінь і пам'ятників. Культура, у якій є релігійна глибина, завжди прагне до воскресіння. У цьому відношенні найбільшим зразком культури релігійної є культура Древнього Єгипту. Вона вся була заснована на спразі вічності, спразі воскресіння, уся була боротьбою зі смертю. І єгипетські піраміди пережили довгі тисячоріччя і збереглися до наших днів. Сучасна цивілізація не будує вже пірамід і не дорожить тим, щоб пам'ятники її мали тисячолітню міцність. Усі швидкоплинно в сучасній цивілізації. Цивілізація, на відміну від культури, не бореться зі смертю, не хоче вічності. Вона не тільки мириться зі смертоносною владою часу, але і на цій смертоносності тимчасового потоку засновує усі свої успіхи і завоювання. Цивілізація дуже приємно і весело влаштовується на цвинтарях, забувши про небіжчиків. Цивілізація футуристична. У цивілізації є хамізм зарозумілого parvenu. Цей хамізм повідомляється і культурі, що хоче бути остаточно безрелігійної.

У культурі діють два початки — консервативне, звернене до минулого і підтримуюче з ним спадкоємний зв'язок, і творче, звернене до майбутнього і створююче нові цінності. Але в культурі не може діяти початок революційний, руйнівний. Революційний початок власне кажучи ворожий культурі, антикультурний. Культура немислима без ієрархічної наступності, без якісної нерівності. Революційний ж початок ворожий будь-якому ієрархізму і спрямований на руйнування якостей. Дух революційний хоче озброїти себе цивілізацією, привласнити собі її утилітарні завоювання, але культури він не хоче, культура йому не потрібна. І не випадково революціонери, на думку М.Бердяєва, так люблять говорити про буржуазність культури, про неправду, у якій народилися всі культури, і з таким пафосом декламують проти занадто дорогої ціни культури, проти нерівності і жертви, якими вона купується. Ніхто з них внутрішньо не дорожить культурою, не любить її інтимно, не почуває її своєю власною цінністю, своїм власним багатством. Культура діялася людьми далекого для революціонерів духу. Ніщо у великих пам'ятниках культури не викликає у них священного трепету. Вони з легкістю готові зруйнувати всі пам'ятники великих культур, усі творчі їхні цінності в ім'я утилітарних цілей, в ім'я блага народних мас. Пора остаточно викрити двозначне відношення до культури. Нової культури революціонери не можуть створити, тому що взагалі не можна створити нової культури, яка не має ніякого спадкоємного зв'язку з минулою культурою, яка не має ніякого переказу, яка не поважає предків. Ідея такої нової революційної культури є contradictio in adjecto (протиріччя в термінах (лат.). To нове, що дехто хоче створити, не може вже іменуватися культурою. Багато говорять про революційну пролетарську культуру, яа несе у світ пролетарський клас-месія. Але дотепер немає ні найменших ознак виникнення пролетарської культури, немає навіть натяків на можливість такої культури. Оскільки пролетаріат прилучається до культури, він цілком запозичає її в буржуазії. Навіть соціалізм він одержав від «буржуазії». Культура розкривається зверху вниз. «Пролетарська» настроєність і «пролетарська» свідомість власне кажучи ворожі культурі. Войовничо усвідомлювати себе «пролетарем» — значить заперечувати всякий переказ і усяку святиню, усякий зв'язок з минулим і всякою наступністю, значить не мати предків, не знати свого походження. У такому щиросердечному стані не можна любити культури і діяти культуру, не можна дорожити ніякими цінностями як своїми власними. Робітник може брати участь у житті культури, якщо він не буде усвідомлювати себе «пролетарем».

Соціалізм не несе із собою у світ ніякого нового типу культури. І коли фахівці говорять про якусь нову духовну культуру, завжди почувається неправда їхніх слів. Соціалісти навіть самі почувають незручність при розмові на цю тему. І ті соціалісти, що щиро хотіли б нової культури, не розуміють, що вони безнадійно почали шлях свій не з того кінця. На цих шляхах не діється культура. Не можна робити культуру додатком до якоїсь істотної, основної справи, чимось начебто недільної розваги. Культуру можна діяти лише тоді, коли вона сама вважається істотною, основною справою. Соціалісти хочуть направити волю і свідомість людини винятково на матеріальну, економічну сторону життя. А потім роблять вид, що вони не проти культури, що вони жадають нової культури. Але з якого джерела відбудеться ця нова культура після того, як у душі людської висохнуть усі творчі джерела і дух буде погашений і задавлений соціальною матерією? Уже демократія понизила якісний рівень культури і вміла лише розподіляти, а не діяти культурні цінності. Соціалізм же понизив цей рівень ще більш. Розділ і розподіл культури не веде до того, що більша кількість людей починає жити справжніми інтересами культури. Навпаки, цей розділ і розподіл ще більш зменшує кількість людей, що віддають життя свою вищій культурі. І не дивуйтеся цьому. Розділ і розподіл ви робите не в ім'я самої культури, не по творчому духовному мотиві і пориву, а винятково з інтересів економічних і політичних, з розумінь утилітарних, в ім'я земних благ. Але вище духовне життя не додається тим, що цілком направили свою енергію на інтереси життя матеріальної. Ви, що учите про культуру, як надбудові над матеріальним, економічним життям суспільства, можете лише руйнувати культуру. Ваше відношення до культури не може бути до глибини серйозним. Демократизація і соціалізація людських суспільств витісняє вищий культурний шар. Але без існування такого шару і без поваги до нього культура неможлива. Це потрібно усвідомити і зробити звідси всі невідворотні висновки.

Демократичним шляхом не можуть створюватися «науки» і «мистецтва», не діється філософія і поезія, не з'являються пророки й апостоли. Закриття аристократичних джерел культури є вичерпанням всяких джерел. Прийдеться духовно існувати мертвим капіталом минулого, заперечуючи і ненавидячи це минуле. І самі джерела культури в минулому усе більш і більш губляться, відрив від них усе більш і більш поглиблюється. Уся європейська культура великого стилю зв'язана з переказами античності. Дійсна культура і є антична греко-римська культура, і ніякої іншої культури в Європі не існує. Епоха Відродження в Італії тому і була глибоко культурною епохою, на відміну від епохи реформації і революції, що вона не тільки не зробила революційного розриву в переказах культури, але відродила переказу античної культури і на них спорудила свій небувалий творчий підйом. Духовний тип Відродження є культурний і творчий тип. Духовний тип реформації означає руйнування церковних і культурних переказів, початок революційне, а не творче. Антична культура ввійшла в християнську церкву, і церква була охоронницею переказів культури в епоху варварства і пітьми. Східна церква одержала переказ античної культури через Візантію. Західна церква одержала переказ античної культури через Рим. Культ церковний насичений культурою, і від нього і довкола нього діялася і нова культура старої Європи. Європейська культура є насамперед і найбільше культура латинська і католицька. У ній є нерозривний зв'язок з античністю. По ній можна вивчати природу культури. Якщо ми, росіяни, не остаточно варвари і скіфи, то тому лише, що через православну церкву, через Візантію одержали зв'язок з переказами античної, грецької культури. Усі революції спрямовані проти церкви і хочуть порвати зв'язок з переказами античної культури, у церкву що ввійшли. І тому вони представляють варварське повстання проти культури. Боротьба проти шляхетної культури, проти культурної символіки почалася ще з іконоборства, з боротьби проти культу. Це — духовне джерело культуроборства.

Використана література:

Бердяєв Н. Філософія творчості культури і мистецтва. М., 1994. С.

Бердяєв Н. А. Філософія вільного духу. – М., 1996.

Мамонтов С.П. Основи культурології. – М., 1994.