Євген Гуцало – неординарна особистість української культури, Детальна інформація

Але в тім-то й річ, що ця книжка насправді зовсім не про Росію, байдуже, тямив це автор, чи ні. Вона – про справи українські, хоча, на диво, Україна, українські кривди від Росії в тексті не згадані жодним словом. І це дуже симптоматично. Звичайно, доброму письменникові, інтелектуалові негарно, непристойно бути ксенофобом і расистом, навіть, якщо в нього душа болить за Україну. Але проблема глибша: Гуцалова книжка засвідчує, що й досі міра любові й відданості до України (тобто те, що звичайно вважається ’’українськістю’’) визначається мірою не-любові до Росії.

В одному зі своїх оповідань 1985 року Євген Гуцало писав: «Прожите життя — це наче велика держава, яка існує за певними законами, а ми в цій державі присутні хіба що завдяки пам'яті, яка також підвладна певним своєрідним законам. Зусиллями пам'яті ми силкуємося реставрувати минуле, близьке чи далеке, і, відновивши з більшою чи меншою плотською переконливістю, намагаємось переконати себе, що прожите життя не вигадка чи міф, що воно — така сама об'єктивна реальність, як і день нинішній».

Можна не погоджуватися з поглядами Євгена Гуцала, але аж ніяк не можна відкидати його визначної, неординардинарної ролі в українській культурі.

В 1998 році відбулося відкриття меморіальної дошки на будинку № 3, що на вулиці Суворова, де жив і працював письменник (на знiмку), — це вузлик на пам'ять поколінням прийдешнім і нинішнім, натрапивши на який, може й не один із зацікавленням прочитає чи то збірку його поезій, чи то щось із його багатого новелістичного доробку.



(відкриття меморіальної дошки Є.Гуцало, 1998 р.)

Після вдалого творчого дебюту в 60-х роках, коли Євген Гуцало надрукував кілька надзвичайно поетичних новел, його одразу помітили й прийняли до сонму маститих. Тож доля Гуцала складалася як і в більшості «легалізованих» письменників: його багато видавали, проте... дедалі менше читали. Тож відкриттям меморіальної дошки зроблено велику й важливу справу, адже не в одного перехожого, що випадково кине на неї оком, виникне запитання: «Гуцало? А хто це?» 

Наостанок, поезія Є.Гуцала.



Древо поезії під небеса виростає,

скільки птахів над цим древом завжди пролітає:

голую-синяк, Голуб сизий. І припутень-голуб.

Винно-рожеві у припутня груди і воло.

Древо поезії - дерево рідного краю,

скільки птахів у гіллі його завжди співає:

дятел зелений. І дятел строкатий. І сивий.

Дятел трипалий. Сірійський. Та ще й білоспинний.

Древо поезії - під голубим небокраєм,

скільки птахів на верхах його гнізда звиває:

дрізд-омелюх. Чорногрудий. Співочий. І чорний.

І чикотень-дрізд. І дрізд білобровий проворний.

Древо поезії - завжди його наслухаю,

бо ні вночі, ані вдень древо не затихає:

голосом ремеза. Сорокопуда. Синиці.

Ластівки. Славки. Оляпки. Та іншої птиці.

Древо поезії - небо вгорі неокрає

з виру блакиті щоднини до нас промовляє:

жайвором сірим. Малим. Польовим. І чубатим.

Жайвором чорним. І жайвором також рогатим.

Древо поезії - скільки ти знаєш і знало,