Український одяг XIV - XVIII ст. Костюм Запорізького козацтва, Детальна інформація

Реферат з культури

Український одяг XIV - XVIII ст. Костюм Запорізького козацтва.

   

збігається з ядром Київської Русі — Київщиною, Сіверщиною, Поліссям, Поділлям i Галичиною; національні ж його риси стали складатися в XIV— XV ст. головним чином у селянському i козацькому середовищі.

тунікоподібною, з прямокутною горловиною. Жіноча сорочка була довгою, різноманітного крою: тунікоподібна, з плечовими вставками (пришитими по основі й по підканню стану), з суцільнокроєними рукавами.

    Як поясний чоловічий одяг відомі вузькі штани — гачі (ногавиці) з білого або темного сукна, а також широкі шаровари.

    Жіночий поясний одяг на значній території України був незшитий або частково зшитий у вигляді одного широкого чи двох вузьких прямокутних шматків саморобної вовняної візерунчастої або однотонної тканини. Це — дві запаски, одноплатова обгортка (опинка, дерга), святкова плахта, що побутувала виключно на Середній Наддніпрянщині. Незшитий поясний одяг із домотканої вовни мав чимале локальне розмаїття за рахунок різного орнаментально-колористичного вирішення. Так, на території Середньої Наддніпрянщини в будень носили дві вузькі — чорну и синю — запаски, а на свята — багатокольорову клітчату плахту з ошатною орнаментованою запаскою — попередницею. На Поділлі побутувала обгортка у вигляді широкого горизонтального полотнища чорної саморобної вовняної тканини, прикрашеної складними ритмічними композиціями орнаментальних різнокольорових смуг. У районах Подністров'я та Карпат носили як дві вузькі запаски, заткані різнокольоровими смугами з додаванням металевої нитки, так i поясний одяг у вигляді широкого горизонтального полотнища з місцевими варіантами колориту и оформлення.

форми. На Поліссі, наприклад, широко відомими були літник та андарак. Літник — це вертикально смугаста вовняна стдниця (на червоному тлі різнокольорові смужки: зелена, чорна, жовта, синя, біла). Андарак — червона однотонна спідниця із закладеними по спинці зборами й широкою орнаментальною смугою по низу.

    Спідниця шорц, яка побутувала на Львівщині, виконувалася з вовняної тканини, затканої багатокольоровими вертикальними смугами, розташованими у складному ритмічному чергуванні на 6i-лому тлі. По низу вона обшивалася червоним саморобним шнуром.

    Димка, мальованка, друкованиця — так називалися полотняні спідниці з набивним малюнком, нанесеним ручним способом.

    Кожна місцевість, навіть кожне село відрізнялися самобутністю малюнка, орнаменту i крою спідниць. Особливе Місце серед цих показників посідав орнамент — найбільш різноманітний засіб прикрашання жіночого одягу. Орнаментація виконувалася техніками ткацтва, набійки, вишивки, аплікації, художнього шва i відповідала звичним стереотипам, які склалися на конкретній території.

своєрідний символ сімейного статусу жінки. У дівчат — це вінець, обруч, перев'язка, які завжди одягалися так, щоб була відкритою маківка. На свята напинали вінок із квітів, який особливо багато прикрашали під час весілля. Як відомо, на другий день весілля голову дівчини покривали рушниковим головним убором — наміткою, a потім одягали жорсткий очіпок, який у різних місцевостях мав значну різноманітність форм (трапецієподібний, овальний, серпоподібний, сідлоподібний i т. д.). Очіпок, за звичаєм, жінка на людях не знімала, а, йдучи до церкви чи в гості, поверх нього обов'язково вдягала ще и намітку у вигляді довгого рушникоподібного навою. Якість тканини, а також способи пов'язування намітки також мали регіональне розмаїття. На Середній Наддніпрянщині намітки робили з найтонших сортів саморобного лляного або конопляного полотна (серпанку), а в західних областях — із більш цупкого полотна (нафрами).

мали назву чорнобривці.

валяного сукна. Розвиток цього одягу йшов від прямоспинного до приталеного крою. Пряма форма використовувалася в довгих плащах типу манти, гуглі, чуги, а також у короткій довговорсій гуні. Широко побутував i одяг типу свити. Її крій поступово ускладнювався за рахунок вставки по боках клинів — вусів — або за рахунок додаткових полотнищ, вшитих по лінії талії. Заможні селяни носили верхній одяг із покупних мануфактурних тканин — жупан. Узимку основним одягом був овчинний кожух, не критий тканиною. Крій та пропорції кожухів у різних місцевостях мали свою специфіку.

в окреме ремесло. Цехове, а потім мануфактурне виробництво викликало певну уніфікацію одягу, значну його відмінність від домашнього — i в техніці ткацтва, i у способах пошиття, i у структурі всього комплексу. Формування національного ринку забезпечувало великий асортимент тканин, у тому числі імпортних.

    Тільки останні мали значну кількість видів: камка, тафта, китайка, атлас, паволока, бязь, миткаль, киндяк, кумач тощо. Шовкові й бавовняні тканини в основному завозили зі сходу: з Китаю, Індії, Персії, Туреччини, Закавказзя, Середньої Азії, а також із Криму; вовняні — із Країн Західної Європи: Англії Франції, Італії, Фландрії, німецьких князівств. Одного лише імпортного сукна існувало понад 30 сортів.

вовняних тканин високої якості. Недарма серед міських ремісників виділялись такі фахівці, як холщовники, суконники, шовковики. Урізноманітнювалася и палітра кольорів: до тих, що здавна вживалися, додалися лазуровий, гвоздичний, сірий та ін. На торгових площах великих міст у спеціальних рядах можна було придбати не тільки вітчизняні, а й різноманітні привізні матеріали для одягу — оксамит, парчу, прошву, стрічки, шнури, нитки тощо. Імпортні речі коштували дуже дорого, тому їх використовували лише для святкових очіпків чи запасок, оздоблювали ними верхній одяг або деякі елементи орнаменту творчо перероблювали на вишивку чи набійку.

обслуга — звичайно були вихідцями із сільської місцевості, а тому й продовжували носити одяг, близький до сільського. Зрозуміло, в місті він дедалі більше нівелювався, втрачаючи локальну специфіку. Як i в селі, комплекс одягу городян включав сорочку i штани або сорочку i спідницю, але сорочка стає нижнім одягом. Щодо форм та крою одягу, то вони змінювалися повільніше. Розрив у крої між селянським i міським костюмом відбувався через те, що міський одяг середніх верств поступово починає розвиватися за загальноєвропейськими законами, підлягаючи впливам моди.

    Соціальна диференціація міського одягу насамперед позначалася на використанні тих чи інших матеріалів. Якщо бідні городяни вживали, як i селяни, саморобні тканини із льону та вовни, а покупці — тільки для оздоблення, то заможні верстви — переважно uiobkobн тканини, парчу, оксамит, високоякісне сукно, дорогі хутра.

    У міському костюмі порівняно з сільським налічувалася велика кількість предметів. На відміну від полотняної сорочка заможних городянок була шовковою, з глибоким вирізом. На верхню частину сорочки надягали ліф із вузькими рукавами, які застібалися або зашнуровувалися. Спідниці та ліфи робили з дорогих тканин: штофного шовку, атласу, парчі. На голову надавали шапки-кораблики овальної форми з шовку, оксамиту або парчі. Дуже різноманітним був верхній жіночий одяг— кунтуші, жупани, свитки, каптани. Люди середнього достатку взували чоботи и черевики з телячої, волової, кінської шкіри або з юфті. Найбільш заможні — з перського и турецького сап'яну: червоні, жовті, зелені, блакитні, лазурові, 6ілі або ж тілесного кольору. Таке взуття густо розшивалося золотом, особливо халявки.

    У чоловічому одязі городян обов'язковим компонентом був жупан із саморобного сукна. Він підперізувався широким поясом, якість якого свідчила про заможність власника. Жупан носили у парі з кунтушем — верхнім одягом із довгими рукавами або прорізами для рук, який іноді підшивався хутром.

    Для всіх узагалі чоловічих убрань люди середнього достатку вживали сукна, які привозилися з-за кордону, зуф (різновид камлоту), для святкового плаття — шовкові матерії (киндяки, тафту, камку, оксамит, атлас, алтабас та ін.). У людей більш заможних покривалось шовковими тканинами i буденне вбрання. Тодішній смак вимагав найяскравіших кольорів — як сукна, так i матерії. Чорні та взагалі темні кольори вживали лише для печальних (траурних) або так званих смирних (жалобних) убрань. За уявленням часу яскраві кольори викликали повагу, i тому царі наказували керівним особам в урочистих випадках, коли потрібно було впливати на народ, з'являтися у барвистому одязі. Служилі люди під час урочистих подій також одягали «цветные одежды».

    Кольори були різноманітними, але переважав червоний із багатьма відтінками. Навіть духовні особи носили ряси червоних кольорів. Серед найбільш уживаних були кольори лазуровий, зелений та вишневий, за ними йшли рудо-жовтий, шафранний, лимонний, пісочний, цегляний, сливовий, маковий, димчастий та ін. Шовкові матерії, за винятком дешевих сортів, ткалися разом із золотом та сріблом i мали багато узорів та фігур, зокрема: луску, великі и малі кола, струмені, ріки, трави, листя, птахів, змійок, людей тощо. «Золотное платье» вважалося атрибутом гідності бояр та думних людей, котрі оточували царську особу, i коли приймали послів, то тим хто не мав такого одягу, його видавали тимчасово із царської казни.

покривалися золотими ґудзиками, у бідних ґудзики були з шовку або прядива. Мереживо залежно від своєї форми мало різні назви: кільчасте, колінчасте, решітчасте, плетене, петель-часте тощо. Ґудзики іноді робили з перлин; у деяких франтів кожний ґудзик являв собою одну велику перлину. Золоті та срібні ґудзики мали назви або за способом виконання (канфаренні, сканні, грановиті)або за формою (грушоподібні, гостроконечні, прорізні, клинчасті, половинчасті, жолобчасті). Траплялося, замість металевих ґудзиків пришивали плетені з канителі або кришталеві. Бідняки носили олов'яні ґудзики таких самих форм, що й багаті; часом вони сягали розміру яйця. Число їх було найчастіше одинадцять чи дванадцять, іноді чотирнадцять-п'ятнадцять.

    Пояси носили обов'язково: ходити без пояса вважалося за непристойне. Окрім опояски на сорочці носили широкі пояси (кушаки) з верхнім одягом i хизувалися ними не менше, ніж нашивками i ґудзиками. У небагатих людей пояси були дорогильні i тафтяні; у багатіїв вони робилися з дорогих матерій та прикрашалися коштовностями. Пояси були смугасті (наприклад, білі з червчатими та лазуровими смугами почергово або лазурові, червчаті та вишневі смуги з золотом), i в кожні смузі розташовувалися своєрідні узори: змійки, ратички, шильця тощо. Пояси прикрашали золотими i срібними бляхами (плащами) круглої, видовженої, чотирикутної або багатокутної форми з виїмками по кутах; між плащами накладали інші металеві прикраси (переченки). На плащах карбували різні фігури, звірів, птахів, вершників. До поясів приробляли гачки, якими вони застібалися. Про розмір поясів можна судити з того, що в одного боярина у XVII ст. був пояс завдовжки п'ять аршин i п'ять вершків та завширшки шість вершків.

    Чоловічі сорочки робилися широкі й короткі (ледве сягали стегон). Вони заправлялися або опускалися зверху спіднього плаття i підперізувалися вузьким паском — опояскою. По подолі та по краях рукавів сорочки вишивали, облямовували тасьмою, розшитою золотом та шовком. У полотняних сорочках пі пахвами робили трикутні вставки з іншого полотна, розшитого прядивом чи шовком, або ж із кольорової тафти. Багаті люди вишивали також рукави й груди, i тому сорочку лишали відкритою з-під іншого одягу. Такі сорочки звалися пошевними. Але переважно звертали увагу на комір сорочки, який випускався з-під верхнього вбрання. Цей комір звався ожереллям. Його робили окремо від сорочки i пристібали до неї, коли було потрібно,— у багатих золотими та cpi6-ними, золоченими, у бідняків — мідними ґудзиками; іноді замість ґудзиків вживали запонки з петлями.

    У ті часи видаються спеціальні укази про вимоги до одягу різних соціальних верств суспільства, про обмеження нижчих станів у використанні дорогих тканин, хутра, коштовностей, про заборону вживання ними тих чи інших кольорів тканин тощо. Все це призводило до значного розшарування одягу міського населення. Крім того, одяг міської верхівки формувався під відчутним впливом іноземної моди, насамперед польської, угорської, російської, зберігаючи, втім, i національні риси.

    Якщо paніші історичні періоди пов'язані з закладенням основ етнічного костюма українців, то в добу гетьманщини формується костюм національний, тобто такий, що виступав символом спочатку козацтва, а потім i всього українства.

    Найбільш повні дані про костюм запорізьких козаків містяться у працях відомих українських істориків Д. Яворницького, В. Голобуцького, О. Апанович та ін. Ґрунтуючись на них, можна скласти ясне уявлення не лише про вбрання козаків різних соціальних прошарків, а й про джерела та причини його формування.

    За свідченнями сучасників, одяг запорожців не був одноманітним. Повсякденний, похідний одяг вирізнявся простотою, що проявилось у самій його назві — підлий одяг. На протилежність йому парадне вбрання було дуже розкішним і ошатним, причому нерідко воно складалося з трофеїв, добутих під час походів.