Культура України – від культур Стародавнього Світу до сучасної України, Детальна інформація

Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.

Фетишизм — віра в надприродні властивості різних предметів або об'єктів. Фетиші — це, як правило, матеріальні предмети, яким приписуються надприродні властивості. У східних слов'ян це — стріла, плуг, чаша, пізніше — меч. Магія (буквально — чаклунство) — віра в існування надприродних засобів впливу на природу і людину. Існує багато різновидів магії: виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військову тощо. У стародавніх слов'ян — це ворожбитство, замовляння, заклинання та ін.

Тотемізм — віра в те, що людина має родинні зв'язки з певним видом тварин. Тотем вважався покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв'язків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями і т. д.).

Землеробські культи — це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та інших господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість полів, розвиток рослинного і тваринного світу.

Шаманство — це віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб. Вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися в шамана і чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання, супроводжувати померлого у підземному світі, впливу на довкілля, забезпечення успіху для роду, його захист від різних негод. Шамани — прообраз штатних служителів культу в розвинених релігіях.

Однак на початку XX ст. з'явилася версія, згідно з якою Володимир не лаштував пантеону слов'янських богів, а встановив культ єдиного верховного бога Перуна, виявивши тим самим прагнення до монотеїстичної релігії. Деякі документальні свідчення дають підставу вважати, що у 980 р. в Києві, а потім у Новгороді та інших великих містах Стародавньої Русі було поставлено дерев'яні скульптури самого Перуна. Пантеон же, ймовірно, народився в уяві християнських книжників кінця XI і початку XII століття, які вважали, що язичництво мало політеїстичний характер і цим воно відрізняється від християнства.

Особливу шану в стародавніх слов'ян мали жіночі божества. Богинею — матір'ю світу була Лада, ім'я якої часто зустрічається в українському фольклорі. Поряд з чоловічим богом Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Живо. Символічним зображенням цих божеств було немовля, повний колос, виноград або яблуко, що виступали як символ продовження життя.

Перехід до землеробства утвердив у стародавніх слов'ян культ Матері-Землі і Золотого Плуга. Іпатіївський літопис повідомляє, що бог Сварог дав людям плуг і навчив їх обробляти землю. Матір-Землю символізувала у слов'ян богиня Берегиня. Земля вважалася центром Всесвіту, уособленням його було Прадерево Світу, яке й досі вишивають на рушниках у вигляді дивовижної квітки, дерева життя. Професор Е. Анічков твердить, що Київська Русь мала три релігії: князь і його дружина своїм головним богом мали Перуна, купці і міщани визнавали свого бога торгівлі, Велеса, "скотья бога", простий народ цих богів не визнавав, але мав власних божків. Коли київські князі завойовували інші народи, то боги цих підкорених народів включались до пантеону своїх богів і були підлеглими щодо головного князівського бога. Пантеон Володимирових богів, на думку Е. Анічкова, мав на меті політично об'єднати племена Київської Русі. Це були виключно княжо-дружинні боги, на чолі яких стояв Перун. ''Стародавні слов'яни мали свій особливий добре розроблений релігійний календар. Його характерною рисою був тісний зв'язок з природою та хліборобством, він охоплював увесь господарський цикл. Усі свята в цьому календарі були пов'язані з однією ідеєю: вшанування Сонця і його супутних богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом. Усе це складає основу хліборобства, важливого для селянина. Склався цей календар у полян, які в числі перших слов'янських племен перейшли до землеробства. (Поляни — східнослов'янське племінне об'єднання, що проживало в Придніпров'ї і низинах приток Дніпра (Прип'яті та Росі) в VI—IX ст. н. є.) Релігійний календар полян зазнав чимало впливів: східної і західної культури, римських впливів часів Чорноморсько-Дунайської доби. З римської святкової культури стародавні слов'яни перейняли русалії, коляду, новорічні карнавали тощо.

Основний пантеон слов'янських богів доповнювала низка божеств нижчого рангу: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали мудрості, зверталися до них за щастям, ворожили, приносили жертви. Кожне з цих божеств було покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. Підкреслимо, що для слов'ян не практикувалось принесення людей у жертву богам.

У світогляді стародавніх слов'ян, на думку багатьох вчених, ніколи не домінувало зло, перевага віддавалась добру. Ці дві сили уособлювали Білобог і Чорнобог. Один був народжений світлом, інший — пітьмою, перший будував, другий руйнував.

Разом з віруванням у різних богів древні слов'яни обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер та ін. Щороку 25 грудня пишно відзначалося слов'янами Різдво Всесвіту —час, коли народилась тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря. Головним Божеством тріади виступав Місяць, назва якого Дідух (в іранців Дадвах — бог-творець). Народний звичай зберігає святкування Щедрого вечора — свята народження Місяця, коли ліпилися пироги як жертовна страва богові, влаштовувались посівання і співання щедрівок, тобто величальних гімнів богові як володареві води, рослинного і тваринного світу.

Особливу шану стародавні слов'яни віддавали деревам і птахам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий, — символ міцності; ясень — символ Перуна; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистої матері-природи.

Священними вважалися птахи й тварини. Зокрема, зозуля — провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля

людини; ворони — священні птахи; сова — символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва.

З тварин священними вважалися коні та воли, а з комах — бджола й сонечко.

Стародавні слов'яни вірили у безсмертя душі, але досить своєрідно. Вони вважали, що після смерті небіжчика в залежності від його чеснот душа могла вселитись в раба, стати добрим духом дерева, птаха або тварини, могла вселятися в іншу людину. Незалежно від перевтілень душі, вона завжди відгукувалась добром на поклик людини.

Міфологія і релігійні уявлення кожного народу мають своє соціальне підґрунтя, оскільки вони формуються в конкретно-історичних умовах. Саме цим обумовлюються характерні особливості міфології стародавніх слов'ян. Ці особливості виявляються порівняльним шляхом. Наприклад, грецька міфологія складалася в умовах рабовласництва, її легенди оспівували богів і героїв, які були далекі від земних справ та настроїв народу. Це були аристократичні боги. Стародавні слов'яни не знали рабства в такій формі як це було у країнах Західної Європи. Вони жили дружніми родинами, де панувала общинна рівність. Тому персонажі слов'янської міфології були простими, людяними, земними і доступними.

У грецькій міфології лише Прометей іде до людей, несе їм вогонь і тепло. Але це не бог, на його дії Олімп реагує жорстоко. Прометея приковують до скелі, де орел щоденно довбає його груди й пожирає печінку. У слов'янській міфології кожний бог іде до людей і допомагає їм. Так, Сварог — бог Сонця, передає світло своєму синові Дажбогові і спускається на землю, щоб навчити людей користуватися вогнем і ковалювати. Він особисто виковує шлюбну обручку, запроваджує шлюбний обряд. Згодом він піклується про ліси, поля, засіває їх квітами і зіллям. Опіку над сонцем Дажбог на цей час передав Хорсу.

У грецькій міфології лише Пан є богом родючості лісів, садів іланів. Але Пан — це напівлюдина і напівтварина, він є об'єктом глузування іменитих богів грецького Олімпу. У міфах стародавніх слов'ян багато богів опікує природу, води, ліси, різні насадження, худобу, сільське господарство (Велес, Мокош, Лада, Овсень, Ярило, Купайло, Жицень та ін.). Всі ці боги рівні між собою і мають нормальні стосунки з верховними богами і людьми.

Якщо у стародавніх греків народ святкував лише одне свято на честь бога виноградарства Діоніса, то стародавні слов'яни влаштовували свята щомісяця на честь богів-покровителів. Масовими і веселими були свята Коляди — зустріч нового Сонця, Нового року; Лади — зустріч весни, Ярила — початок і кінець сівби; Жиценя — завершення всіх польових робіт і т. д. Характерним є те, що вказані свята були підпорядковані трудовому ритмові життя, порам року, сезонним циклам польових робіт. Важливою рисою вірувань слов'янської доби була життєрадісність і оптимізм наших предків. У слов'янському пантеоні не існувало жорстоких богів. Наші предки жили у злагоді і єднанні з природою. Вони були дітьми природи, відчували її любов і ласку. Багато дохристиянських свят і обрядів, звичаїв і традицій, як зазначають окремі дослідники, були згодом пристосовані до нової релігії.

При всій різноманітності міфів за сюжетними лініями їх можна поділити на такі цикли: космологічні міфи — про створення світу і походження життя; теогонічні — про походження богів; антропо-гонічні — про створення людини; тотемічні — про походження тотемних предків, окремих племен, роду; есхатологічні — про кінець світу і майбутнє; календарні — про циклічну зміну пір року та пов'язані з господарською діяльністю; історичні — про звитяжні вчинки героїв і контакти людей з богами. Тематичні сюжети міфів тісно переплітаються між собою. Наприклад, у міфах про добування вогню активно взаємодіють як люди, так і боги.

Міфологія стародавніх слов'ян, як припускають вчені, була своєрідною системою фантастичних уявлень про навколишній світ. Але її цілісність була зруйнована в період суцільної християнізації українського суспільства. До наших днів дійшли лише окремі міфологічні тексти. Спроба створити цілісну систему старослов'янської міфології можлива лише шляхом реконструкції на основі вторинних джерел.

У цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виділити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей

з'являлися своєрідні свята і обряди, пов'язані з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків. По-друге, стародавні слов'яни вважали, що всі дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам'ять померлих. У ранній період історії слов'ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише напередодні запровадження християнства у слов'ян з'явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви). Релігійні вірування і міфологія стародавніх слов'ян стали культурним полем, на грунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.

Розвиток української культури в XIV — першій половині XVII ст.

органічно пов'язаний з історичними обставинами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревська унія (1385 р.) поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на українську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.

Неймовірно тяжкою для українського народу була перша половина XV ст. через щорічні напади татарських орд. Цей фактор негативно позначився на економічному і культурному розвитку України. У XVI ст. Україна вступила руїною. Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблення українського народу, що в свою чергу спричинило відкритий протест українського населення.

У колонізаційному наступі на Україну провід вели польські магнати.

Разом з магнатами сунула в Україну дрібна польська шляхта, голодна і незаможна, що при панах і собі сподівалася надбати маєтків і багатств. При магнатах поживу для себе знайшли також євреї, що були панськими агентами і факторами, брали в оренду корчми, млини, мита і навіть церкви.

Головну колонізаційну акцію повело латинське духовенство. Вже в XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, засновано латинські єпископства також у Кам'янці, Луцьку і Києві. У першій половині XVII ст. незвичайно широку пропаганду на сході повели єзуїти, які осіли в Ярославлі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві та інших містах. Єзуїти вели пропаганду серед магнатів, шляхти, міщанства, особливу увагу звертали на заможних, талановитих і визначних людей, намагаючися залучити їх до латинської церкви і тим самим до польського національного табору. Єзуїти засновують школи з добрими вчителями, для того щоб прилучити до себе українську молодь і цим денаціоналізувати її