Розвиток української культури від ХІХ ст. до новітнього часу, Детальна інформація

Розвиток української культури від ХІХ ст. до новітнього часу
Тип документу: Реферат
Сторінок: 2
Предмет: Культура
Автор: Олексій
Розмір: 9.8
Скачувань: 1902
Контрольна на тему:

Розвиток української культури від ХІХ ст. до новітнього часу.



Розвиток української культури ХІХ ст.

Загальна характеристика української культури новітнього періоду

Ліквідація гетьманства (1764), зруйнування Запорізької Січі (1775), поділ українських земельна губернії, юридичне оформлення на лівобережні та Слобожанщині кріпосного права (1783), скасування чинності могдебурського права (1831) та Литовського статуту (1840) на Правобережжі поклали край виборності урядовців, неросійському судочинству, а отже, і всякій автономії України, яка фактично стала безправною колонією Російської імперії. Західноукраїнські землі у складі Австрійської держави також перебували на колоніальному становищі.

І все ж соціально-економічні зміни, які відбуваються в ХІХ ст. стимулювали культурний процес на українських землях, звичайно, з певними особливостями. Справа, в тому, що індустріалізація та урбанізація тоді ще мало торкнулись українців: лише трохи більше п’яти відсотків їх проживало на кінець ХІХ ст. у містах, більшість і далі залишалася зв’язаною з сільським господарством. Звичайно, оберігало національну культуру село. Звідси черпали дослідники свої відомості про українські звичаї, традиції, обряди, тут заховувались безцінні для нашої літератури скарби – пісні, думи, легенди, казки. Однак нові відносини, які формувалися в суспільстві, поступово руйнували патріархальний устрій села, його побут, звичаї, моральні засади, зовнішні впливи губили народну культуру, що стало особливо, помітно на початку ХХ ст.

Колоніальний стан України, політика царського уряду, спрямована на асиміляцію українців, знищення останніх особливостей національного життя, призвели до руйнування культуротворчої еліти нації.

Українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду, теж не могла обстоювати інтереси національної культури. Оборонцем національних інтересів виступила лише греко-католицька церква, але й тут консерватизм церковних кіл позначався на культурному поступі.

Місію творення нової культури взяла на себе українська інтелігенція. Молодь із різних верств – дворян, міщан, духовенства, селян з 30-40 рр. ХІХ ст.. розпочала цю подвижницьку працю. Поступово зростало коло її учасників, ширився культурно-національний рух, рослин його здобутки, відбувалося українське відродження.

Період зародження нової української культури характеризується виникненням посиленого інтересу до історичної минувшини рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків. Із необхідності задоволення число практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Найвизначнішим твором цієї доби була “Історія русів”, яку О.Глобулін назвав “вічною книгою незалежності українського народу”.

Історичні студії привернули увагу освічених верств на життя народу, його побуту, звичаїв тощо. У 1819 р. видає свою збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней» М. Цертелєв, розпочинаючи нашу фольклористику (тут вперше опубліковано українські думи). Роком раніше з’являється “Граматика малороссийского наречия” Олексія Павловського, яка є початком студій з українського мовознавства, першою друкованою граматикою живої української мови.

Першим університетом на Східній Україні був Харківський (1805), створений за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В цьому передовсім заслуга Василя Кароліна (1773-1847), відомого громадянського та культурного діяча, автора раду ліберальних проектів перебудови державного управління і господарства в Російській імперії. Харків стає центром наукового та освітнього життя України, тут зосереджуються найкращі наукові сили: Й.Шат, І.Тишківський, І.Срезневський, А.Метлинський, Т.Осиповський, П. Гулак-Артемовський та інші.

Українську літературу періоду національно-культурного відродження започаткував поемою “Енеїда” Іван Котляревський (1769-1838). “Енеїда” зуміла відкрити для читача багатющу скарбницю народної мови. І.Котляревський показав, як можна на основі українського побуту та фольклору створити літературний шедевр, який привернув увагу до героїчного минулого нашого народу, збудив інтерес до народного життя, додав оптимізму в складних умовах колоніального поневолення. Котляревському належить велика заслуга й у відродженні української драматургії. Його п’єси “Наталка Полтавка” та “Москаль-Чарівник” сповнені гуманізму й любові до народу.

Серед наступників Котлевського самобутністю і талантом особливо виділяються Петро Гулак-Артемовський (1790-1865) та Євген Гребінка (1812-1848).

На 30-ті роки ХІХ ст.. припадає злам у розмінні завдань письменства. Вже у Григорія Квітки-Основ’яненка (1778-1848) зустрічаємо твори психологічні, витримані в сентиментальних тонах (повісті “Сердешна Оксана”, “Маруся”). Разом з Квіткою-Основн’яненком приходять українські романтики. Романтизм як стиль утверджується в кінці 20-х та 30-ті роки і має крім загальних прикмет чисто українці риси.

Осередком першої групи поетів-романтиків був Харківський університет. Одним із її лідерів став Микола Костомаров (1817-185) – у ті часи ще початковий історик та письменник, який увійшов в нашу культуру, як автор фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також ліричних поезій, балад, історичних драм та повістей (“Сова Чалий”, “Переяславська ніч”, “Чернігівка” та інші).

На початок ХІХ ст. припадає зародження українського світського театру у формі кріпацького та османського. Аматорські групи існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі, Кременчуці та інших містах і навіть селах.

Українське архітектурне мистецтво першої половини ХІХ ст. продовжувало утверджувати свою самобутність, вириваючись із-під чужих впливів. Серед архітекторів виділяється Андрій Меленський (1766-1833), який протягом трьох десятиліть був головним архітектором Києва, спорудив і перебудував чимало будівель.

Кращим представником українського малярства першої половини ХІХ ст. був Тарас Шевченко. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із перших починає змальовувати життя та побут селянства (“Циганка-ворожка”, “Катерина”, “Селянська родина” та інші). Одним з провідних жанрів у творчості Т.Шевченка був портрет: його пензлю належить до 130 портретів, серед яких найбільш цікаві, безперечно автопортрети.

На першу половину ХІХ ст. припадає також становлення української національної музики. Джерелом її розвитку була народна пісенна творчість. З’являються перші нотні збірки народних пісень – “Голос “українських пісень, виданих М.Максимовичем” (1834), “Українські мелодії” та інші.

У 1834 р. було відкрито Київський університет. Зокрема, у Київському університеті з’являється група талановитих молодих романтиків, яких цікавить не лише історія, народознавство та літературна праця, а передусім майбутнє українського нарду. Вони створюють таємну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847), діяльність якого свідчить про початок нового, вищого етапу національно-культурного руху. Засновниками і членами товариства були М.Костомаров, од’юнкт-професор університету, П.Куліш – письменник, історик і етнограф, В.Бєлозерський та М.Гулак – відомі в майбутньому громадські й культурі діячі, етнограф О.Маркович, автор “Кобзаря” Т.Шевченко та інші. Товариство ставило собі за мету перебудову суспільства на засадах християнства і виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття національного суверенітету у слов’янській конфедерації. Але за короткий час його існування воно не змогло реалізувати цих задумів. Лише в 50-х роках, по смерті Миколи І, змогли повернутися кирило-мефодіївці до активного громадського життя.

Література 4-50-х рр. розвивається ще на основі ідей романтизму. Органічним поєднанням надбань романтичної школи з широкими національно-політичними ідеалами стала творчість Тараса Шевченка (1814-1861), яка склала цілу епоху в українській літературі. Багато поетів зазнали на собі його впливу.

Однак найвидатнішою постаттю в тогочасній українській літературі поряд з Т.Шевченком був Пантелеймон Куліш (1819-1897) Поет, прозаїк, журналіст, історик, мовознавець, П.Куліш стає визнаним лідером українського письменства після смерті Т.Шевченка, береться продовжити його роботу. Прислужився П.Куліш українській культурі і як літературний критик та перекладач (йому належить переклад “Біблії”, творів Шекспіра тощо).

Поряд з романтичним піднімається в українській літературі реалістичний напрямок. Однією з перших у дусі реалізму починає творити Марко Вовчок (1833-1907), “Народні оповідання” якої радо привітав Т.Шевченко.

Найбільшим поетом в українській літературу другої половини ХІХ ст. був І.Франко. Йому вдалося поєднати у своїх творах традиції романтиків і Т.Шевченка з новаторством європей1ських поетів. Він не лише талановитий поет і прозаїк, автор блискучих літературно-критичних та політичних статей, а й глибокий дослідник народної творчості, історії літератури, соціальних проблем. Через школу І.Франка прийшла ціла плеяда українських письменників.

Важливим чинником прогресу української культури цих часів стає театр, який в умовах Російської імперії один міг, протидіючи русифікації, відкрито впливати на широкі маси, прививати їм любов до української мови, пошану до національних культурних набутків.

Архітектура на Україні у другій половині ХІХ продовжує відчувати на собі сильний вплив російської та європейської шкіл. На зміну ампіру приходить еклектизм, для якого характерне використання елементів різних стилів; особливо поширився віденський ренесанс. З орієнтацією на віденську моду набудовані найбільш репрезентовані тогочасні споруди у Києві, Одесі, Львові, Харкові, Чернігові.

Для скульптури друга половина ХІХ ст. була періодом виникнення національної реалістичної школи, основоположниками якої стали М.Позен та П.Забіла. Перший працював в основному в тематично-жанровій скульптурі малих форм, другий – у жанрі скульптурного портрета. Серед творів скульпторів монументалістів слід відзначити відомий пам’ятник Б.Хмельницькому в Києві (1888, скульптор М.Минешин).

Ціну епоху в розвитку української музичної культури складає творчість Миколи Лисенка (1842-1912), талановитого композитора, піаніста, диригента, музикознавця, педагога та громадського діяча, творця національного напрямку української музики, який вивів її у коло світового музичного мистецтва. У 70-90-х рр.. Лисенко створює найбільш відомі опери “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба” та інші, пройняті духом народної пісні.

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes