Предмет і завдання етики, Детальна інформація

Вивчення етики дає можливість усвідомити моральний досвід різних поколінь людства і власного народу, розвинути свій внутрішній світ, спонукає до морального самовдосконалення людини і майбутнього фахівця.

І. Поняття, предмет та структура етики.

Насамперед декілька слів про термінологію. Термін "етика" - походить від давньогрецького «ethos», яке означало місце перебування, спільне житло. Згодом, однак, у слові етос почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер. Античні філософи використовували його для позначення усталеного характеру того або іншого явища. Видатний мислитель античності Арістотель (384— 322 до н. е.), взявши за основу значення слова етос, утворив два терміни, похідні від нього: ethikos (етичний) і ethika (або ethice) (етика). Термін етичний потрібний був мислителю для позначення особливої групи людських чеснот, що стосуються людської вдачі, характеру, а також мудрості, мужності помірності, справедливості, відрізняючи їх від чеснот діаноетичних, тобто пов'язаних з мисленням, розумом людини. Що ж до науки — галузі пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти, то таку науку Арістотель (або його найближчі учні) назвали етикою. Філософ залишив праці, до назв яких уперше входить це слово: «Нікомахова етика» (найімовірніше, відредагована сином Арістотеля Нікомахом), «Євдемова етика» (пов'язана з його учнем Євдемом) і так звана «Велика етика», що являє собою стислий конспект двох перших.

Таким чином, у IV ст до н.е. етична наука дістала власну назву, яку носить і сьогодні. Це не означає, що як частини людського пізнання, її не існувало раніше. По суті, з етичною проблематикою ми стикаємося всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема філософське, осмислення людини — як у доарістотелівських грецьких філософів і мудреців, так і в інших осередках давньої культури — Китаї, Індії тощо. Водночас закріплення за даною галуззю людського пізнання особливої назви «етика» цілком очевидним чином сприяло її самоусвідомленню, відокремленню.

Цікаво, що первинне значення етосу, як спільного житла або місцеперебування теж не втрачає своєї філософської актуальності. Відомі приклади взаємонакладання і взаємозбагачення обох наведених значень слова етос. Так, афоризм Геракліта «Ethos anthropoi daimon» звичайно перекладають як «вдача — божество для людини»; однак один з найзначніших філософів XX ст. М. Гайдеггер (1889—1976) обґрунтовує думку, що більш автентично було б тлумачити названий афоризм таким чином: місце перебування людини і є для неї простір присутності Бога, тобто Божество може відкритися їй за найзвичайніших умов ії побутування і мешкання.

В усякому разі ця давня етимологічна вказівка на місце перебування, на просторовість загалом не є для етики зайвою: вона звертає думку до зв'язку вдачі людини з її соціальним, культурним та природним оточенням, спонукає до роздумів про внутрішній простір, внутрішнє «місце перебування» людської волі й духовності.

Неважко зрозуміти, що сама наявність у людини власної вдачі, власного характеру вже передбачає її здатність обирати для себе ті чи інші рухи, жести, поведінку, позицію в житті, тобто передбачає свободу її самовияву в певному життєвому просторі. Доки людина такої свободи не має, доки вона, мов раб, жорстко змушується до чогось поза власним вибором, — немає підстав говорити про її етос.

Так і взагалі в гуманітарних науках завжди не байдуже первинне етимологічне значення вихідних термінів, оскільки в ньому акумульований найперший, найглибинніший досвід виокремлення даного типу реальності. Не байдуже, наприклад, що слово культура пов'язане за своїм походженням із сільськогосподарськими роботами, тоді як цивілізація — з громадським життям античного міста-держави, що суб'єкт за своїм первісним значенням — просто підставка, а матерія — деревина, призначена для обробки, тощо. Те ж саме ми бачимо і в етиці. Й це стосується не лише слова етос, а й іншого, що лягло в основу нинішнього поняття мораль.

Справа в тому, що в латині здавна існувало слово mos, яке, подібно до етосу, означало характер, вдачу, звичай; разом із тим воно мало й значення припису, закону, правила. Маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) утворює від іменника mos прикметник moralis — «той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв». Услід за Цицероном цей неологізм використовує Сенека старший, інші римські письменники й філософи, а вже в IV ст. н. е. виникає термін moralitas — мораль.

З часом поняття етика й мораль стали загальнопоширеними і їх значення в основному збігалися. Пізніше, у ході історико-культурного розвитку науки і суспільної свдомості, мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро і зло, справедливість тощо), а термін етика зберіг своє первісне арістотелівське значення і досі позначає головним чином науку.

Втім, у повсякденному слововжитку даної відмінності дотримуються не завжди. Така термінологічна розпливчастість зумовлена тим, що між мораллю як реальним явищем і етикою як наукою про нього по суті не існує чіткої межі. Та, незважаючи на цей взаємозв'язок теорії й практики, етика здебільшого зберігає значення науки, а мораль — реального явища, предмета дослідження цієї науки.

В деяких європейських мовах поряд із терміном мораль виникли й власні слова для позначення того ж (або майже того ж) явища. Так, російським аналогом терміна „мораль” є поняття „нравственность” (моральність). Першоджерелом стало слово «нрав» (характер, тобто сукупність душевних якостей, які відрізняються від розуму, пристрасті, волі тощо), від якого утворився прикметник „нравственный”. Він і став основою слова „нравственность”. Вперше воно зустрічається у словнику російської мови кінця XVIII ст.

Справді, в дуже багатьох випадках дані слова вживаються як синоніми; є навіть дослідники, які наполягають на їх принциповій тотожності. І все ж сама мова засвідчує існування досить суттєвих відмінностей між ними. Так, ми можемо сказати «не читайте мені моралі», але сказати «не читайте мені моральності» — не можемо. В російській мові існує вислів: «мораль сей басни такова», — спробуйте замінити в ньому мораль на нравственность. І таких прикладів можна навести чимало.

З-поміж філософів, які займалися проблемами етики, серйозну увагу на зазначену обставину звернув великий німецький діалектик-ідеаліст Г. В. Ф. Гегель (1770—1831). Moralitat i Sittlichkeit, мораль і моральність постають у Гегеля як послідовні ступені розвитку об'єктивного духу, причому моральність тлумачиться як форма більш розвинута, насичена конкретним життєвим і соціальним змістом.

Відмінність між мораллю і моральністю, яку слідом за Гегелем проводять в етичній теорії, коротко можна сформулювати таким чином. Мораль виступає як певна форма свідомості, сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил (згадаймо латинське mos!), норм поведінки. Що ж до моральності, то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними.

В тому, що відмінність між мораллю і моральністю не є пустою спекуляцією, а має глибоке життєве значення, переконатися неважко. Відомі ситуації, коли в суспільстві проголошуються щонайвищі моральні принципи, кодекси, розраховані мало не на святого, тим часом реально люди живуть за зовсім іншими законами — інколи справжніми законами джунглів. Цілком можливий протилежний стан справ, коли саме моральність виявляється більш високою або ж принаймні людянішою, ніж офіційно проголошувана мораль. Як не парадоксально, але гарним прикладом цього може бути епоха соціалістичного застою: адже принципи, які тоді висувалися, часто-густо виявлялися не стільки високими, скільки однобічними й вузькими, розрахованими на формування фанатика, що не знає вагань. Легко уявити, однак, яку мораль ми б викохали і яким стало б наше життя, якби все те, що лунало тоді з партійних трибун і чого вимагали від «нової людини», втілилося в реальні справи, в реальну поведінку людей! Дякувати Богові, що людина, як сказано в Достоєвського, — істота широка і вміє відрізняти вимоги реальності від офіційних гасел.

Розглядаючи дану проблему в загальнішому плані, можемо констатувати, що певна невідповідність, суперечність між мораллю і моральністю є корисною, навіть конче потрібною. Мораль справджує своє призначення тоді, коли вона чогось вимагає від людини, висуває перед нею якийсь ідеальний взірець, у чомусь перевершує реальний стан людської поведінки. Якщо реально існуючій моральності власне мораль надає необхідні орієнтири, що вказують шлях людського вдосконалення, то для самої моралі як форми свідомості конкретні моральні відносини є свого роду критерієм її цілісно-людської обгрунтованості — або, точніше, камертоном, який визначає, потрапляють чи не потрапляють її вимоги в тон загальним потребам розвитку людської природи, людського буття. При цьому, як показує історичний досвід, мораль, яка не може знайти повноцінного втілення в конкретній моральності, конкретних людських стосунках і щораз заперечується ними, виявляється приреченою на загибель.

Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика – це наука про мораль (моральність).

Структура етики як науки включає шість змістовних блоків:

Емпірична, або описова етика, яка описує, констатує та аналізує норови, звичаї, моральні чесноти представників різних народів і народностей, соціальних груп і прошарків, різних спільнот, які й складають моральні стосунки у суспільстві на різних етапах його розвитку.

Загальна теорія моралі, або філософські проблеми етики, де мова йде про походження моралі, її сутність, структуру, специфіку, співвідношення моральної необхідності, свободи й відповідальності, моральні аспекти сенсу життя тощо.

Нормативна етика як зведення вимог, приписів суспільства і стереотипів поведінки особистості, її моральних якостей, які відповідають суспільним моральним нормам.

Теорія морального виховання, або педагогічна етика, яка забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки.

Професійна етика, яка покликана описати й обґрунтувати особливості моралі різних професійних груп, виходячи зі специфіки їхньої діяльності.

Історія етичної думки, яка демонструє, як утворюється коло етичних проблем, як змінювались способи постановки проблем, підходи до їх вирішення, як поглиблювалось розуміння природи моралі, її призначення і функції у житті суспільства, а також закономірностей її розвитку і функціонування.

Етика як наука має свій понятійно-категоріальний апарат. Такі поняття як „норов”, „вчинок”, „моральна норма”, „моральний принцип”, „моральний ідеал”, „оцінка” тощо вживаються і змістовно розкриваються переважно в етиці. До етичних категорій належать „добро” і „зло”, „обов’язок” і „совість”, „честь” і „гідність”, „справедливість” і „відповідальність”, „моральний вибір” і „моральний конфлікт” , „сенс життя” і „щастя”, „товариськість”, „дружба”, „любов” тощо. У них розкриваються найістотніші властивості моральної реальності. У цілому ж система категорій і понять, або понятійно-категоріальний ряд, розкриває зміст предметної сфери етики.

Етика як наука виконує низку функцій. Головними серед них є:

Описова. Моральні явища дещо розпливчасті, невловимі, вони важко фіксуються. Тому завдання етики – вирізнити моральну сторону (складову) з різноманіття людської діяльності, визначити й описати рельні звичаї, мотиви поведінки людей. Описування моралі – важке дослідницьке звдання. Мораль не є результатом людського свавілля, вона об’єктивно детермінована і виступає необхідною умовою самоорганізації суспільних індивідів. Соціально-моральна поведінка має свою чітку логіку. Завдання етики полягає в тому, щоб вивчити реальні моральні процеси. Отже, на описовому рівні етика виділяєм об’єкт дослідження (мораль), вводить у науковий обіг факти, які підлягають поясненню, інтерпретуються теоретично.

Ціннісно-орієнтаційна. Філософсько-світоглядні орієнтації етики не є морально нейтральними, вони мають ціннісне значення, характеризуються моральною визначеністю. Етика узагальнює моральні процеси і задає ціннісні нормативні перспективи. Вона не створює нових форм моралі, а дає їм закінчені формулювання, орієнтує на те, що має бути. Це досить складне і , по суті, аналітичне завдання. Для того, щоб з існуючого різноманіття моральних цінностей виділити ті, що найточніше виражають глибинні інтереси суспільства та його спільнот, мають історичне майбуття, їх необхідно піддати науковому аналізу. Таке складне дослідницьке завдання має важливе орієнтуюче значення для практики морального виховання.

Функція вироблення етичних знань пов’язана з поясненням походження моралі, фактів морального життя, обґрунтуванням моральних цінностей, принципів , норм, ідеалів, оціночних уявлень конкретно-історичного типу суспільства і зрештою – із створенням знань про мораль. Етика виробляє наукові знання про мораль, перетворюючи емпіричні моральні факти на наукові.