Головні етапи історичного розвитку етичної думки, Детальна інформація

Філософсько-етична концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, є теоретичним виразом культури українського барокко, у межах якої зростає найзначніша філософська система. Автором цієї системи був видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода,

Г. С. Сковорода (1722—1792 pp.) — видатний представник Просвітницької доби, коли суспільство усвідомлює можливості людського розуму. Сковорода успадковує просвітницькі традиції Києво-Могилянської академії, хоча це успадкування не є буквальним. У той час, коли найсвітліші голови Академії зосереджували увагу на пізнанні природи, Г. Сковорода звертається до людини, в центрі його вчення — етико-гуманістичні проблеми. Своє розуміння духовності (що тотожне гуманізму) філософ пояснює вченням про два світи:

видимий, зовнішній і невидимий, внутрішній. Невидиме присутнє у всіх речах як вічне, незмінне, істинне. Людина — це також єдність видимого й невидимого. Через свою невидиму натуру людина тотожна Богові: істинна людина і Бог — це одне й те саме. Бог пізнається не стільки через освоєння природи, скільки через пізнання самої себе, невидимої людини, через моральне самовдосконалення. Моральне вдосконалення внутрішнього світу наближає людину до свободи — це один з принципів філософії Просвітництва, що повною мірою виявився у філософській системі Г. Сковороди. Європейська філософська думка XVIII ст. чітко розділяла античну духовну спад-шину від духу християнства у сфері моралі (антична філософія виходила з ідеї щастя в межах людського життя, а християнська мораль будується на проповідуванні щастя у потойбічному світі). В етиці Г. Сковороди переплітаються антична і християнська традиції. Він твердив: якщо щастя та істина можливі, то не десь і колись, а тут і зараз. Щастя треба знайти, ось чому головне завдання — пізнати самого себе. Пізнання людиною самої себе є кінцевою умовою щастя кожної особистості й усього суспільства. Однак для самопізнання одних знань мало, потрібно добре серце — висока моральність.

Ще один принцип етико-філософського вчення Г. Сковороди — всепроникнення моралі, розширення меж функціонування моралі на усе суспільство, на кожну особистість. У такий спосіб філософ стверджує гуманістичну можливість людини жити за совістю незалежно від матеріального стану чи роду діяльності. Таким чином, етична спрямованість філософії Г. Сковороди продовжує і розвиває національну традицію морального просвітництва і виховання, що склалася у практиці братських шкіл, Києво-Могилянської академії, у вченнях І. Гі-зеля, Ф. Прокоповича, Г. Кониського.

Етично-філософська думка України Нового часу, безперечно, багато зробила у справі дослідження проблеми моралі, а XIX ст. — третій період історії етичних вчень України — пропонує нові аспекти дослідження сфери моралі. Це період активного становлення самосвідомості української нації, що визначається постановкою проблеми «людина—нація», і саме це питання є головним у етичних поглядах української інтелігенції XIX ст.

Професійну філософську думку України XIX ст. репрезентували викладачі університетів і духовних академій. Серед них П. Юркевич, С. Гогоцький, П. Аішщьюій, О. Козлов, О. Гіляров, Г. Челпанов, Д. Богдатевський та ін. Поставивши у центр своїх досліджень проблему людини, вони визнавали принципове значення питань моральності. Ця сфера розглядалася ними як царина, де виявляється практична значущість загальнофіло-софських ідей. Моральні питання безпосередньо пов'язані з пошуками виходу суспільства із світоглядної кризи. усвідомлюючи важливість етики для вирішення низки загальнофіло-софських та світоглядних питань, українські філософи XIX ст. стали на шлях переосмислення класичної філософської спадщини крізь призму моральної проблематики.

Радикально настроєна інтелігенція переважно шукала шляхи практичного перевлаштування суспільства, підпорядковуючи цій меті свою теоретичну діяльність. У межах їх світогляду індивідуальне життя втрачало внутрішній зміст, а проблема щастя людини зводилася до зовнішньої перебудови суспільного життя внаслідок перерозподілу матеріальних благ. Представники «академічної думки» в Україні в особі П. Юр-кевича (1826—1874 pp.) вважали такі ідеї антигуманними. Традиційно для української етичної думки є «філософія серця» П. Юркевича: серце — скарбник і носій фізичних сил людини, центр її душевного і духовного життя. Воно є основою морального життя людини, де зосереджуються усі моральні почуття. П. Юркевич, С. Гогоцький, а пізніше П. Ліницький, О. Гіляров, Д. Богдашевський та ін. у своїх філософських пошуках виходили з того, що існує потреба в осмисленні місця людського духу в цілісній системі світу, що виходить із визнання гармонії розуму і почуттів.

У цей період етика була виділена як самостійна наукова дисципліна, яка в той же час нерозривно пов'язана із філософією. Вважаючи проблему людини центральною в філософії, українські вчені бачили у переосмисленні філософії -ключ до виходу із світоглядної кризи. Отже, представники академічної філософії України були одностайні в тому, що осягнути внутрішній світ людини, а тим більше природу моральності не можна без філософії. У цей же період відбулося становлення марксистської філософсько-методологічної позиції, в рамках якої етична проблематика була переведена у площину соціально-революційної діяльності. Подальший розвиток етико-філо-софської української думки відбувався або в межах марксистської методології, або згідно з традиціями класичного раціоналізму, чи неокласичного підходу до етичних проблем філософії XX ст.

Розглянувши головні етапи історичного розвитку етичної думки, ми бачимо, що упродовж кількох тисячоліть людство розробляло етичну проблематику у площині філософської науки, зрозуміло важливість створення і поширення моральних настанов, принципів, законів спочатку серед родичів, потім серед сусідніх народів і зрештою — серед людства загалом Від натурфілософського космологічного бачення Всесвіту людства, де останнє розглядалося як невід'ємна частка першо го і де взагалі не приділялася увага моральній проблематиці давні мислителі (софісти, Емпедокл, Протагор, Сократ та ін.} започаткували новий підхід у філософській думці — людиіг почали розглядати як діючу активну частку світу, в дії яко можуть або не можуть втручатися вищі субстанції (боги а6< Бог), які, у свою чергу, трактувалися неоднаково. Пізніше по чали розглядати взаємодію людини і божих інститутів — доб рочинності, справедливості, блага. Спочатку людині була нада на настанова сприймати свій (земний) шлях як єдиний непохитний, заданий вищим Розумом, де немає поганого доброго, а все є справедливим. Потім ця настанова перство рилася на альтернативу (великий прорив у філософській дум ці): людині пропонувалося сприймати світ крізь призму ї ставлення до фізичних процесів, які відбуваються поза мож ливостями втручання людини у їх хід; але таке споглядана вже було активним, тому що призводило до узагальнень ци:

процесів і створення своєрідних циркулярів поведінки. ] врешті-решт, коли був накопичений достатній розумовий ма теріал, що закріплювався у міфах, казках, релігійних уявлен нях, людина таки спромоглася виокремити з філософії наук про мораль — етику (Аристотель), де безпосередньо розгля далися вчинки людей і надавалася характеристика їх. Посту пово стався своєрідний перехід від античного геоцентризм до античного антропоцентризму в поглядах філософів: вже н боги, а людина була мірою всіх речей (Протагор).

Давні мислителі шукали відповідь на моральні питання конкретних виявах людської поведінки, що призводило н деякий час до превалювання у загальній етичній думці таки поглядів, як евдемонізм (пріоритет щастя і насолоди), гедо нізм (прагнення насолоди), аскетизм (обмеження матеріалі них задоволень), цинізм (відкидання всіх загальноприйняти норм і настанов), стоїцизм (пропаганда відмови від задовс лень і прагнення до спокою духу). Взагалі, з'ясовуючи сутніст доброчинностей, мислителі античності (як у Давній Греці так і в Давньому Римі) намагалися вийти на глибинні проб леми моральної теорії — такі як природа моралі та її похс дження, як свобода і відповідальність, як специфіка і чинник морального виховання тощо.

Для ідеалістичних настанов етики Давньою світу був притаманний песимізм (людина слабка, порочна і повинна за це страждати). Такі ідеї ми знаходимо у платонізмі, римському стоїцизмі. Навіть, якщо з'являвся шлях позбавлення від страждань, це досягалося свідомим викоріненням у собі всього людського або прижиттєвим усвідомленням корисності відмови від життя. Навпаки, матеріалістичні вчення (Демокріт, Епікур, Лукрецій) надавали оптимістичні настанови, тому що мислителі-матеріалісти орієнтувалися, насамперед, на земне існування людини і робили акцент на її (людини) творчі сили, позбавляли від страху перед богами. Також треба додати, що майже всі давні філософські течії розглядали моральність людських стосунків лише в аспекті їх застосування у релігійно-юридичній системі тогочасного суспільства. Здебільшого градація доброчинностей не була однаковою, якимось якостям час від часу надавалася перевага, якісь забувалися або переходили до категорії неприйнятних для суспільства. Крім того, верхівка суспільства не обминала нагоди втрутитися у розвиток етичної думки, пропонуючи свої варіанти доброчинностей.

Середньовічна етика (V—XV ст.) узяла на озброєння догмат християнської віри в Бога і доброчинності, притаманні цій вірі. Цими доброчинностями були віра, надія і любов до Бога. Раннєсередньовічні моралісти підійшли у багатьох аспектах до геоцентризму, вбачаючи у самій можливості сво-бодної волі людини відхід від закладених Богом універсальних моральних законів, в яких вміщується всесвітнє добро. Тому людина, коли не звертається до Бога в своїх діях, завжди робить зло (звідси ідея загальної гріховності і необхідності масового каяття). Але християнська етика все ж мала і такий позитивний момент, як посилення особистісного начала в моральному вченні християнства, незважаючи на соціальний статус людини, до якої звертаються моральні вказівки (це свідчить про рівність усіх перед Богом). Таку позицію посилювала ідея боговтіленості Христа в особі людини, яка постраждала за всі гріхи людства. Таким чином, важливі моральні проблеми в добу Середньовіччя, коли існувало тотальне панування релігії та церкви, вирішувалися у щільному зв'язку з релігійними догматами і в інтересах церкви.

Відродження зуміло аргументованіше і детальніше розвинути антропологічні надбання античної етичної думки. Відтепер погляд учених-моралістів (Ф. Петрарки, П. делла Мірандоли, Н. Макіавеллі) був привернутий виключно до людини в її прагненні змінити світ за своїми задумами. Творчі сили людства відносилися до вищого рангу, при цьому на постать Бога вже дивилися сміливіше і ототожнювали його з об'єктивними законами природи, які людина може вивчити і примусити слугувати собі.

Доба Нового часу привнесла в етичну думку впливи нового релігійного напряму — протестантизму, який викликав до життя нову етичну концепцію активного служіння Богові. Релігійні зміни спричинили появу таких форм вільнодумства, як атеїзм, деїзм, скептицизм (М. Монтень, П. Бейль), пантеїзм тощо.

У XVII—XVIII ст. у етико-філософській думці з'явилася теорія розумного егоїзму (Спіноза, Гельвецій, Гольбах та ін.). Результатом нового сплеску філософської думки щодо етичної проблематики стала розробка вчення про автономну мораль (І. Кант), яка не потребує існування вищої субстанції для її продуціювання (самозаконна мораль) і інструменту її розповсюдження — релігії.

Етичні здобутки доби Просвітництва у XIX ст. розвинули ідеї Л. Фейєрбаха та \x039C. \x0393. Чернишевського, згідно з якими людині невигідно заподіювати зло іншим, тому що у відповідь заподіють зло їй самій.

Українська етична думка у своєму розвиткові пройшла складний і дуже цікавий шлях, який можна поділити на три головні доби. Перша — у межах XI—XV ст., — питання, пов'язані із розвитком духовності людини розглядалися на фоні розвитку державного інституту, який домінував над усіма сферами життя тогочасного суспільства, а також і над питаннями вирішення загальнолюдських моральних норм. У силі була концепція «держава—Бог—людина», з якою було щільно пов'язане людське існування. Державно-релігійні настанови вимагали від людини бути смиренною, слухняною і терплячою.

Другу добу (XVI—XVIII ст.) можна охарактеризувати як підйом філософської думки не тільки в Україні (розповсюдження братств і братських шкіл), айв Європі взагалі. Ціле сузір'я філософів-українофілів (І. Копинський, П. Могила, І. Гізель, М. Смотрицький, Й. Борецький) ретельно готувало грунт для подальшого глибокого вивчення етичної проблематики у світлі тогочасних суспільно-політичних змін. Треба відмітити, що українська етична думка розвивалася в унісон іззахідноєвропейською, свідченням чого є звертання до питань самопізнання і морального самовдосконалення людини. Окремо в українській філософській думці виділялися постаті Ф. Прокоповича, Г. Кониського і Г. Сковороди, які розробляли проблематику добра і справедливості як головних категорій, що впливають на діяльність людського суспільства.

Третя доба (XIX—XX ст.) характеризувалася постановкою і розробкою концепції «людина—нація» (особливо під час національно-визвольної боротьби), у світлі опрацювання якої українська етична думка розмежувалась на два напрями — радикальний (людина задля свого щасливого існування повинна перебудувати суспільне життя) і академічний («філософія серця»). У XX ст. етичну проблематику в Україні розробляли майже виключно вчені-марксисти, які спромоглися «вбрати» етичні настанови в «одежу» марксистського розуміння головних етико-філософських питань.

Етика XX ст. остаточно розвинулася як окрема наука і оперувала здебільшого концепціями «людина—Бог» і «людина—суспільство» у їх протиставленні чи взаємовпливі. Здебільшого увага зверталася на такі проблеми, як загальна моральна відповідальність людини, антагонізм розвитку внутрішнього світу особистості й суспільства, криза взаємостосунків між людьми різних культур, вирішення проблем морального самовдосконалення тощо. Науковий атеїзм виявився великою перешкодою на шляху розвитку ідеї споріднення Божих моральних настанов і вказівок з людськими моральними принципами.Насамкінець можна підсумувати, що етика, виникнувши як необхідність пояснити колізії суспільного життя, зіткнення протилежних типів моральних настанов, пройшла довгий і складний шлях, який не може припинитися ніколи, тому що розвиток суспільства і людини набуває нового значення у контексті сучасного всесвітнього діалогу багатьох культур. Тому завдання сучасних стиків можна вбачати в тому, щоб знайти нові, узагальнюючі та прийнятні для всіх моральні настанови, заходи, які б змусили людство розвиватися у злагоді та гармонії.

Література:

Етика: Навч. Посібник / В.О.Лозовой, М.І.Панов, О.А.Стасевська та ін..; За ред.. В.О.Лозового. - К.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 14-46.

Малахів В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. Посібник. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2001. – С. 41-71.

Горський В. Історія української філософії. – К., 1996. – 286 с.

Лук М. Етичні ідеї в філософії України другої половини XIX - поч. XX ст.ст. – К., 1993. – 150 с.

Иванов В.Г. История этики древнего мира. – СПб., 1997. – 256 с.

Дробницкий О.Г. Понятие морали: Историко-критический очерк. – М., 1974. – С. 228-247, 254-276.

Тайлор Э.Б. Первобытная культура. – М., 1989. -573 с.

Соловьев Э.Ю. Прошлое толкует нас. Очерки по истории философии и культуры. – М., 1991. – С. 167-184, 403-431.