Західноєвропейські зачіски і костюми XVII століття, Детальна інформація

Другим типовим верхнім одягом дворян був так званий онгрелін (венгерка) — суцільнокроене, розстібне, ледь приталене півпальто, завдовжки до рівня середини лядов, з полами, що розходилися в боки й поділялися на кілька частин невеликими бічними й задніми розрізами (мал. 61 б). Онгрелін оздоблювали по подолу і краях розрізів та рукавів хутром; він мав вертикальні прорізані кишені (приблизно на рівні талії) і рукава середньої ширини, переважно короткі, іноді з традиційним поздовжнім розрізом. Носили його застебнутим на всі ґудзики, нерідко з петлицями. Дещо відрізнявся від онгреліна кабан (мал. 61 д) — неприталений, довший, до колія, з короткими рукавами, пришитими лише до задньої половини пройм і оздобленими широкими обшлагами. Кабан не вдягали в рукава, а накидали на плечі наопашки. Своєрідним плащем завдовжки до стегон був казах (мал. 61 в, г). Він складався з чотирьох розширених донизу, як сектори кола, пілок, зшитих тільки ззаду, вздовж спини і зверху, в плечах. Спереду по всій довжині проходив розріз, прикрашений дрібними ґудзиками й петлями. З боків казак був розкритим і просвіти прикривалися вільними, у вигляді крил-пелеринок, незшитими рукавами, пришитими або пристебнутими на ґудзиках до спинки і спереду лише вгорі. Казак носили застебнутим або зашитим спереду (наприклад, у французьких королівських мушкетерів часів Людовіка XIII, мал. 61 г). Найчастіше його прикрашали багатьма дрібними ґудзиками й петлями, розташовуючи їх вздовж усіх розрізів, у тому числі й на рукавах. Звичайний безрукавий плащ — необхідний елемент будь-якого вбрання дворян (за винятком тих випадків, коли одягали онгрелія, кабан або казак) шили з кольорових тканин, зокрема з бархату, прикрашали галунами й позументами, підбивали контрастного кольору підкладкою. Кроїли такий плащ переважно повним колом, щоб він звисав пишними зборками, і завдовжки найчастіше до колін. Накинутий лише на одне ліве плече, він був підв'язаний до плечей шнурками, пришитими до коміра, або вільно обмотувався навколо руки. В одягові буржуа, у пуритан, а також і в народному, навпаки, плащ накидали завжди на обидва плеча.

Довгий верхній одяг у вигляді просторих, неприталених розстібних сімар або сутан у другій чверті XVII ст. застосовували вже зовсім рідко. Крім духівництва, їх носили тільки «люди мантії» — судді, адвокати, міські магістратори і члени парламентів, професори університетів, причому тільки під час виконання службового обов'язку. Такий одяг часто ще зберігав старовинні форми рукавів (наприклад, довгі дзвоникоподібні або з розрізами для рук, мал. 61 в), традиційні капюшони-пелерини, облямування хутром (мал. 61 ж) тощо.

Новою формою чоловічих штанів, яка переважала протягом другої чверті XVII ст., були панталони у костюмах дворян. Безперечно, наслідуючи народні панталони XVI ст., вони, однак, відрізнялися довжиною і шириною. Майже рівні, швидше вузькі, ніж широкі, такі штани сягали трохи нижче колін, ніколи не переходячи лінії середини литок. Вгорі їх призборювали й пришивали до вузького пояса, а не підв'язували до колета. Внизу панталони або відкривали й оздоблювали по краю оборками з мережив, зубчиків, рюшів, талантів, або підв'язували тасьмою чи стрічкою, що створювали зовні бант з довгими кінцями. Нерідко внизу їх розпорювали по зовнішньому шву, вздовж якого часто розташовували який-небудь бордюрний орнамент, аналогічний прийнятому для колета. Всі панталони, як правило, шили вже з удосконаленим гуль-фіком — переднім розрізом на ґудзиках — і клапаном; деякі з них мали бічні прорізані кишені. До 1635 р. зустрічалися також пізнього іспанського зразка просторі (але вже не підбиті) поколінні штани, які спадали вільними зборками, їх підв'язували стрічками з бантами й розетками над колінами або під колінами. Пізніше поколінні штани носили в народі поряд із старовинними, неширокими й довгими штанами. Після 1645 р. з'явилися широкі, рівні, відкриті внизу, короткі доколінні штани на поясі, які носили з дуже короткими колетами (мал. 62 а). На таких штанах галунно-позументну орнаментацію цілком замінено було ліпною у вигляді петель із стрічок, які прикрашали низ штанів і їхні зовнішні бічні шви.

Мал. 62

Західноєвропейські чоловічі штани, взуття. Друга чверть XVII ст.: а) поколінні широкі відкриті внизу штани з галантами, панчохи, черевики з розетками; б) вузькі, нижче колін, штани, черевики з розетками; в) довгі чоботи з розтрубами; г) високі чоботи з розтрубами; д) поколінні штани, панчохи, черевики з пряжками; е) поколінні штани, чоботи з розтрубами розтруб чобота спущений донизу); в) вузькі довгі штани, нагомілники, чоботи з лійкоподібними розтрубами; ж, з) чоботи з чашоподібними розтрубами (ж — довгі штани з розрізами внизу, з — довгі штани з галантами).

Особливою своєрідністю в чоловічих костюмах 1625—1650 pp. відзначалося взуття. Повсюдно переважали чоботи, які ввійшли навіть у придворні нарядні костюми. При цьому високі іспанські чоботи (хоч і збереглися, особливо на початку періоду і здебільшого у військових, мал. 62 г) поступилися місцем коротким франко-голландським, які не сягали навіть колін (мал. 62 в). Проміжною ланкою між цими двома типами чобіт були високі чоботи з розтрубами, які відкочували нижче колін. Деякі з них просто відгинали вниз, інші, після першого закоту донизу, знову піднімали догори, створюючи подвійну складку, яка нагадувала чашу. З 1635 р. й відкочені високі чоботи були витіснені короткими, до рівня литок, а часом спускалися значно нижче. Всі вони мали широкі розтруби двох провідних форм — лійкоподібної (мал. 62 е) і чашоподібної (мал. 62 ж, з). У першому типі зустрічалися широкі тарілкоподібні розтруби, які під час руху змушували широко розставляти ноги.

Мал. 53

Західноєвропейські чоловічі зачіски, комірці. Друга чверть XVII ст.: а) напівдовга зачіска з каденетом, борідка-рояль, напіввідкладний комірець; б, в, г) довгі гладенькі зачіски, відклані комірці (б — борідка-муш, в — каденет, «комір г — борідка-рояль); д) зачіска з підв'язаними на кінцях передніми довгими пасмами-каденетами, круглий комірець; в) напівдовга зачіска з каденетом, мереживний комірець; е) зачіска пуританина («круглоголовий»), «комір Кромвеля»; ж) вигляд з) коротка зачіска, відкладний напівстоячий вузький комірець (народний тип).

Мал. 64 Західноєвропейські чоловічі головні убори. Друга чверть XVII ст.: а, б) ширококрисі капелюхи з пір'ям; в) пізній капелюх з високим наголовком; г) ярмулка з підшитим до неї довгим волоссям.

Виникнення коротких чобіт при поколінних штанах або панталонах, що ледь досягали литок, висунуло проблему оформлення підколінної частини ноги, нерідко не прикритої ні чоботом, ні штанами. Вирішувалася вона застосуванням спеціальних нагомілників у вигляді накрохмалених полотняних циліндрів, натягнутих на панчохи від кісточок до лінії під коліном; часто зібрані в зморшки і складки, вони майже завжди виглядали поміж чоботами й штанами (мол. 62 в, е). До нагомілників пришивали оборки із мережив і батисту. Крім того, особливо в розкішному, ошатному одягові, мереживом викладали ще й внутрішній бік розтрубів чобіт (мал. 61 г, ж,). Панчохи, шовкові або вовняні, іноді з вишитими стрілками, носили з черевиками протягом усього періоду. Як і чоботи, черевики побутували серед дворян, насамперед у придворних костюмах, і особливо серед буржуа, які уникали модних коротких чобіт. Черевики робили напіввідкриті з перетинками, що йшли від задників довгими «язиками», які закривали підйом ступень. На підйомі зав'язувався бант чи прикріплювалась дуже пишна розетка (мал. 62 а, б), а іноді, наприклад, у голландців,— пряжка (мал. 62 д). Для виходу на вулицю, особливо у негоду, часто взували верхні черевики без задників, що замінювали калоші, їх виготовляли із шкіри на товстій дерев'яній підошві.

У народному одягові продовжували широко використовувати матер'яні гетри, які прикривали гомілки і верх ступень (мал. 60 в). Матер'яне чоловіче взуття поступово зникло з ужитку. Носки шкіряного взуття стали квадратними, на кінець періоду значно видовжившись; підбори залишалися досить високими (до 5 см). Звичай носити шпори дуже поширився в цивільному одягові дворян, причому відмінною особливістю їх були великі шкіряні на шпорники.

У "чоловіків побутувала в основному однотипна зачіска — довге, що вільно спадало на плечі, незавите волосся (мал. 63 б). Відхилення від цього типу в дворянському середовищі зустрічалися лише на початку і в кінці періоду, коли волосся підстригали коротше (приблизно до рівня плечей або потилиці) і завивали, а також в Іспанії, де довгого волосся взагалі не носили (мал. 63 з). При напівдовгих та довгих зачісках бічне пасмо (звичайно, ліве) часто відрощували значно довшим, і воно перетворювалося на кучер-каденет, який спускався спереду на плече і груди (мал. 63 а, в, г). Такі кучері іноді заплітали внизу кіскою або завивали й нерідко прикрашали на кінці бантом або талантом (мал. 63 е). Зустрічалися і зачіски з двома каденетамп (мал. 63 д). Зачіски з довгим волоссям урізноманітнювались деталями: то з центральним проділом (мал. 63 д), то з рівно підстриженим чубком (мал. 63 е), то з випущеним на чоло кучером, то з зачесаним назад від чола волоссям (мал. 63 а). Коротко підстрижене волосся тоді носили тільки певні кола буржуазії, наприклад, пурптани-індепенденти в Англії (мал. 63 в), рідше військові в Німеччині і Швеції, а ще рідше — трудящі маси у місті і селі. Буржуазія носила переважно довге або напівдовге модно зачесане волосся. Саме в той час, вперше почали з'являтися парики, що іноді замінялися невеликою ярмулкою, до внутрішнього боку якої були прикріплені довгі пасма чужого волосся (мал. 64 е).

Перевазі одного типу чоловічої зачіски відповідала й однорідність прибирання волосся на обличчі. При поголених щоках повсюдно панувала вузька борідка, яка перетинала підборіддя, починаючись від нижньої губи і закінчуючись клином, що стирчав униз. Вона відома під назвою рояль (мал. 63 а, г), що означав «королівська». Ця борідка була різної довжини і ширини. В тому разі, коли, починаючись під губою, вона мала вигляд невеликого короткого пучка, що не спускався до краю підборіддя, її називали мушем (мал. 63 б). Комбінування рояля і муша на одній бороді одночасно становила досить рідкісний варіант так званої двопучкової бороди (мал. 63 д). Вуса, завжди помітно закручені догори, до бороди не дотикались і були то довшими, то ширшими. Самі вуса без бороди носили, як правило, тільки молоді чоловіки. Ще більш уніфікованими, ніж зачіски я оформлення волосся на обличчі, були чоловічі головні убори. Протягом усього періоду незмінними були ширококрисі фетрові, суконні капелюхи чорного, сірого, бежевого, блакитного кольорів. Носили їх набакир, насунутими на очі, з різними способами відгортання крисів. Основні відмінності у фасонах зводилися до того, що до 1645 р. ці капелюхи мали відносно невисокі наголовки (мал. 64 а, б). Пізніше у них зменшились криси, а форма високих наголовків нагадувала форму зрізаного конуса. При цьому переважаючим оздобленням постійно було пір'я, особливо страусове, забарвлене в різні кольори, розташоване горизонтально,

паралельно до крисів, що спадало вниз плерезами. У народі теж побутували ширококрисі капелюхи, тільки менших розмірів і переважно без дорогого пір'я, а також традиційні повстяні ковпаки без крисів. Показово, що протягом усього XVII ст. чоловікам дозволялося залишатися в капелюхах і в приміщенні, навіть за обіднім столом, на танцях та ін.

Жіночі костюми

Жіноча сорочка в костюмах розглядуваного періоду не відігравала істотної ролі. З-під одягу її видно було на руках та на грудях (і то не завжди): вона виглядала або з поздовжніх розрізів «шведських» рукавів, або внизу при коротких рукавах. При коротких рукавах плаття рукава сорочки обшивалися мереживом чи оборкою ' 3 фестонами. Рукава сорочок переважали, і тільки в народних костюмах траплялися довгі, що сягали кистей і закінчувалися вузькими манжетами-обшивками або невеликими обшлагами. З-під відкритого декольте плаття виглядала вузька смужка сорочки, іноді оздоблена зубчиками і фестонами, але вже без зборок. При цьому верхня частина бюста була відкрита навіть у народних костюмах. Комірів жіночі сорочки (за винятком хіба що народних) здебільшого не мали. Основною формою комірців жіночих платтів другої чверті XVII ст. був самостійний відкладний комірець (мал. 82 а). Він виник з поступового опускання віялоподібного стоячого «коміра Медічі» початку століття внаслідок відмови від каркаса, що підтримував цей комірець. До 1630 року такий напіввідкладний-напівстоячий комірець, розташований у горизонтальній площині (мал. 82 6), був чи не найпоширенішим, і лише 1635 року поступився місцем справжньому відкладному комірцеві (мал. 82 в). Відкладні комірці мали кілька різновидів: вузькі, що облямовували виріз горловини тільки ззаду і з боків, широкі, що сягали плечей і спускалися на верхню частину рук, кругові, теж широкі, укладені навколо вирізу, і схожі на чоловічі, кругові, закриті під шиєю. Усі ці форми були популярні в усіх верствах суспільства, включаючи трудящі маси міст і сіл. Приблизно з 1646 року поряд з відкладними комірцями почали носити накинуті на плечі косинки., стягнуті до центра грудей, де їх сколювали брошками або зав'язували бантами. З них створилися (насамперед у костюмах городянок чи жінок з буржуазних кіл Голландії) туго накрохмалені горжетки, які закривали весь виріз, плечі і шию. На початку періоду (а в Іспанії, Голландії і Німеччині — до 40-х і навіть 60-х років) побутували й старі іспанські брижі, в тому числі «млинові жорна», іноді овальної форми, що спадали на плечі. Зустрічалися і брижа, яка охоплювала оголену шию, наче нашийник, і з'єднувалася з відкритим вирізом, а також складні комбіновані комірці з різноманітних елементів. Усі вони були білого кольору (дуже рідко — кремові) і виготовлялися з полотна або батисту. Косинки нерідко шили з легких, напівпрозорих тканин — газу і шифону1. Не тільки знатні жінки та дворянки, а й представниці буржуазної верхівки, як правило, оздоблювали комірці й косинки мереживною обшивкою (переважно з зубчиками або фестонами). Манжети протягом більшої частини періоду повторювали в основному зразки відгорнутої догори «стопки» початку XVII ст. і були цілком аналогічні чоловічим як формою, так і декором (мал. 82 а, б; . У костюмах жінок з буржуазних кіл.

Мал. 82

Ліфи, комірці західноввропейських жіночих платтів. Друга чверть Х71І ст.: а.) ліф з короткою баскою, широким відкладним комірцем, здутими рукавами в смужку; б) ліф з баскою-лопатями, «шведськими» рукавами, капів відкладним комірцем; в) простий ліф без баски, відкладний комірець.

ІІри рівних рукавах манжети були рівними, як звичайні обшлаги. Переважно в кінці періоду з поширенням коротших рукавів, які оголювали низ руки, замість манжетів почали оздоблювати одинарною і багатоярусною оборкою або обшивкою, прикрашеною зубчиками чи вузьким мереживом (мал. 82 в).

На початку другої чверті XVII ст. у жіночих платтях нового типу виник ліф з високою талією і спереду майже завжди прямим зрізом, без миса. Він був м'яким, гнучким, вільно облягав бюст. Розрізаний спереду, він закривався впритул за допомогою вставки, що звалася начеревником — клапаном, поверх якого нерідко йшла ще й шнурівка. Одягали його, щоправда, зверху на нижній ліф-корсет, більш жорсткий через пружні кісточки з китового вуса (мал. 86) проте еластичніший, ніж металевий корсет іспанського типу. Виріз ліфа був великий, майже завжди глибокий, але не настільки широкий, щоб цілком оголював плечі; він набув поширення навіть у селянських платтях. Переважними формами його була прямокутна або пом'якшено прямокутна (мал. 82 а, б) U-подібна (мал. 82 в; ). Широкі трикутні й овальні вирізи зустрічалися рідше. При всіх формах виріз ззаду був значно вищим і мав овальний обрис. Закриті ліфи під шию або із стоячими комірцями носили до 40-х років, але вони існували й пізніше переважно у літніх жінок і вдів, особливо в Іспанії та в середовищі буржуазних кіл Голландії і Німеччини. Поміж коротких і прямих ліфів__1625—1650 pp. вирізняються два основні варіанти: з басками (мал..82 а; і пізніше — без басок (мал. 82 в).

Ліфи без басок були менш поширені і побутували насамперед у народі. Загальноприйнятими були ліфи з розчленованими басками, причому часто роль передньої баски відігравав низ начеревника (мал. 82 б). Рідше, майже винятково у народному одягові, баска була суцільна, розрізана лише ззаду. Одні носили короткі баски, інші — довгі, що сягали стегон. Такий розрізаний спереду ліф ставав схожим на кофту. Всі ліфи з басками, крім народних, обов'язково підперізувались високо по талії стрічкою з бантами або розетками, розташованими в центрі, збоку чи з обох боків. Рукава жіночих ліфів були, по суті, однотипними: широкі, здуті, з підкладкою, що виглядала крізь просвіти смужок. Найчастіше перехоплювали рукава посередині стрічкою, зав'язаною бантом, внаслідок чого створювалося два буфи. Щоб рукав залишався здутим і тримався в потрібному положенні, під верхню його частину підкладали каркас із китового вуса або якусь іншу жорстку основу. Рукава ліфів були довгими, не коротшими, ніж на 3/л, причому нижні кінці їх, що міцно прилягали до рук і застібалися, прикривали манжети. У коротких прямих ліфах рідше зустрічалися «шведські» рукава з поздовжніми розрізами по всій довжині (мал. 82 б). Переважно в народних костюмах були простіші, різної ширини рівні рукава або на повну довжину, або на 3/2. Приблизно з 1645 року талія ліфа почала трохи опускатися: з'явився невеликий мис. Водночас виріз декольте, помітно розширюючись і набуваючи овальної форми, все нижче оголював плечі. Пом'якшуючись, округлюючи форми, стаючи більш жіночним, такий ліф позбувався і дуже здутих буфованях рукавів, їх замінили широкі, але короткі рукава (на 3Д або до ліктів) без підбивки, у м'яких зборках (мал. 82 в).

Перше, що відрізняє спідницю жіночого плаття другої чверті XVII ст. від попередніх іспанських форм,— це відсутність жорсткого вертюгадена. У 20-х роках він зовсім зник навіть у пом'якшеному валиковому варіанті, і спідниця вже спадала прямо вниз від талії вільними складками, призбираними до ліфа. При цьому більша частина складок концентрувалася на боках і ззаду (мал. 84 д). Широка висока талія і незначне розширення донизу робили спідницю майже рівною. У костюмах знаті й багатої буржуазії плаття, крім нижньої спідниці, обов'язково .мало дві основні, повної довжини спідниці: внутрішню — фріпон і верхню —модест. Загальноприйнятий розподіл кольорів і декору між модестом і фріпоном зводився до правила: модест мав бути темнішим від фріпона і пошитим з гладенької, без узорчатої тканинти Здебільшого модест не мав переднього розрізу ,і тільки піднімаючи його, показували фріпон, внаслідок чого підтикання і підколювання модеста (мал. 84 ж, з) набуло відтоді повсюдного пошпрення, насамперед у середовищі міської буржуазії. Здійснювалося воно різними способами: або підколюванням біля пояса аграфом, або просовуванням у розрізи в поясі, або підтиканням за пояс. При цьому одні підбирали кінці модеста так, що він створював навколо фріпона складки-напуски із загорнутої вдвоє тканини (мал. 84 й) інші, навпаки, призбирували й підтикали модест у верхній або середній його частині, а підняті кінці, тобто поділ, звисали донизу (мал. 84 в). Урізноманітнювалися способи підбирання модеста й за напрямком: то спереду, то ззаду, то з боків. Показування фріпона шляхом переднього трикутного розрізу модеста застосовувалося рідко навіть у парадних платтях знаті.

Мал. 85. Західноєвропейські верхні жіночі плаття, плащі. Друга чверть XVII ст.: а, б) плаття для роботи (б— спідниця підібрана); в) мисливський онгрелін, г) плащ-покривало на голову (костюм вдови); д) вузький наплічний безрукавий плащ з відкладним коміром; е) коротка пелерина.

Дуже важливою частиною жіночого костюма другої чверті XVII ст. було розстібне верхнє плаття, яке розвинулось з іспанської а ля ропи через його нідерландський приталениії варіант і в Франції дістало назву а ля роб (мал. 85 а). Воно складалося із короткого приталеного, розстібного, розкритого спереду ліфа з високою талією, до якого пришита в зборку, теж розрізана на всю довжину, рівна спідниця. Ця спідниця була або повної довжини, навіть закінчувалась невеликим шлейфом, або коротшою від спідниці плаття. Іноді спідницю роба підбирали й підколювали на боках пряжками, а її передній розріз зав'язували розташованими через певні проміжки бантами (мал. 85 б). Роб мав широкі, короткі, до ліктів, розрізані спереду рукава, кінці яких зв'язували стрічкою з бантами (мал. 85 б) або розеткою на згинах рук. Рідше зустрічалися повні, довгі, до кисті, «шведські» рукава, але теж з перехопленими посередині розрізами, з бантами або розетками.

Вузький плащ із широким відкладним коміром, що прикривав тільки плечі (мал. 85 д), ще подекуди зустрічався в Німеччині. Ширше застосування мали короткі пелерини (мал. 87 в, г, д) завдовжки до ліктів або талії, їх носили і в дворянських колах, і в середовищі буржуазії або як накидку для виходу на вулицю, або в домашньому костюмі (мал. 87 в). першу шили із цупких матеріалів, з відкладним комірцем, підбивали або облямовували хутром, укладали в трубчасті складки; другу — з полотна, батисту або шовку, нерідко обшивали мереживом. Крім вдівго-родянок, жінки майже зовсім не носили плащів, за винятком простої довгої накидки, яку надівали на голову й плечі в негоду (мал. 85 г). Верхнім одягом знаті, головним чином для верхової їзди та полювання, був жіночий окгрелін (мал. 85 в) — завдовжки / до стегон розстібна куртка, з короткими, до ліктів, широкими рукавами, яку одягали " поверх плаття не застібаючи. Важливим елементом жіночого костюма в народі й серед буржуазії залишався фартушок, найчастіше довгий і вузький, який нерідко підбивали й підтикали збоку.

Мал. 86

Схема крою ліфа західноєвропейського жіночого плаття. Друга чверть XVII ст.: а.) перед; б) спинка; в) начеревник-лопать; г). баска лопатями.

Мал. 87

Комірці, горжетка західноєвропейських жіночих платтів. Друга чверть XVII ст.: а) складний напівстоячий відкладний комірець; б) горжетка; в, г, д) короткі пелерини.

Жіноче взуття залишалося переважно такого самого типу, як і на початку століття (мал. 88 а, б). Основним його видом були туфлі на високих (до 8 см) каблуках, які часом заходили далеко під підошви. Форма каблуків була різною — від прямолінійних до конусовидних з невеликим розширенням унизу. У народі носили туфлі з низькими плоскими каблуками. Крім старого типу закритих туфель-черевиків, простих, буденних, характерних насамперед для буржуазії і народних мас, відтоді вперше почали побутувати більш відкриті вирізані фігурні туфлі з перетинками., або сколювані пряжками, або зав'язані стрічками. При цьому носки спочатку зберігалися загострені, дещо підняті догори, а потім — плоскі, видовжені, квадратні. Поряд із звичайними туфлями вдома почали носити так звані пантофлі, тобто туфлі без задників, хоч і на каблуках. Виходячи на вулицю в негоду, поверх туфель, особливо нарядних, нерідко надівали верхнє взуття у вигляді різної глибини півтуфель. Вони мали товсту шкіряну, дерев'яну або коркову підошву. Жіноче взуття почали шити вже із шкіри, хоч зберігалось і матер'яне: у знаті — атласне, в буржуазії — суконне, бархатне. Для нарядних туфель улюбленим був білий колір, але зустрічались і кольорові яскравих тонів; буденні чорні або сірі були популярні серед буржуазії і бюргерства. Прикрашали взуття вишивками барочного рослинного узору різнокольоровим шовком (навіть золотом і сріблом), а також аплікаціями з кольорової шкіри, декоративними розетками спереду (мал. 88 а) або збоку. Вушка бічних лопатей і «язичків» туфель, що сходилися на підйомі, застібали ґудзиками, зав'язували стрічками або сколювали пряжками (мал. 88 б) й аграфами. В буржуазних колах панчохи носили шовкові скравих тонів з перевагою червоних і синіх кольорів. Волосся піднімали ззаду догори й підбирали на потилиці, залишаючи її відкритою. Відповідно до напівстоячих, ще досить високих ззаду комірів, це правило проіснувало майже до половини століття, в усякому разі, до 40-х років. Волосся заплітали в косу різної товщини й густоти і укладали над потилицею кільцем, спочатку плоским, а потім усе вищим, створюючи на маківці конусовидний виступ (мал. 89 в, е). На боках зачіски з'явилися здутості, так звані буфони (мал. 89 а), що великою мірою визначили характер прибирання голови. Ці буфони дуже старанно оформляли шляхом легкої напівзавивки, нагромадження дрібних кучерів у вигляді кілець, укладки численних коротких вертикальних локонів, збивання і начісування волосся, яке щільно прикривало вуха. Доповнювалася зачіска обов'язковим чубком, чітко відмежованим від гладенько зачесаного назад верхнього волосся горизонтальним проділом або валиком. Чубок був або густим, рівно підстриженим, або, пізніше, трохи рідшим, з кількох невеликих завитих кучериків, випущених на чоло (мал. 89 б, д). Плоска, ніби пригладжена й придавлена зверху, здута з боків буфонами з чітко означеною горизонтальною лінією чубка, ця зачіска доповнювала ряд властивих для силуету другої чверті XVII ст. розширень: у плечах, на яких лежав широкий відкладний комірець, у здутих рукавах, у високій, а тому широкій талії. На цьому тлі почала чітко вирізнятись нічим не прикрита шия.