Історична динаміка функцій мистецтва, Детальна інформація

Ні дерево знання, ні загадковий

Той звір не скаже?

Ми маємо в собі чуття, любов.

Отже, джерело життя ми маємо в собі,

Могутній зарід їх у кожнім серці

Живе – лиш виплекать, зростить його,

І розів'єсь!

Про те, що функція мистецтва не була статичною, раз і назавжди заданою, свідчить як саме мистецтво, що мало відповідати певному його призначенню, так і спостереження митців або теоретиків над цією динамікою. Розвиток функцій відбувався у бік розширення предмету мистецтва та його компетенції. Аналізуючи стан поезії, М. Салтиков-Щедрін робить висновок про те, що мистецтво поступово розширює свої межі і допускає в себе такі елементи, які «довгий час вважались йому не властивими». Мистецтво існувало відокремлено, «воно спрямоване було виключно на те, аби прикрашати і втішати» 25. М. Салтиков-Щедрін, як і інші митці того часу, різко висловлювався проти того, щоб мистецтво зверталося виключно до дозвілля, тим більше тих, хто взагалі не знає, що таке праця. Л. Толстой, Ф. Достоєвський, інші видатні письменники доклали свої титанічні зусилля до того, аби довести власними творами, наскільки може бути глибоким, а в певному розумінні і нічим незаміниме дослідження того стану суспільства, історичних подій і явищ, людських типів, психологічної і соціальне зумовленої їх складності, свідками яких вони були. Час міняє гостроту тих чи інших ситуацій і суперечностей, надаючи мистецтву можливість обирати найбільш прийнятну для суспільної користі і прогресу спрямованість. У справжньому великому мистецтві за фактом чи окремим типом особи, конкретною історичною постаттю завжди маємо присутність людського, нерідко справжньої трагедії з усіма рисами потрясіння, глибокої думки, переживань, краси чи потворності.

Характерно, що і в нинішньому столітті неодноразово проявлялися спонукальні мотиви із закликом до мистецтва дії, до того ж не лише тоді, коли певний час панівною була теорія, за якою мистецтво розумілось як безпосередній засіб життєбудування (показовою в цьому відношенні є праця. Б. Арватова «Мистецтво та виробництво»). Однак це тільки одна грань, вкрай загострена в протиставленні до класичного мистецтва минулих часів. У атмосфері назрівання суспільного неспокою, конфронтаційних ліній в ідеології і політиці, трагічних подій, шо розгорталися в кількох напрямах періоду 30-х – початку 40-х років, з'явилося багато праць, що концептуально орієнтували на необхідність з'ясування завдань мистецтва, його місця у загальносвітових, національних, суспільних процесах. Майже у кожного митця, літератора знаходимо роздуми над тим, яким бути мистецтву в атмосфері вкрай напружених відносин, гострому відчутті неможливості стояти осторонь подій і явиш. Вона відбивала загальний стан і тенденцію змін у 30-х роках. Відсутність чи недостатню здатність дії літератури повинно замінити звернення до іншого ідеалу, раніше для якого «бездіяльність і була його достоїнством». Література покликана була розважати. Тепер же мусять бути іншими її критерії – справжньою є лише та література, яка несе в собі прагнення до свободи, високі думки, творчий дух. світло життєвої правди, та література, яка «спонукає до руху, до невдоволеності і боротьби» . Так безкомпромісно висловлювався один з найвидатніших майстрів слова Індії.

Якщо звернутися до творів П. Мирного, І. Франка, В. Винниченка, М. Булгакова, А. Білого, чи зовсім наближених у часі – «Закону вічності» Г. Думбадзе, «Ста років самотності» Г. Маркеса, «Собору» О. Гончара, то не можна не помітити, що усім їм властиве осмислення найскладніших проблем минулого і сучасності. Письменники прагнуть розібратися, що ж відбувається з суспільством і культурою, якими є таємні пружини свідомого і підсвідомого в мотивах та вчинках людей, намагаються розкрити зв'язки внутрішнього, зовнішнього і навіть космічного світу, показати моральний стан суспільства у ставленні до проблеми добра і зла. Чи не здається переобтяженою ноша для мистецтва, надто для тих, до кого воно апелює–широкого читацького загалу? Але справа у тому, що для мистецтва існує, оберігаючий його закон високої художності, елементу гри, відчуття розкутості і свободи, які спонукають до того, щоб крізь себе побачити світ і дати його у співпереживанні людству.

Мистецтво має неповторну в своїх потенційних можливостях властивість бути поліфункціональним. Таких функцій налічується загалом понад два десятки. Перш ніж бодай найстисліше зупинитись на кожній з основних, поставимо перед собою запитання: чи правомірне таке розщеплення цілісного призначення мистецтва на окремі його частки-функції? І чи існують вони взагалі, коли за традицією в естетиці могли виділятися тільки ті функції мистецтва, які виходять з основних сфер людської діяльності, тобто пізнавальна, виховна, як засіб спілкування та вітальна (гедоністична)? Тоді виникає інше запитання: на якій підставі можуть бути проігнорованими всі інші функції, якщо вони насправді існують? На деяких варто зупинитися конкретно.

Щодо пізнавальної функції, яка посідає особливе місце, то про неї говорилося досить докладно, коли йшлося про особливості і переваги мистецтва як засобу набуття знань. А от евристична функція передбачає розвиток за допомогою мистецтва творчих здібностей, синтез художності а практичною діяльністю людини. «Яскраво творче ставлення до науки,– висловлювався М. Бердяев,– до філософії, суспільного життя, моралі вважають художнім» 27. Мистецтво концентрує в собі творчий досвід людства, талант особистості і, в свою чергу, служить стимулом у розкритті творчих потенціалів, допомагає переносити цінності в життєдіяльний процес. Воно пробуджує сподівання на творче піднесення людського духу. Виділяється окремо гедоністична функція. Як доведено практикою, нічим рівнозначно не може бути замінена духовна втіха і радість, коли відбувається зустріч з художнім відкриттям. Мистецтво називають святом піднесення людини над буденністю, а це і є одним з найреальніших засобів привернути інтерес публіки своєю досконалістю форми, думки, щирістю почуттів, висотою художнього таланту, принести людям радість і втіху. Зрозуміло, що втіха тут особлива, співтворча. Зішлемося на приклад. Коли в середині XIX ст. вийшла збірка поезій Уолта Уітмена «Листя трави», якій судилося стати духовним символом Америки, видатний філософ Р. У. Емерсон так висловив з цього приводу своє захоплення і радість: це «найдиво-вижніший зразок розуму і мудрості, який до цього часу було створено Америкою. Читаючи цю книгу, я відчуваю глибоке почуття задоволення, яке завжди охоплює нас при зустрічі з могутнім талантом». Ці думки, висловлені авторові збірки «Листя трави», вказують на головне, що може принести радість і задоволення. «Я захоплений свободою і сміливістю Вашої думки,– говориться в тому ж листі.– Ваша поезія, як і належить, незрівнянна і за задумом, і за способом вираження». Емерсон, як сучасник і один з перших, хто оцінював поетичні відкриття Уітмена. справді не помилився у своїх захопленнях, як і в тому. «що цей промінь сонячного світла не був обманом зору». Подібні думки могли належати іншим авторам, до того ж про інші твори. Мистецтво взагалі потребує духовної підтримки й ентузіастичних почуттів тих, хто його сприймає. Але тут самий по собі напрошується висновок про те, що для насолоди мистецтвом, для розуміння його необхідні знання, а відтак і зустрічні душевні поривання.

Естетична і катарсистична функції мистецтва близькі між собою, оскільки означають почуттєвий стан і духовне очищення особистості; вони неодмінно повинні бути притаманними кожному акту мистецтва в утвердженні свободи і чистоти ідеалу. Катарсис з допомогою мистецтва звільняє від негативного стану і надає можливість прийти від граничних зі стресовими переживань до своєрідного вивільнення і гармонії самопочуттів. Саме через ці властивості мистецтво здатне виконувати релаксаційну (зняття напруги) місію. Особливо ж виснажлива, нерідко одноманітна у своєму автоматизмі праця конче потребує включення в буття художніх образів, образотворчих стосунків з мистецтвом та піднесеністю музики. Отже, мистецтво аж ніяк не позбавлене і свого практичного призначення у повсякденних турботах, у створенні естетичного середовища. Виконуючи також прикрашувальну функцію з найдавніших часів зародження здібностей естетично бачити і відчувати світ у праці і побуті, мистецтво так і не полишило остаточно цей своєрідний синкретизм.

У свободотворенні також маємо своєрідну функцію мистецтва – воно допомагає людині піднятися над повсякденним тяжінням турбот і відчути себе вільною. Вся складність турбот і проблем ніби переходить у інший вимір. Видатний педагог Д. Ушинський стверджував, що усю насолоду від спілкування з мистецтвом повною мірою можна пізнати тоді, коли ти відданий праці і турботам. Мистецтво звільняє, надаючи можливість перенестися в інший світ (кольорів, звуків, природи, поезії, музики тощо). Суб'єктом усіх драм і напруг стає хтось інший, трансцендентний по відношенню до вашого «Я», звільняючи його для виключної духовності, творчості, самозаглиблення в таємничість підсвідомого і радісного розрядження психічної напруги. Нерідко можна почути, що мистецтво, мовляв, слугує сферою втечі у світ ілюзій, фантазії, вимислу і ефемерності, що так далекі від справжнього, реального переживання. Але й тут нема нічого осоружного для самого мистецтва та його розуміння, бо одна з притаманних йому функцій – бути засобом звільнення від напруги і втоми. Музика надає творчих сил, тому що вона гармонізує почуття, привносячи ритм і лад, підносить душевний стан; поезія, архітектура, ужиткове мистецтво здатні давати світло, мажорність, а можливо й більш складні почуття, вільні від прагматизму, від того тягара, що заступає велич життя і покликання людини. Мистецтво кличе до вічності найвищих цінностей буття. Саме завдяки йому людина на якийсь час звільняється від грубого матеріального тягара, від напластованості умовностей, щоб віч-на-віч зустрітися з величчю сущого, де неперебутною цінністю залишається творчий стан особистості. У Х главі «Сенсу творчості» М. Бердяев висловлює міркування про те, що «в художності є творча перемога... над тягарем необхідності. В художності людина живе поза собою, поза своїм тягарем, тягарем життя. Будь-який творчий художній акт є часткове перетворення життя. В художньому сприйнятті світ дається нам вже просвітленим і звільненим, у ньому проривається людина крізь тяготу світу» 29.

Називаються в літературі також функції прогностична, тобто завбачувальна, комунікативна – як засіб спілкування, компенсаторна, що. означає заміщення або доповнення життєвого досвіду, мнемоністична – мистецтво як пам'ять, культуротворча, оскільки мистецтво здатне не лише утворювати духовні цінності, а й давати їм форми життя в кожну нову епоху, повчальна і виховна. Реальними вони є настільки, наскільки мистецтво здатне протягом усієї своєї історії бути засобом морального, культурно-ідеологічного впливу, доповнюючи собою найважливіші принципи світорозуміння в утвердженні ідеалу життя. Що стосується повчальної функції мистецтва, то тут слід зауважити, що вона хоч і викликає певну іронію деяких теоретиків, та все ж кращими своїми аспектами приваблює і дотепер залишається популярною. Відомий італійський філософ Бенедетто Кроче рішуче заперечував проти того, щоб мистецтво мало певну виховну самоціль. Він вважав, що воно виховує остільки, оскільки є мистецтвом, а не тому, що воно–«виховне мистецтво». Думка, на наш погляд, справедлива лише частково. Так, мистецтво й справді виховує не тому, що воно пройняте дидактикою, а тому, що саме по собі є художньою вартістю. Однак цього ще недостатньо. Мистецтво здатне і на негативний вплив, навіть обман. Саме цю точку зору, яка, напевно, не зовсім узгоджується із судженням Б. Кроче, висловив свого часу Бернард Шоу. Він вважав, що мистецтво, будучи здатним пізнавати істину, в той же час спроможне на обман. Натхнення художника може бути, як він висловлюється, «не лише божественним, але й сатанинським», і одна з величезних небезпек нинішнього віку полягає, на його думку, у використанні мистецтва для обману. Ця проблема заслуговує серйозного вивчення, оскільки в сучасній агресивній бездуховності мистецтва спостерігаються випадки не лише містифікацій, а й втрати освяченої віками міри дозволеного, знецінення краси людських відносин.

Повчальність у мистецтві – це ще не доказ ознак його художньої недостатності. Мігель де Сервантес у часі між першою і другою частинами написання свого геніального роману «Дон Кіхот» створив літературні шедеври під назвою «Повчальні новели». Одна з них має назву «Ліценціат Відрієра» і настільки повчальна у своєму алегоризмі про пригоди неординарного розуму, що її трагедійно-комедійний зміст не втратив своєї актуальності й понині.

Що ж до ігрової функції мистецтва, то її не слід перебільшувати, але не можна й заперечувати. Воно й справді, у будь-якому виді мистецтва присутній елемент гри, тобто у конкретному творі має місце умовність або удаваність, досконалість форми, своєрідність метафор, порівнянь, асоціацій, здатних викликати захоплення винахідливістю і дотепністю майстра, а відтак включати гру почуттів, інтелекту, уяви і здогадки. До речі, неодмінною умовою гри у мистецтві залишається також позаутилітар-ний зміст твору. І тоді загальна атмосфера святковості, творчого піднесення, сама дія гри здатні принести людям радість і розрядку.

Всебічно досліджуючи цю проблему, один з авторитетних дослідників її Йохан Хейзінга включає до цього контексту розгляд усіх видів мистецтва, які, на його думку, всі без винятку, до того ж кожен властивими йому специфічними засобами досягає ефекту гри. Очевидно, слід вважати, що це також один з парадоксів у мистецтві:

наскільки досконалою, талановитою є праця митця в досягненні кінцевої мети – майстерності зображення людських драм, щастя, показу загадкової безкінечності, філософії сенсу життя, настільки мистецтво не поступається перед можливістю приносити людині щасливі моменти гри і свободи, реальності духу в самій же надре-альності, відторгненості від повсякдення буття. В кожному окремому випадку (чи то музика, танок, архітектура, образотворче чи словесне мистецтво) Й. Хейзінга розглядає саме виявлення гри у мистецтві як неодмінного його моменту. Не є винятком і поетичне формотворення: метричне або ритмічне підрозділення тексту, який промовляють або співають, точне використання рими і асонансу, маскування смислу, мистецька побудова фрази. «І той,– пише Й. Хейзінга,–хто услід за Полем Валері називає поезію грою, в якій грають словами і мовою, не вдається до метафори, а схоплює найглибший смисл самого слова «поезія» м.

В поезії і драмі, у трагедії і комедії – гра, але вона настільки ж серйозна, наскільки можна говорити про концептуальне бачення цілого світу в комедіях Арістофа-на, епопеї Сервантеса, в «сміхові крізь... сльози» М. Гоголя. А взагалі, мистецтво звернене здебільшого не до гри як такої, але вона неодмінно присутня і набирає естетичної (художньої) самовартості заради активізації інтелекту і почуття.

Список використаної літератури:

Естетика: Підручник / Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. – К.: Вища шк., 2000. – 399 с.

Кучёрюк Д. Ю. Естетика праці. Ціннісні відносини. Творчість. Людина. К.., 1989.

Банфи А. Философия искусства. М., 1989. С. 113.

Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977. С. 12.

Музикальная эстетика западно-европейского Средневековья и Возрождения / Сост. текстов и общая вступ, ст. В. П. Шестакова. М„ 1966. С. 60–61.

Бойко Ю. До проблеми розвитку Франкового стилю. Доповідь, виголошена в Парижі на ювілейній Франківській сесії європейського відділу НТШ // Вибрані праці. К., 1992. С. 102.

Бердяев Н. А. Философия свободы. Смысл творчества. М.. 1989. С 437

Эмерсон, Р. У. Письмо Уолту Уитмену, 21 июля 1855 года // «Сделать прекрасным наш день...». М., 1990. С. 431–432.