Вчення і розуміння естетики за Бергсоном, Детальна інформація

Отже, за Бергсоном, митець глибше та повніше за інших пізнає світ і людські душі завдяки тому, що майже не зустрічається ні з життям, ні з людиною. Природа дарує митцеві особливу силу – і він опановує світ, перебуваючи далеко від нього. Цю силу у праці «Індивідуальність і тип» Бергсон називає «незайманою» манерою бачити, чути, думати. Ця «незаймана» манера є, безперечно, ні чим іншим, як ще одним суто термінологічним варіантом інтуїтивної здатності, яка виступає як народжена інстинктивною властивістю «обраної» істоти і допомагає їй вирішувати найскладніші творчі завдання.

Продовжувачем бергсонівських ідей став італійський філософ Бенедетто Кроче (1866–-1952 рр.), у складній системі філософських поглядів якого важливе місце посідає його естетична концепція, саме по собі явище надто суперечливе, проте як концепція має великий вплив на сьогоднішні естетичні пошуки західних філософів і теоретиків мистецтва. Значення теорії Кроче визнається багатьма зарубіжними філософами.

Як і бергсонівська, естетична концепція Кроче має гносеологічний характер. Згідно з цією теорією процес пізнання може проходити двома шляхами: інтуїтивним та логічним. Інтуїтивний процес пізнання здійснюється за допомогою фантазії і може сприймати індивідуальне, окремі речі, а його результатом буде образ. Логічне ж пізнання охоплює вже не окремі речі, а їх відношення і поняття виступає як результат. Кроче приділяє велику увагу інтуїтивному пізнанню, стверджуючи, що воно відіграє значну роль у «повсякденному житті», оскільки до нього «звертаються безперервно». Політик, учений, критик віддає перевагу інтуїції перед логічним роздумом, перед теорією та абстракцією. Вчений також твердить, що, незважаючи на значну роль інтуїції у повсякденному житті, їй все ж потрібен господар. Ним є інтелект. «Інтуїція незряча, інтелект надає їй зору»,– говорить філософ.

Наведене положення Кроче – своєрідний вступ до створення теорії інтуїції. Це цілком правомірно, тому що навряд чи можна зрозуміти й осмислити інтуїцію поза інтелектуальною функцією. Здавалось би, розкриття взаємозв'язку інтуїції та інтелекту, який відіграє провідну роль, дасть змогу філософові науково осмислити інтуїцію як одну з форм пізнання. Однак цього, на жаль, не трапилося. Блискавично відмовившись від щойно висловленої думки, Кроче пише: «...Інтуїтивне пізнання не потребує господаря, для нього зайвою є необхідність на будь-кого спиратися, позичати чужі очі, бо має свої власні, яким властива надзвичайна сила проникнення» 28. І хоч ці суперечливі думки стоять поруч, це ніскільки не хвилює автора.

Розвиваючи далі свої ідеї, філософ визнає, що існують «інтуїції, пройняті поняттям». Він твердить, що, потрапивши під вплив інтуїції, будь-яке поняття втрачає свою самостійність, перестає бути тим, чим було, а стає придатком інтуїції, її елементом. Кроче водночас визнає існування іншої залежності, при якій поняття підпорядковує собі інтуїцію. Перший і другий випадки приводять філософа до думки про існування, двох форм людської діяльності: наукової та художньої, які пов'язані з двома формами процесу пізнання. Якщо у процесі пізнання провідна роль належить інтуїції, то тут має місце художня творчість. Якщо ж провідним є поняття – ми маємо справу з наукою. Отже, художнє пізнання цілком інтуїтивне. Кроче заперечує існування поряд з художньою інтуїцією інших форм інтуїтивного пізнання, а також існування різних видів самої інтуїції (наприклад, наукової, художньої, професійної тощо), вважаючи будь-які спроби такого розподілу помилковими. Інтуїція, стверджує Кроче,– це не один із засобів пізнання, що допомагає збагнути істину при науковому чи художньому сприйнятті дійсності, а єдино можлива форма художнього пізнання.

Важливою рисою інтуїції, за Кроче, є незалежність останньої від інтелектуальної функції. Філософ вважає, що повніше розкриє зміст інтуїції, якщо підкреслить її тотожність зі сприйняттям. Останнє він розглядає як «пізнання того, що трапилося в дійсності, або засвоєння чого-небудь як реального». Інтуїція, на його думку, є водночас і сприйняттям реальних ре^й, і образом уяви. Тому при інтуїтивному сприйнятті не існує різниці між реальністю та нереальністю, а якщо така різниця і має місце, то є другорядною по відношенню до інтуїції.

Отже, за теорією Кроче, існує інтуїція як сприймання і «чиста» інтуїція, не пов'язана з реальним чи нереальним. До «чистої» належить, наприклад, інтуїція дитини. А інтуїція взагалі (як своєрідна єдність двох попередніх) то «є нероздільна єдність сприйняття реального і простого образу, який тільки можливий».

Велику увагу вчений приділяє з'ясуванню співвідношення між інтуїцією та відчуттям. Він розглядає відчуття як «нижній кордон», як щось таке, що передує інтуїції. Відчуття, мовляв, є чимось нижчим по відношенню до інтуїції. Розглядаючи співвідношення інтуїції і відчуття, Кроче фактично пов'язує їх. Однак якщо відчуття і здатне породжувати інтуїцію, то лише нижчого порядку, тому що воно саме, на думку філософа, є «механічний, пасивний, природний» факт, «безформна матерія». Справжня інтуїція, тобто інтуїція вищого порядку – то є породження духу, якому властива надзвичайно активна форма діяльності. Отже, Кроче вважає, що інтуїція – це дух, за межами якого, «по цей бік», «лежать лише враження, почуття, відчуття, імпульси, емоції,– тобто все, чого не вистачає духу». Разом з тим він твердить, що названі ним почуття, імпульси, емоції, які перебувають поза духом, насправді не існують, тому що «існування е теж духовний факт».

Згідно Кроче виходить, що інтуїція самостійна, цілком незалежна від інтелекту, емоцій, почуттів тощо і не пов'язана з ними. Вона породжується духом і існує як форма духовної активності.

Та якщо Кроче розглядає інтуїцію, з одного боку, у взаємозв'язку з духом, то, з другого, він визначає її як вираження. До речі, саме тут криється основний зміст розуміння філософом інтуїції. Він вважає, що дух, тісно пов'язаний з інтуїцією, діє інтуїтивно у трьох сферах: творчості, формуванні, вираженні. Остання сфера е найбільшою інтуїтивною активністю духу. Філософ зауважує, що вираженню властивий надзвичайно широкий зміст. Це не тільки словесне вираження, а й «вираження за допомогою лінії, кольору, звука». Цікаво відзначити, що розкриття здібностей людини теж пов'язане з вираженням, яке «охоплює», таким чином, здібності людини – оратора, музиканта, художника... Але навряд чи так уже важливо, веде далі Кроче, в якій саме сфері людської діяльності розкривається вираження. Важливішим є інше. У будь-якій з форм завжди присутня інтуїція; по суті, вираження є «невід'ємною частиною інтуїції». Кроче підкреслює, що усяка спроба знайти відмінність між інтуїцією та вираженням – це ілюзія, будь-яка ж спроба роз'єднати їх приведе до загибелі обох сторін, які правомірно розглядати лише в їх повній тотожності.

Надзвичайно цікаво виглядає це філософське осмислення інтуїції при висвітленні деяких важливих проблем мистецтва. Як уже зазначалося, однією із сфер інтуїтивної діяльності духу є творчість.

Мистецтво як інтуїтивну діяльність, говорить Кроче, від інших форм людської діяльності відрізняє лише кількісна міра вираження. Іншої відмінності мистецтва від «немистецтва», тобто від нехудожньої діяльності, Кроче не бачить. Він вважає, що запропонована ним кількісна відмінність художньої форми діяльності від інших форм, а також відмінність між митцем та іншими людьми криється лише в кількісних показниках обдарованості. Таким чином, інтуїція наближає мистецтво до життя, відриває його від «аристократичного стану».

Торкаючись іншої надзвичайно важливої проблеми – художньої геніальності, Кроче продовжує розвивати теорію кількісної відмінності: «Тільки кількісну різницю можемо ми визнати... суттєвим моментом змісту слова геній, або художній геній, на відміну від негенія, від звичайної людини».

Справді, ми повинні розглядати і кількісний фактор при аналізі проблеми таланту чи геніальності. Певний рівень обдаровання має кожна нормально розвинена людина. Саме завдяки цьому твори мистецтва зрозумілі не тільки тим, хто їх сприймає. Властивістю ж таланту, а надто – геніальності є свідомий, поглиблений, всебічний розвиток художньої обдарованості. Така залежність між обдарованістю, талантом та геніальністю безперечно існує і може розглядатися, за термінологією Кроче, як кількісна відмінність. До речі, слід зауважити, що саме така характеристика обдарованості найпоширеніша. Ми переконані в тому, що Леонардо да Вінчі – найталанови-тіший представник італійського Відродження, а Бетховен – геніальний композитор XIX ст. Але, підкреслюючи роль кількісного фактора прч визначенні художньої обдарованості, не слід забувати складної залежності, що існує між різними сторонами творчості.

Кількісний фактор при художньому сприйнятті та переживанні має велике значення, оскільки він визначає якісну оцінку дійсності, явищ суспільного життя, людських відносин тощо. Якісна міра – це, в свою чергу, своєрідний фундамент для кількісного визначення таланту. Поза цими двома діалектичне пов'язаними сторонами неможливо зрозуміти сутність творчості та виявити її специфічні риси.

Ті риси, що властиві найгеніальнішим представникам людства, є у багатьох. Талановитість, емоційність, пристрасність, працездатність та багато інших рис, що притаманні геніям, зустрічаються у інших людей. Але геніальність –це найскладніше злиття всіх тих рис, які поодинці властиві багатьом людям. Синтез їх і дає нам нову людську якість, яка є підсумованим і якісно новим виразом усіх кращих властивостей, здобутих людством протягом усієї історії свого розвитку.

Проте не все у кількісній теорії творчості Кроче має викликати заперечення. Ми цілком погоджуємося з філософом, коли він акцентує увагу на свідомому характері творчості, коли закреслює позасвідомість як властивість генія: «Інтуїтивна, або артистична геніальність, як і будь-яка інша форма людської активності, завжди свідома, в іншому випадку вона знаменувала б собою незрячий механізм». Така точка зору вирізняє з кращого боку концепцію Кроче серед інших спроб сучасних теоретиків Заходу розглядати творчу обдарованість як прояв ненормальності чи неврозу художника.

Важливо підкреслити, що Кроче, який, безперечно, є одним з найяскравіших представників сучасного інтуїтивізму, продовжив тенденції в осмисленні інтуїції, закладені його сучасником Бергсоном. Кроче – прихильник анти-інтелектуального трактування інтуїції. Цей вихідний мо-і мент його теорії і обумовив всі наступні теоретичні пошуки філософа, став причиною дальшого помилкового підходу до проблеми інтуїції.

Аналіз і критика поглядів Кроче не тільки виявляє хибні риси сучасного інтуїтивізму, а й, безперечно, сприяє становленню глибоко наукового розуміння ролі та значення інтуїції як в процесі пізнання світу, так і в процесі художньої творчості.

Слід зазначити, що концепцію Б. Кроче традиційно розглядають в межах інтуїтивістських ідей А. Бергсона. Це не викликає заперечень, однак у цьому очевидне й інше: зіставивши поняття естетика і лінгвістика, визначивши естетику як науку про вираження і як загальну лінгвістику, Кроче стимулював теоретичні пошуки лінгвістів і семантиків. Його прізвище можна зустріти в переліку імен засновників не лише інтуїтивістської естетики, а й інших сучасних напрямів естетичних і мистецтвознавчих досліджень.

Список використаної літератури:

Естетика: Підручник / Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. – К.: Вища шк., 2000. – 399 с.

Кучёрюк Д. Ю. Естетика праці. Ціннісні відносини. Творчість. Людина. К.., 1989.

Банфи А. Философия искусства. М., 1989. С. 113.

Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977. С. 12.

Фрейд 3. Будущность одной иллюзии. М.; Л., 1930. С. 17.

Лукач Д. Своеобразие эстетического: В 4 т. М., 1987. Т. 4. С. 498.

Бергсон А. Восприятие изменчивости // Собр. соч. СПб., 1914. Т. 4. С. 1.