ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО - СОЛОВЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, Детальна інформація

Коли наступного ранку в редакції газети, де працював Симоненко, стало відомо про сумну пригоду Василя, в Сміло негайно виїхали його колеги – журналісти Петро Жук, Віктор Онойко і поет Микола Негода. Скорбний репортаж про ту поїздку опублікувала 27 лютого 1992 року “Літературна Україна”. Ось уривок із нього:

“Коли Василь (визволений з ув’язнення друзями) сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

Ось подивіться …

Ми жахнулися: всі руки були в сінцях.

А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І ціліли не по м’якому місці, а по спині, попереку.

За що ? – вихопилося в нас.

Я, бачите, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав, і ще … Вони затятими виявилися. Як же: потрапула до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла... – Василь вилаявся і потім додав: - У тому казематі мене зачинили. Я почав трюкати в двері. Довго не відчиняли. Яще дужче. З’явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворохнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад ? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині…”

Щось обірвалось усередині.. Оте Василеве зізнання друзям “по гарячих слідах” і є ключем до розуміння його передчасної смерті. Саме в задрипаному лінійному відділенні міліції міста Сміли слід шукати витоки Симоненківської трагедії. Так, його не вбили в каталажці мордовороти в синіх мундирах, зате садистськими побоями прирекли не повільне і мученицьке вмирання. Відтоді Василь уже не жив нормальним життям, а нудив світом. Бо ні на хвилину його не полишали нестерпні болі в попереку, притримувати які медицина виявилася безсилою.

І хоч що б там базікали компартійні адвокати брежнєвщини, смерть поета Симоненка аж ніяк не була випадковою. Як засвідчили подальші суспільні події, подібним способом, запозиченим у гестапо, були “знешкоджені” журналіст Євген Шинкарук, художниця Алла Горська, композитор Володимир Івасюк.

Передчасна смерть позбавили Василя невідворотньої неминучості пройти через голгофу мордовських тюрем і потаємних психушок, як це випало багатьом його ровесникам – шістдесятникам. А в тому, що репресії чатували на Василя, немає анінайменшого сумніву. Бо ще за життя поета сусловська цензура поставила нездоланні рогатки кожному його творові на шляху до читача.А після панахиди, коли ще й земля не запала на Василевій могилі, з чийогось сатанистського благословення ім’я Симоненка стало швидко обростати струповинням осоружних вигадок, підлих інсцинуацій, злісних наклепів.Сліпому було видно: поет Симоненко навіть мертвий був страшний і ненависний денаціоналізованій брежнєвській партократії.

З неймовірними труднозами Василевим друзям доводилося “пробивати” у світ кожну його книжку. І все ж таки завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові “Земне тяжіння” (1964), збірку новел “Вино з троянд” (1965), “Поезії” (1966), “Избранная лирика” (1968), “Лебеді материнства” (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжечки для дітей.

Відійшов Василь Симоненко за межу життя 14 грудня 1963 року.