ВІЧНА ЗАГАДКА ЛЮБОВІ (за оповіданням Григора Тютюнника «Зав`язь»), Детальна інформація

не казала нікому та слізьми чорнила не розмазала, а потім делікатно одвертається і терпляче жде, поки дівчина натішиться тим листом і не наплачеться. Марфа дає дядькові пожмаканого (збирала, видно, по копієчці, носила завжди із собою!) карбованця, щоб випив за здоров'я її любого, а той бурмотить зніяковіло: «Хіба що за його здоров'я.., а так зроду би не взяв би...»

Ось так у невеликому творі письменник майстерно розкриває високий духовний світ простих сільських людей. І десь у підтексті читається думка, що саме це допомогло їм вижити, вистояти у страшні часи сталінських репресій та воєнного лихоліття і залишитися при цьому Людьми.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ХУДОЖНЬОЇ СПАДЩИНИ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА

У ті часи, коли писав Григір Тютюнник, про національну ідею не могло бути й мови. Але талановите перо письменника прорвало завісу страхів та заборон цензури і показало всьому світові: є такий український народ! Зі своєю особливою ментальністю, чудовою мовою, з віковічними предківськими звичаями, традиціями та народною мораллю.

Герої Григора Михайловича працьовиті й закохані в красу природи як Михайло («Три зозулі з поклоном»), Миколка («Зав'язь»), Данило («Лісова сторожка») та багато інших. Вони мрійники й оптимісти, «диваки», хоча належать до покоління, обпаленого войною, сирітством та повоєнною розрухою, вірні друзі, милосердні й відповідальні за долю інших (Павло з товаришами з повісті «Вогник далеко в степу», Климко з однойменної повісті, Олесь з оповідання «Дивак» та інші).

Прикметною рисою українців завжди було вміння посміятися над собою, по-доброму пожартувати над іншими, дотепність. Такими є дід Лаврін і Микола з оповідання «Зав'язь», оповідач з «Обнови» та інші герої.

Особливо дивним і зворушливим є те, що ніякі злигодні й нещастя не вбили одвічну народну рису — пошану до старших, до батька й матері. Скрізь ми бачимо звертання дітей до батьків, родичів на «Ви», навіть подумки. І до сімдесятих років збереглася традиція родинних і сусідських посиденьок та обрядових співів (колядок), відзначення великих християнських свят.

Для Тютюнникових героїв любов до ближнього, милосердя і всепрощення здебільшого визначальні. Згадаймо Соню («Три зозулі з поклоном»), тітку Ялосовету («Вогник далеко в степу»), Миколку

(«Зав'язь»), того ж Климка, які жили за принципом: «Буде в людей — буде і в нас...» (бо діди так учили).

Але не замовчує письменник і те негативне, що є у нашого народу — покірність, довірливість, пристосовництво і легка здатність до асиміляції, як мовної, так і духовної. Багато українців стали вважати себе меншовартісною нацією (в цьому їх біда, здебільшого, а не вина!), тому брали з «вищої» на їх погляд, нації все, навіть далеко не найкраще.

У вчених є такий термін — «генетична пам'ять». Тобто пам'ять, яка дається людині в спадщину вже при її народженні. Григір Тютюнник свято вірив у генетичну пам'ять свого народу, яка і дозволяє йому бути саме народом, а не населенням певного географічного регіону. І вважав, що в тій пам'яті поряд з чуттям свого первокореня «записані» любов і доброта. Саме цією вірою і пронизані його книги.

ВИКРИТТЯ ГР. ТЮТЮННИКОМ СОЦІАЛЬНИХ І МОРАЛЬНИХ

ДЕФОРМАЦІЙ У СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ 70-Х РОКІВ

(на прикладі оповідання «Син приїхав»)

Сільські трудівники завжди були близькими й рідними людьми для Григора Тютюнника. Він захоплювався їхньою любов'ю до землі й до праці, тонким розумінням краси, благородством і щирістю почуттів. Так історично склалося, що саме село стало оберегом українських звичаїв і традицій, української мови і ментальності. Але розвиток техніки, нові економічні умови привели до безробіття в селі. Тому багато молоді стало виїжджати в міста на роботу, там і осідати. Офіційно підтримувана думка про переваги «пролетаріату»-«гегемона» над селянами утверджувалася і в свідомості недалеких громадян.

Григора Тютюнника хвилювали ці процеси соціальної і моральної деформації на селі. Він з болем спостерігав, як духовне в житті відступає на задній план, як калічиться мова, як на зміну високоморальним поняттям честі, гідності, порядності приходять пристосовництво, кар'єризм, зверхність у ставленні до селянства, родинних стосунків, мовне яничарство.

Отакі й молоді ковбишівці з оповідання «Син приїхав», які після війни «подалися з дому шукати постійного заробітку і щонедільного вихідного», а, приїхавши додому, вже й говорити стали по-іншому: «Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?» А батьки, намагаючись у всьому догодити дітям, одказують: «Та как? Отако грядками і йди. ...Хіба ти забув?»; або: «Мамо, як у вас нащот стіраль-ного порошка? Нєт? Дак я пришлю по приїзду». І сміх, і сум викликає отака «мова» дітей, як і прагнення батьків наслідувати своїх «городських» та «учених» чад.

Головний герой твору Павло Дзякун — працьовитий і скромний, пам'ятає про батьків і приїжджає до них з дорогими подарунками, по-своєму піклується про їхній добробут (радить запросити на гулянку корисних для них людей). Він закінчив сім класів (хоч і важкувато!), ремісниче училище, став майстром, начальником зміни, але знає, що завдячує цим директору школи, який умовив його таки закінчити школу. З одруженням не поспішав, бо мріяв спочатку придбати машину. Нарешті ця мрія здійснилася. «Тепер Павло мав усе: квартиру, жінку, машину, сина, двісті карбованців заробітку разом з премією — і почував себе так, як йому й хотілося: спокійно, впевнено і незалежно». Письменник недаремно ставить в один ряд такі поняття як квартира, жінка, машина, син. Бо для героя вони якраз одного порядку, є однаково важливими складниками щастя. А якщо придивитись, то «Москвич» у нього, вважай, на першому місці. Адже Павло через нього й не одружувався, «бо як одружишся зараз, то машини вже не купиш, ляснуть гроші на меблі, одяг та всякі дрібниці, що придумаються жінці, бо жінки всі такі». Все, що потрібно для автомобіля — килимки, фіранки, брезентові фартушки — молодий Дзякун придбав тоді, коли деталі для його машини ще тільки одливалися. Це — предмет його гордості, і, як йому здавалося, він дає право ставитися до односельців, які не мають автомобілів, дещо зневажливо. Коли якийсь цікавий дядько питав, скільки «це добро» коштує, Павло" з холодною посмішкою, що й не схожа була на посмішку» відповідав: «Всі гроші». Люди проходили «мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дірочками», «здоровкалися шанобливо, на що Павло одказував, дивлячись над їхніми головами на річку: «С-с-тє!»; «Коли він говорив з дядьками, то тримав руки складеними на грудях і повільно та незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на підбори нових своїх черевиків...»

А як герой жалкує за тією щукою, що зірвалася! Одним з потрібних людей, запрошених у гості, виявився його колишній однокласник, лісник Митро Лобода. Коли Павло приїхав за ним машиною (на знак поваги!), Митро почав комизитися, набивати собі ціну.

Та молодий Дзякун не образився: він «знав, що «полєзні люди» люблять поноровитися», і «звик терпіти потрібних людей». Так він витерпів приниження від лісника й на самій гулянці.

Хоч Павло зневажливо ставився до людей, їхня думка була йому не байдужа: «Коли виходив з пляшками, почув за спиною нетерплячий шепіт, від якого приємно замлоїло в грудях:

— Хто ж то воно?

— Та Павло Дзякунів, хіба не впізнали?

— Ти ди, яким козирем став.

— Видно, ж, і грошви!..»

Йому хотілося вразити односельців і блискучою новенькою машиною, і дорогим костюмом, і подарунками батькам, і грошима в крамниці (він взяв дві пляшки коньяку і дві шампанського попри над свою надощадливість).

До пари Павлові і його дружина Рита. Вона із захопленням розповідає свекрусі, що у них є в квартирі, якої марки меблі, холодильник, телевізор. І ні слова про своє подружнє життя, інтереси, захоплення. Видно, що між Ритою і Павлом немає не тільки любові, а й щирих, дружніх стосунків, їх об'єднує спільна мета — покращання власного добробуту на заздрість сусідам і родичам.

Письменника, очевидно, дуже тривожить ослаблення у молоді почуття родини, родинних зв'язків. Павло вважає, що «жінчиним і чоловіковим батькам бачитися не треба. Ті не понаравляться тим, ті — тим, слово за слово... Ті нашепчуть дочці, ті — синові. І пішло: лайки, ссори...» Про свою дружину він думає: «Воно й краще, як замолоду покрутить, замужем смирніша буде...» Стара Дзякунка хоч рада невістці, та все ж думає: «Для такої треба добру вуздечку...»

Взагалі-то, перші «уроки життя» молодий Дзякун одержав саме від батьків. Мати хвалиться: «Та він у нас такий, що і зробить, і змовчить, і старшого послухає». Батько навчає: «Ти дивись там з ними ладь, бо люди — це таке: не догодиш — з'їдять». Він підтримує сина у його поведінці з людьми, радіє, що той здогадався поставити «Москвича» на видному місці, що не взяв товаришів на риболовлю, що не хоче їхати до жінчиних батьків — машину бити. Бо й сам такий. Згадаймо епізод, коли «промазав і Дзякун, підпоївши лісника в коморі, доки домовлявся з ним про вільху на шалівку» та багато інших деталей.

Бацила користолюбства, пристосовництва, мовного нігілізму, на жаль, охопила усі верстви населення. Священик, не соромлячись, бере з людей подвійну плату за послуги, лісник збагачується за рахунок різних «послуг» і величається цим, сержант-надстроковик говорить такою скаліченою мовою, що стає не тільки смішно, а й дуже сумно.