Василь Симоненко. Життя та творчість.
На літературних зустрічах мене часто запитують: «Звідки почався Василь Симоненко? Де він звівся та розповився?» Інтерес до його життя і творчості дедалі зростає. Читачів цікавлять усі подробиці із біографії улюбленого письменника.
Я постараюся намалювати вам Симоненкову дорогу — важку, трагічну і коротку: поет ішов по ній неповних двадцять дев'ять років. Але коротка дорога не знає короткої пам'яті.
Звичайно, вона починається із Біївців — того невеличкого полтавського села, що єдиною зеленою вулицею біжить до Лубен, Полтави і Києва — до великого людського океану. А на тій вулиці над Удаєм-рікою стоїть сиротою старенька селянська хата, де 8 січня 1935 року народився майбутній український поет Василь Андрійович Симоненко. Через ту непомітну і печальну хату пройшли голод і холод, її не проминула велика війна і всі лихоліття нашого віку. Спасибі ж добрим людям, які зберегли і ту хату, і ту піч, що будуть найтеплішою згадкою у ранній творчості поета:
Ти приймала і щастя, і лихо,
поважала мій труд і піт,
із-під сірої теплої стріхи
ти дивилася жадібно в світ.
А хіба ж то хата синіми вікнами «дивилася жадібно в світ»? То ж юний Василько своїми допитливими очима заглядав у тривожне людське життя.
Тепер ця хата знаменита. Тут знаходиться сільський музей Симоненка — іще бідний і необжитий, але обставлений нехитрими речами його дитинства. Тільки жаль мені, що тут рідко звучить людська мова-розмова, що тут ніколи вечорами не світиться вікнами Василева світлиця. Та я щасливий від того, що кілька днів у своєму житті знав Симоненкову хату веселою, голосною і щедрою.
А було це у незабутні січневі дні 1955 року. Тоді мій однокурсник Вася Симон (так називали його усі друзі-університетчики) запросив мене у свої зачаровані Біївці на гостини до рідної матері. Ми ходили щедрувати до бабусі Онисі та бабусі Оришки, ми по груди загрузали у снігові замети, ми раділи людській доброті і щедрості. А раділи ми ось чому: ...що нам тоді сповнилося по двадцять років (я старший від Василя усього на три дні!), ...що ми вчилися на факультеті журналістики столичного Шевченкового університету, ...що помер «батько» Сталін і вже не треба вчити сталінського мовознавства, ...що наші перші вірші уже почув і похвалив найніжніший український поет Володимир Сосюра, ...що Василева мати — іще молода і красива — пригощає нас геніальними пирогами і називає обох синочками...
Ото ізвідтоді я навіки запам'ятав щедру Симоненкову хату і теплу піч, стареньку початкову школу, холодний сільбуд, Беєве урочище, гору Лисак і Паращину гору, а також знамениту бієвецьку криницю, що була сто років тому описана Михайлом Коцюбинським у документальному оповіданні «Як ми їздили до криниці». Саме тоді разом із Симоненком я уперше пройшов його засніжений і морозний первопуток — від Біївців до Тарандинців.
Вісімдесятилітня бабуся Ганнуся — мати поета, яка тепер живе у Черкасах, згадує: «Мій Вася спочатку учився у Бієвецькій початковій школі, а десятирічку закінчував у сусідньому селі Тарандинцях. Учився добре — недарма ж і десятирічку закінчив із золотою медаллю. Але я думаю, що дорога до школи була для нього мукою...» Це справді так. Через багато років у новелі «Дума про діда» Симоненко не забуде згадати свою першу дорогу: «...я ходив тоді в восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало». Та це ж тільки в один кінець дороги!..
Але не треба дитинство поета малювати лише рожевими фарбами. Адже над ним гуде вітер і пливуть чорні грозові хмари. Там холодна осіння грязюка хлюпає у дірявих чоботях, а взимку збиває з ніг немилосердна хуртеча. І там же, на горі Лисак, де знаходиться сільське гробовище, ридма ридає невтішний Василь, бо хоронить свого найпершого вчителя і мудрого наставника — рідного діда Федора. Того діда Федора, про якого він згодом напише одного із найсильніших своїх віршів «Дід умер»:
Хай шалені гудуть
над планетами весни,
хай трава пнеться
вгору крізь листя старе...
Я не вірю,
що, дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
В чому ж безсмертя Василевого діда — рядової людини, невтомного сільського хлібороба? А в тому, що він зумів передати малому онукові всю правду про свій рід і народ, переповісти нашу велику історію, героїчну легенду і невмирущу казку. Бо що ми учили в школі? Тільки те, що був цар і цариця, був великий Ленін, була революція — і все. Я не сумніваюся в тому, що дід Федір не приховував від допитливого дитячого розуму ні голодомору 1933 року, ні сталінського терору, ні «колгоспного раю» на землі. Він розкрив перед своїм онуком усю історію України, починаючи від славних сторінок Запорізької Січі. Ось чому юний Симоненко уже в перших поетичних творах стане справжнім літописцем свого роду і народу:
Україно! Доки жити буду,
Доти відкриватиму тебе.
Усі ми — із дитинства. Тільки переказувати дитинство Симоненка — це переказувати його пречудесні вірші, казки та оповідання. То вже літопис воєнного та повоєнного покоління, то свята правда наших трудів і днів. Його відомі вірші «Лебеді материнства», «Жорна», «Баба Онися», «З дитинства», «Піч», «Дід умер», «Мій родовід», «Злодій», «Я», «О земле з переораним чолом» та інші твори поета ми називаємо класичними, хрестоматійними. А його веселі, повчальні казки сьогодні знають мільйони дітей не тільки на Україні, а й далеко за її межами. Але розмову про дивовижного казкаря я продовжу пізніше, щоб не рвалася чорно-червона нитка Симоненкової дороги.
„
†
†
|
Скачати "Реферат на тему Василь Симоненко. Життя та творчість"
