Творча діяльність Олександра Довженка, Детальна інформація

Кино-штучка «Земля» Ильичу

Была бы не в радость.

Он ее оценил бы брезгливым словцом:

«Настоящая гадость!»

Це був удар довбнею по голові, який приголомшив геніального кінорежисера: всього за декілька днів він постарів і посивів. «Я хотів був умерти», - визнає Довженко. Та кремлівським можновладцям і цього було замало. Після нечуваного успіху, вже через дев'ять днів після перегляду в Києві та Москві, фільм був заборонений. Можливо, це єдиний в історії світового кіно тріумф за своєю короткочасністю. За те його режисера розпинатимуть ще не раз - і ходіння по муках триватимуть аж до самої смерті.

За більшовиків, в умовах тотальної несвободи літератури і мистецтва, стати справжнім митцем, який всупереч офіційній ідеології стає на захист знедоленого народу, - означало вмерти. А як не вмерти, то йти на компроміси, щоб і під червоними прапорами сказати людям хоч окрушини правди. Довженко вибрав другий шлях, проте і це не влаштувало партію. Хоча «Землею» він завоював цілий світ, саме за те партідеологи і підрізали його творчі крила та й вкоротили йому віку. З одного боку, один з першої десятки кіномитців світу, а з другого - вигнанець з вовчим білетом.

Зневажений політичним звинуваченням за «Землю» Довженко в 1930 році в тяжкому стані виїхав із своїм оператором Данилом Демуцьким за кордон, їх захоплено вітали в Берліні, Празі, Парижі, Лондоні, де з аншлагом йшов перегляд «Звенигори», «Арсеналу» і «Землі». Успіх був колосальний, преса десятками, сотнями статей захлиналася від пієтетних оцінок. Виник у Довженка благородний намір поїхати в Голівуд, аби зустрітися з Чарлі Чапліним. Але влада не пустила його в США і цього разу, - і довелося вертати назад, за залізну завісу. Одна паризька кінофірма пропонувала знаменитому кінорежисерові працю, але тут Довженко і сам собі заборонив: без України він не уявляв собі життя. Та повернення на Батьківщину не дало жаданого результату. З одного боку, Довженко, натхнений на Заході звуковим кольоровим стерео-широкоформатним кіно, загорівся і леліяв громаддя творчих задумів, про що в листі до друга пише так: «Мені хочеться жити сто літ сотнями життів, робити це все і бачити, бо це буде більш ніж кіно». Але критикани-кон'юнктурники не вгавали і далі розпинали його за «Землю», а їх «цілий табун і риють паршивими рилами» (з цього ж листа). І тоді настала пустка, страшенна пустка. Пустка і депресія, про що читаємо в цьому ж листі:

«Я... нелюдськи втомився. У мене втомилося серце. Я вже не ходжу так швидко, як колись. І зовсім перестав сміятися». У 36 років Довженко - хвора на серце людина, фізично і психічно знищена. У тридцять шість! Не маючи до чого докласти рук, йому хотілося втекти від цієї запаморочливої радянської дійсності. Борсаючись між пристрасним потягом до «чистого золота правди» і фальшивою правдоподібністю радянського кіно, він виконує державне замовлення на фільм про будівництво Дніпровської ГЕС («Іван»). Дійсність чорна, а в кіно стільки рожевого, хоча було немало справжньої поезії: і неозорі степові простори, і могуття Дніпрової стихії, і пісня широка, сердечна в цьому першому звуковому фільмові Довженка, напоєному сонцем і наповненому тяжкою працею спролетаризованих українських селян. Але і на цей фільм, що оспівував більшовицьку індустріалізацію, посипалися безупинні удари лакуз-пристосуванців - і в 1933 році припинилося його демонстрування. Довженко в умовах партсвавілля не міг ні писати, ні знімати («я порожній... повний почуття огиди і безконечного жалю»). І коли йому «порадили» покинути Київ і оселитися у Москві, він у момент втрати душевної рівноваги погодився на це, ще не відаючи, що розлука з Україною - вже назавжди.

Але треба було хоч щось робити. Зрештою, треба було за щось жити. І режисер мусив пристати на «дружню пораду» їхати на Далекий Схід знімати фільм «Аероград». Та знімаючи цей чужий для його серця мотив, Довженко тужить за справжньою, близькою його душі темою про українське козацтво: він береться до сценарію за повістю Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Та на перешкоді став Йосип Джугашвілі: він, розриваючи серце митцеві, наказав знімати фільм про «героя» громадянської війни Миколу Щорса.

Робота над фільмом «Щорс» припала на час єжовщини, йшов нещадний 37-ий, коли були репресовані тисячі щонайкращих з-поміж інтелігенції і командного складу армії. У фільмі був знятий епізод з Іваном Дубовим, командиром Київської стрілецької дивізії, уже й пісню склали «Щорс веде залізні лави, з ним товариш Дубовий», аж тут надходить приголомшливе повідомлення про арешт Дубового. Це було страшніше від удару грому - Довженко важко захворів на стенокардію, перервав роботу над фільмом і виїхав на лікування. Через те «Щорс» знімали аж чотири роки. Умови праці важчали - наростали інтервали між Довженковими фільмами. Перші три фільми («Звенигора», «Арсенал», «Земля») появлялися щороку; між «Землею» та «Іваном» інтервал у два роки, між «Іваном» і «Аероградом» - три, між «Аероградом» і «Щорсом» - чотири. Трагізм доби не давав вільно дихати, і хода творчості генія ставала все більш аритмічною, як і биття його серця. Прийшло розчарування у високих комуністичних ідеалах, в партійних лозунгах, дала тщщину навіть фанатична віра в Сталіна. Малась надія, що виконання партійного замовлення («Щорс») дасть йому перепустку до праці над «Тарасом Бульбою». Але омріяне Кремль відсунув набік спочатку замовленням на документальний фільм «Звільнення» (про «визволення» західно-українських земель), а потім вдарила війна - цим було перекреслено найсвітліші Довженкові надії на істинно «свій», істинно український фільм. Отже, як режисер національного кіно Довженко фактично скінчився на «Щорсі», бо всі наступні фільми за його кіноповістями («Повість полум'яних літ», «Поема про море», «Зачарована Десна») були поставлені чужою, московською рукою. Виняток -«Україна в огні», але про це окрема розмова. Буде ще «Життя в цвіту», але то не Україна. Були, правда, зняті Довженком ще два фільми - «Битва за нашу радянську Україну» і «Перемога на Правобережній Україні», але то була кінодокументалістика, до того ж сфальсифікована партійною цензурою. І був ще фільм «Країна рідна», зроблений на прохання вірменських друзів, але він чомусь на екрани не вийшов. А шкода, бо, як розповідають очевидці, це була кінопоезія найвищої проби, хоч і документальна.

Брав Довженко участь у так званому визвольному поході в Західну Україну. І побачене вразило його незмірно. Багаті міста і села, ошатні будинки, здебільшого криті бляхою, високий життєвий рівень, люди гарно зодягнені, десятки українських музеїв, театрів, гімназій, понад 100 україномовних часописів - усе це так контрастувало із злиднями і русифікацією на Сході України. А коли майже відразу з «визволенням» розпочався червоний терор, масові арешти і вивезення на Сибір, Довженко втратив весь спокій і вирішив написати книгу про те, як нас (східняків - Б.С.) «вознена виділи. Про цю трагедію написати б роман на три тисячі градусів температури і вилити в ньому увесь свій біль...» Але трагедія не була написана - і це теж трагедія.

У роки 2-ої світової війни Олександр Довженко спочатку перебував у евакуації (Уфа, Ашхабад), а з 1942 року - в діючій армії при політуправлінні Південно-Західного фронту, писав листівки, які потім літаками розкидали на німецькі позиції, актуальні статті до армійських газет (наприклад, «До зброї!»), вів щоденникові записи, хворів.

Наступне замовлення з Кремля надійшло на фільм «Життя в цвіту» - про російського селекціонера-садівника Мічуріна. Довелося прославляти чужу націю, чужі ідеї чужою мовою. Через те фільм давався важко, і робота над ним тривала довго й нудно, а це призводило до все частіших рецидивів стенокардії. «Я втомився і виснажився вщент, - пише режисер в одному з листів, - написати півсторінки для мене вже канальський труд. Я втомлююсь часом від одного рядка». А в щоденнику цей період описаний ще яскравіше: «Ось уже кілька років тягнеться моє «Життя в цвіту»... Я вистраждав його, видушив і вистогнав, знемагаючи від приступів стенокардії і тупого бюрократизму... А серце болить... А втома така, неначе цілий день ворочав каміння...» Був ще сценарій «Прощай, Америко!» - за книжкою американки Анабели Бюкар, але партцензура зняла фільм на самому початку роботи над ним.

І після війни Довженкові не було дано дозволу жити на Україні, тож він мусив сновигати по осоружній Москві. Яка це була для митця пекельна мука, ота прикрита форма заслання, як він страждав і повільно щоденно вмирав, видно із його щоденникових записів 1945-1946 років. Читаємо: «X. і Б. (Хрущов і Берія - Б. С.) не пустили мене в Київ, я український ізгой... Кара, яку мені придумали великі люди в малості своїй, жорстокіша за розстріл... Я хочу писати серед свого народу... Невже я не можу жити на Вкраїні? Важко мені... Нащо мені жити? Дивитися роками, як закопують мене живого в землю?.. Я в неволі... Мовчать Микитині (Хрущова -Я. С.) лакеї, чекаючи, як ворони в степу, на мою смерть... Чому мізерність... уряду і ЦК партії... мусить стукати мене по голові могильними цвяхами? Навіщо стогну в розлуці з народом? Чому криводухість хитренького Хрущова в'ялить мою душу і терзає її гнівом образи і обурення? Що мені робити? Куди подітися? Хочеться плакати, кричати, жалітися. Але кому? Я втратив радість. І творчість моя пригасає в стражданні й журбі... Умерти? Я вже мертвий... Я забуваю мову свою. Пишу, розлучений з народом моїм, з матір'ю, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі більш над усе... Мене з'їдає туга по Вкраїні. Яку пекельну кару придумано для мене! Усе в мене болить. Нема навіть точечки живої. Ніщо не радує мене. Похований по самому останньому розряду, нікому не потрібний... Ой, земле рідна, мати моя і печаль. Прийми мене хоч мертвого. Що мені робити тут, у Москві, на самоті. Кричу! Що ж ви робите зі мною?! Мене вбивають повільним вбивством, і вже мені не воскреснути... Розтерзана і умучена душа моя до краю. Я України син. Нащо одняли у мене Матір? Земле моя рідна, коли б хоч Ти була щаслива».

Процитоване тут - своєрідний трагічний монолог українського митця приреченого більшовизмом на невимовні страждання і передчасну смерть.

Обурливим є не стільки терор Сталіна стосовно Довженка (заслання, заборона фільмів, усунення з посад), скільки політичне і творче насильство: накинув небажані для нього теми фільмів, послав на Далекий Схід. Подумати лише: примусити робити фільм про сумнівні наукові цінності російського дослідника Мічуріна, коли в той час в сталінських концтаборах конав геніальний український садовод Платон Семеренко; відірвати від зйомок за уже готовим сценарієм фільму «Тарас Бульба» і примусити знімати наклепницькі фільми про УНР, про «легендарного» Щорса, котрий разом з москалями кров'ю залив Україну, про «Відкриття Антарктиди» з обов'язковим вихвалянням російських царів. Це були, напевно, найчорніші роки і так сповненого драматизму життя Довженка, хоча мав він тоді і посади, і титули, і ордени, і навіть дачу під Москвою.

Місцями в «Щоденнику» безвідносний опис свого трагічного становища в незамкнутій московській тюрмі переходить у пряме звинувачення Хрущова, Берії, Корнійчука, Бажана, Большакова (голова Держкіно УРСР) та інших з цієї партійної кліки: «Ви мене вбили. Більш, ніж убили: ви розтоптали мене, зганьбили і живого оголосили мертвим... Але я не заважатиму плазунам догоджати царям і князям у новому дворянстві. Живий мрець з волі Микити Хрущова і його гайдуків, куди ж я виплачу свої сльози? Чим порадуюсь? Де відпочину? Від кого почую людське слово?»

Найдужче вражає оце за козацьким звичаєм високої поетичної проби ліричне звернення до уявного коня: «Неси мене, мій коню, до чистої і незайманої. Нехай зіллюся з нею, і потечу, і побіжу попід задумливими вічними берегами. Вези мене, мій битий коню, неси мене, моя Десно... Пролетів думками по Вкраїні, од рідного дитинного мого Сейму, од Десни до Дунаю і до Буковини, і ні один голос звідти не гукнув до мене... навколо мене порожньо. Все замовкло. Уся Україна».

Кого, скажіть, залишать байдужим такі слова, чиє серце не здригнеться, читаючі ці рядки-квиління, сповнені притупленого болю з найбільшої, яку можна завдати, образи.

Пристрасне прагнення вирватися з московських лабет і повернутися на Вкраїну так сильно оволоділо всім єством Довженка, що йому ночами почало снитися те вимріяне повернення. Ось два записи із «Щоденника»: «Я сьогодні ранком полетів на Вкраїну. Обломилися крила, і я упав. У мене вельми заболіло в грудях. І я заплакав, упавши. Я спробував ще раз летіти, я заспівав початок думи і од жалібного голосу свого знову заплакав» (14 січня 1946 р.). «Учора і сьогодні літав на Україну. Не долітав уже. Обламуються крила на дорозі - падаю. Падаю у воду -потопаю. Збираю всі сили, аби винирнути, простягаю руки -вхопитись ні за що. Кричу - ніхто не чує. І крику немає». (З лютого 1946 р.)

З цими снами перегукуються і листи. «Ой пташечки, голубоньки, - пише він за два роки до смерті, - візьміть мене на крилонька, понесіть до сонечка... Не летять до мене пташки, тільки сум пливе за водою з Десни на дубах... Тихенько одними кінчиками пальців одриваюсь од землі і лечу до Вас на річки, на озера».

У підтексті цих високопоетичних рядків - чиста, висока трагедія великої людини, спланована лютими ворогами України і виконана по-садистському від початку до кінця. Нема прощення катам Довженка!

'Посилюючи трагедію митця, поглиблюючи і так жахливий його стан, про Довженка у Києві пускали всілякі поголоси:

мовляв, «сам покинув Україну, «пристроївся» в білокамінній, «слуга кремлівських лицемірів». А насправді? Слухаймо ж:

«Я не член Комуністичної партії... Я не бачив там чистих рук... нехай мерзота... робить своє каїнове діло... прокльони на голову Сталіна були безупинні і повні страждань і розпачу за те, що той був головною причиною невимовного геноциду щодо українського народу».

Україна споконвіку віддавала Росії своїх кращих синів, віддала вона і Довженка. Ось уривки із статей-відгуків українських літературознавців на кіноповість «Україна в огні», яку, до речі, тоді ніхто з них не читав, бо опублікована вона була аж через 22 роки

1) «Довженко припустився найгрубіших політичних викривлень, ставши фактично рупором глибоко ворожих радянському ладові, партії і народові ідей».

2) «Довженко зазнав найтяжчого ідейного і творчого краху, який тільки може спіткати митця. Ставши на антиленінські позиції.., дійшов до ворожого наклепу на радянський народ».

3) «Нерозуміння історичної перспективи... багато в чому збіглося з «концепцією» ворожого табору».

4) «Довженко відійшов від ленінсько-сталінського розуміння світу, процесів Вітчизняної війни. Його творчість стала спотворенням дійсності, паплюженням нашого народу».