Творчість Івана Величковського, Детальна інформація

Проте пута християнської середньовічної традиції, особливо за- • скорузлої на православному грунті, ще вельми міцно утримують поетичні пориви Івана Величковського. Як митця, його ваблять іноземні «оздобныє и мистерніє штучки», але як правовірного християнина вони лякають його тим, що «не на славу божію, тылко на марныє сегосвЂтныє жарты выданыє». Його вихована православ’ям душа рішуче протестує проти світського літературного «формалізму», світської літературної «безідейності».

они власне поетичної ниви.

Відома нам літературна спадщина Івана Величковського відбиває певну його ідейну еволюцію. В 60 — 70-і роки він набагато мирськіший, вільнодумніший, ніж у 80 — 90-і роки. У ранній період творчості Іванові Величковському імпонує афористична заява Джона Овена про те, що він пише вірші і для духовних і для світських читачів. Прагне задовольнити і тих і других і сам Іван Величковський, з однаковим успіхом розробляючи як релігійну, так і суто світську тематику, іноді навіть вільнодумно трактуючи деякі традиційні християнські мотиви, а то й впадаючи у зовсім погансько-фривольний тон. Деякі положення християнського віровчення Іван Величковський трактує дуже сміливо, в дусі ранньохристиянського демократизму, ренесансного гуманізму, здорового посполитого світорозуміння. У зшитку II він фіксує, наприклад, таку апофегму: «Спытано раз єдного филіозофа: «Що бог чинить?». ОтповидЂл: «Високіє рЂчи понижаєт, а низькіє вивишаєт». Далі в тому ж зшитку знаходимо таке розумування «о шляхетст†альбо о благородій»: «Єдина у бога свобода єст не работати грЂхам. За найбольшое у бога почитаєтся благородіє славну быти добродЂтельми». Іноді він наважується ставити навіть блюзнірські, з ортодоксального погляду, але цілком відповідні ренесансному струменю бароккової культури запитання, як, наприклад, запитання про страшний суд:

На суд оний, на котором на все и всЂ люде

ОтвЂт дадут, чи досить єдиного дня буде?

Цілком світський характер має більшість епіграм, переспіваних Іваном Величковським за Джоном Овеном. Дуже цікаві щодо цього вірші «власної праці» Івана Величковського «Ліствиця Іаковля» чи «Пиворізові».

У 80 — 90-і роки настрої Івана Величковського помітно змінюються. Тепер поета раз у раз опановує благочестивий молитовний ліризм, прагнення до каяття за свої людські слабості, за свою нестійкість перед життєвими спокусами. Це дуже характерний, наскрізний мотив його зрілої лірики. Один з найпримітніших ідейних настроїв у поезіях із зшитка I — настрій каяття за колишні прогрішення, за негідну християнина минулу поведінку. Мотив цей у даному разі, мабуть, не просто традиційно-християнський. У ньому відчуваються індивідуальні, автобіографічні нотки, посилювані його настійністю, повторюваністю, наскрізністю. Настрій цей цілком природний для глибоко релігійної людини, яка довго залишалася світською, людини емоційної, активної, жадібної до всіх радощів життя і яка на схилі віку, ставши священиком, провадить переоцінку своїх діянь. Тут і страх перед неминучістю кари, і надія на милосердність Христа («Почто тебЂ связанны, Ісусе мой, руцЂ?..») та заступництво його матері («Пред рождеством неврежденна...») чи святих — Івана Богослова («Богослове, умоли слова воплощенна, да не будет ми душа адом поглощенна»), Івана Златоуста («К Златоусту бренными устнами молюся...»), Варвари («Варваро, от варварска храни нас находа...») — і муки сумління, і спроби самовиправдання та відведення від себе «гніву божого»:

C орудіи страшными в сердци сЂдиши,

Ісусе мой, да тЂми грЂхи мои казниши.

Казни грЂхи, но мене пощади самаго,

Да аз, злый, єдинаго тя знаю благаго.

Тут маємо показове для бароккової психології опредмечення своїх гріхів, поєднане з намаганням відділити себе самого від них і тим самим уникнути розплати, а також показове для бароккової поетики дещо натуралістичне, надмірно опредмечене і дещо блюзнірське уособлення мук совісті в образі Ісуса-інквізитора, який сидить у серці ліричного героя «с орудіи страшными», щоб ними карати його гріхи.

Ліричний герой віршів із зшитку І має «о грЂсєх скорб многу», він валяється «во грЂховной тинЂ», він «грЂшник большій», ніж Марія Магдалина, а тому прагне зайняти її місце біля Христових ніг, щоб, ридаючи, шукати прощення, благати божої милості («Ко МагдалинЂ, плачущой у ног Христовых, глагол грЂшного»). У цьому вірші знайшло яскравий вияв характерне для барокко вільне, фамільярне ставлення до святих — грішник, ліричний герой, вельми категорично вимагає від Магдалини, щоб та поступилася йому місцем біля ніг Христових, оскільки вона їх уже «довольно слезами омочила» і, одержавши прощення своїм гріхам, «до сытости серце усладила».

Разом з тим світські мотиви, настрої, образи, ідеї не зникають з поезії Івана Величковського. Він продовжує їх культивувати і досягає у цій справі нових успіхів — досить згадати «Вірші про Дедала». Проте здебільшого мирський струмінь у зрілій творчості Івана Величковського не відмежовується різко від струменю релігійного, як це було в 60 — 70-х роках, а зливається з ним в одних і тих самих віршах, підпорядковуючись релігійним настроям, розчиняючись у них.

Цікавий ідейний мотив поезії Івана Величковського — заклик до конкретної діяльності, до реалізації «віри» в «ділах». Цей мотив (навіяний, можливо, антилютеранською полемікою), привабливий сам по собі, був актуальним і прогресивним в тодішніх українських умовах — вимога громадянської активності! — важливий ще для нас і як атрибутивна ознака, на підставі якої можна пов’язати з особою Івана Величковського деякі твори, вміщені в зшитку.

Цей мотив розробляється у «Віршах про Дедала», приналежність яких Іванові Величковському засвідчена Самійлом Величком:

От земного вигнаня хто хочет до неба

ЗалетЂти, первей крил добрих дЂл єму потреба.

Рекл би ктось: сама вЂра до неба досягнет!

ОтвЂщаю: и кождій того з вЂри прагнет;

Леч питаю: мертвій труп лЂтати чи может?

A вЂра, без дЂл мертва, як же то возможет?

ВЂра єдно єсть крыло, о єдном несмЂло

КрилЂ летЂти, звлаща морем страшно дЂло.

Прето добродЂтели не єднои потреба,

Абысьмо залетЂли беспечно до неба.

У зшитку І міститься діалог «БесЂда человЂка з богом», який розвиває той же ідейний мотив, використовуючи споріднену образну систему. «Чоловік», звертаючись до бога, висловлює надію, що йому «вомЂнится» «вЂра вмЂсто дЂл», і, отже, милість божа буде явлена йому «з вЂри, не от дЂл». Бог рішуче розвіює цю надію:

Без вЂры невозможно спастися нЂкому.

То истинна. Но вЂра не поможет злому,

Аще при вЂрЂ добрых дЂл не исполняєт.