Творчість Марселя Пруста, естетичні погляди, творчий метод письменника, Детальна інформація

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ПРЕДМЕТУ “ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА”

1. Творчість Марселя Пруста, естетичні погляди, творчий метод письменника

Літературний талант виявив ще в роки навчання в ліцеї; у салоні мадам Арман Пруст познайомився з Анатолем Франсом, завдяки якому в 1896 році зумів опублікувати свою першу книгу - збірник розповідей і віршів "Задоволення і жалі". Протягом декількох наступних років переводив на французький статті й інші роботи Джона Рескина. У лютому 1907 року Пруст опублікував у газеті "Фігаро" статті, де спробував проаналізувати два поняття, яким призначено було стати ключовими в його пізній творчості, а саме - пам'ять і почуття провини. Улітку 1909 року він написав есе "Проти Сент-Бева"; згодом з цього есе виріс багатотомний роман, що Пруст писав до кінця життя. У 1913 році роман одержав назву "У пошуках утраченого часу". Перша частина цього мега-романа, "Шлях Свана", побачив світло в 1913 році. Другий роман, "У квітучому саду", одержав у 1919 році премію братів Гонкуров. До своєї смерті від пневмонії в 1922 році Пруст встиг опублікувати п'ять частин циклу; інші були опубліковані посмертно його братом Робером при участі Жака Рив'єра і Жана Польяна, директорів літературного огляду "Nouvelle Revue Francaise".

Марсель Пруст є творцем жанру модернiстського психологiчного роману. Головним його творчим методом вважається iмпресiонiзм, але у центральному в його доробку романi "У пошуках втраченого часу", що складається з семи томiв, можна знайти ознаки застосування iнших прийомiв, наприклад, поетичного символiзму.

Фiлософсько-естетичнi погляди Пруста частково спiвпада ють iз вченням А.Бергсона, його свiтосприйняття грунтується на iнтуїтивiзмi, тому цей письменник зображує внутрiшнє життя як "рух свiдомостi", навiть простiр i час постають у його творах чимось суб'єктивним. Марсель Пруст, узагальнюючи власний життєвий досвiд, намагається висвiтлити недостовiрнiсть i вiдноснiсть уявлень людини про себе, свiт i суспiльство, а також непевнiсть самого суспiльства. Вiн доходить висновку про нереальнiсть суспiльного життя, неможливiсть кохання i взаєморозумiння, отже саме iснування людини, на його думку, є "втраченим часом", а єдиним реальним сенсом буття - мистецтво.

Питання: чому люди роблять тi або iншi вчинки, що спонукає їх чинити саме так, а не iнакше, - завжди було одним з головних для серйозних письменникiв. Хтось пояснював дiї людей виключно соцiальними чинниками, хтось - метафiзичними, хтось - просто наявнiстю якихось зовнiшнiх обставин, дехто, у тому числi i Пруст, шукав вiдповiдi у самiй натурi людини, детально зображуючи усi найдрiбнiшi змiни стану душi та поштовхи ззовнi, що їх викликали. У вставнiй щодо роману "У пошуках втраченого часу" повiстi "Кохання Сванна" розглянуто надзвичайно тонкий аналiз процесу зародження i розвитку почуття кохання.

Кохання, драматичнiсть якого зумовлена не зовнiшнiми обставина ми, а саме внутрiшнiми психологiчними факторами.

Саме детальнiсть змалювання переходiв вiд одного стану душi до iншого робить майже неможливим спроби переказати нiби простий сюжет повiстi: кожна деталь є важливою, кожну можна вважати головною. Попереднє життя героя - i його визнане мiсце в свiтi "салонiв", попереднi стосунки з жiнками, наприклад те, що "все, що в цих взаєминах не можна було переносити з мiсця на мiсце або ж обмiнювати на ще не спiзнану насолоду, не важило для нього нiчого", естетичнi та iншi переконання - усе окремо й разом зумовлювало те, чому вiн закохався в обмежену мiщанку Одетту, створивши подумки її образ, що зовсiм не вiдповiдав реальному.

Спочатку Одетта не справляє на нього позитивного враження, бо була "гарною тiєю вродою, до якої вiн був байдужий, яка не будила в ньому жодної хотi й навiть викликала якусь фiзичну вiдразу". Але, наскiльки вiдомо, перше враження є саме iнтуїтивним, бо зазвичай виникає ще до дiстання якоїсь конкретної iнформацiї про особу, з якою спiлкуються. З такого ставлення Сванн починає, цим, можна сказати, й закiнчує, збагнувши зрештою, що: "...я спартолив кращi роки мого життя, я хотiв померти лише тому, що безтямно покохав жiнку, яка менi не подобалася, жiнку не в моєму стилi!"

Як це сталося? На прикладi сваннового кохання Пруст аналiзує саме явище замiни у свiдомостi людини реального образу iншої особи уявним. У випадку зi Сванном першопош товхом стає музична фраза, що випадково викликала асоцiацiю з образом Одетти, що потiм доповнюєть ся нашаруванням iншого художнього образу зi фрески. Але ж i музика, i Сепфора Ботiчеллi насправдi не мають нiчого спiльного з особистiстю цiєї жiнки. Сванн плутає викликанi творами мистецтва вiдчуття з почуттям зовсiм iншого плану i "скоро вiн виявився здатним обгрунтувати його на непорушних положеннях своєї естетики", а це обгрунтування (вплив розумового компоненту) в свою чергу пiдсилило iлюзiю закоханостi до справжнього слiпого кохання. Гiрше того, вiн починає свiдомо вiдкидати всю iншу iнформацiю про Одетту: "тепер вiн казав собi, що для того, щоб узнати людину, не треба зважати на думку про неї свiту, i на доказ своїх слiв протиставляв вигаданiй Одеттi Одетту справдешню, добру, наївну, Одетту-iдеалiстку, майже нездатну брехати". Важко стверджувати, наскiльки достовiрними були уявлення про неї iнших людей, але зрозумiло, що Сванн насправдi теж вигадав Одетту, отже йдеться про зiткнення двох однаково суб'єктивних уявлень про ту саму особу.

Поступово кохання до неї стає для Сванна цiлим життям, один її образ замiнюється другим, потiм третiм: вiн бачить i "Одетту-утриманку", i "Одетту - копiю матерi", але всi цi образи однаково далекi вiд реальностi. Вiн намагається порвати з нею, але не може, навiть дiзнаючись про найгiршi факти, що будь-яку нормальну людину в мить привели б до тями. Невипадково Пруст називав його кохання "хворобливим". Лише пiсля одруження - досягнення насправдi iлюзорної мети - Сванн знову набуває здатнiсть побачити Одетту саме такою, якою вона була, й це прозрiння стає його трагедiєю: втрачений час вже не повернути...

Повiсть "Кохання Сванна" таким чином є нiби стислим варiантом подання головної iдеї цiлого роману. Можна ще зазначити, що в нiй простежуються й усi iншi особливостi творчостi цього письменника: стиль, аналiтичнi роздуми над змiною психологiчного стану героя, розкриття психологiї за допомогою "руху свiдомостi" тощо. Тож цiлком доречно прозу Марселя Пруста вважають одним з найпомiтнiших i найвидатнiших явищ свiтової лiтератури.

Текст М.Пруста, надзвичайно ускладнений на синтаксичному рівні (довжина його речень стала "притчею в язицех" для літературознавчої критики, справивши вплив на французьку, англійську і навіть американську літературу XX століття), є напрочуд прозорим на рівні лексики. Навіть не складаючи частотного "словника Марселя Пруста" можна відчути, що автор уникає емоційно-забарвленої, химерної, екзотичної лексики. Його мова настільки мало відхиляється від рівня загального використання в літературі, що її без перебільшень можна назвати "класичною". Хоча французька існує не в меншій кількості "регістрів", ніж, скажімо, українська - і проникнення "нижчих" з них у літературу на годину написання Прустом своєї епопеї вже відбулося - але автор прекрасно обходитися без них.

Романи Пруста також насичені власними назвами, міфологемами, алюзіями, які вимагають коментаря. Принаймні, французьке видання бере до уваги цей факт, коли на 25 сторінках "Приміток" не тільки пояснює французам (!!!), що таке Колеж де Франс, алі й відшукує в тексті Пруста алюзії на Уайльда, Овідія, Шекспіра, Вальтера Скотта, грецький роман, Бокаччо, Дарвіна, Аристофана, Святе Лист, Сервантеса. У тієї годину як українське видання обмежується 8-сторінковим коментарем з поясненням переважливо власних назв.

Якщо подивитись на послідовність романтичної біографії Пруста в романі "У пошуках утраченого часу", можна зрозуміти, що саме життя є розгортання, реалізація деяких символів, а акт думки і становлення людини є розшифровка, здатність зв'язати різні речі в один символ і витягти досвід - чомусь чи навчитися змінити (що те саме) самого себе. В одній з частин роману є такий епізод. Герой наш, Марсель, сам же оповідач своєї юності, згадує про Єлисейські поля, куди його водила нянька грати з іншими дітьми. Граючи, він виявляється біля вбиральні і відчуває якийсь сирий запах, що чомусь заворожує його і діє на нього дивним образом - залишається почуття якогось загадкового враження. Він підходить ближче, розмовляє з дамою, що обслуговує цю вбиральню. Звичайно, це просто запах сечі, але в Пруста стиль без натиску, тому він говорить про запах вогкості, вологості, і описується ця сцена так, як описувалося б якесь знамення, як якби тобі був поданий якийсь дивний знак, що ти зобов'язаний осягнути. У даному випадку це просто запах вогкості. Через кілька років (автор не уточнює - скількох) він відвідує свого дядька по материнській лінії, що славився тим, що він бонвіван, гурман і відомий своїми любовними захопленнями. Хлопчик прийшов відвідати його, і в кімнаті, у якій він увійшов, було щось обволікаюче, як запах тієї самої вогкості, і промайнула іде від його дядька гостя в рожевому платті. І з тих пір для хлопчика це враження збереглося в пам'яті за назвою "кімната дами в рожевому". Знову заворожливе враження і явище чогось значного для його життя. Чомусь вид і запах цієї кімнати асоціювалися з запахами вбиральні на Єлисейськ полях. До речі, щоб і ви могли розшифровувати, дама в рожевому, побаченим героєм, і була Одетт, згодом коханка Свана - героїня подальшого розвитку подій. Враження "кімнати дами в рожевому" продовжується враженнями взаємин Свана й Одетт, що стануть основними і фатальними для нашого героя. Вони архітепові для його власної любові. Він по коліях, прокладеним Сваном, випробував і проживав свою власну, уже дорослу любов до Альбертині. А в часи любові до Альбертині є ще одне враження - від її поцілунку на ніч, що заміняє йому поцілунок матері, без якого він ще зовсім у ранньому віці страждав, не в силах заснути.

Усі ці речі стали символами, але, будучи розшифровані, перетворилися в одна проста подія, простої стан душі людини, що довгостроково переглядає, у різних місцях простору й у різні часи. Яка подія? Єдино доступна для нього форма любові — це обволікатися, як у вологому материнському лоні: запах убиральні був можливої для даної людини, йому призначеною формою любові. Ця можливість знову і знову говорить про себе і розігрується, коли він випадково в будинку дядька побачить пропорхнувшую мимо даму в рожевому, і вона запам'ятається йому, чомусь сполучившись із запахом вологості. І невипадково, що вона виявиться Одетт, коханкою Свана, що Сван ревнував і в який, мабуть, бідував так само, як Марсель - у материнському поцілунку. Іншими словами, він шукає такий світ, з якого не треба було б виходити назовні і який увесь час тебе б ніжно обволікав. От що з ним відбувалося насправді, і він зміг це описати і зрозуміти, опанувавши тим самим собою і зупинивши в собі це. Фактично весь роман є прощання шляхом листа, рятування себе від материнського комплексу, у якому любов ототожнюється з материнським лоном. Така любов несе тільки борошна ревнощів і залежності, воно може бути тільки нещасливої, розриваючи серце, і, головне - не може бути самостійним джерелом радості. І коли Пруст пише, те це означає, що він опановує в собі тим, що в нас робить от ці події, він опановує "sens commun", загальною сутністю, що робить їх у ньому. Чи здригнувся ти у вбиральні на Єлисейськ полях, чи очманів від шелеста плаття жінки в рожевому, чи придушила тебе любов Свана до Одетт як архетипический шлях, що ти змушений проходити, чи ти чекаєш поцілунок Альбертины, як колись чекав поцілунку матері. Тут відбувається як би наступне: акт побудови тексту свідомості, розриваючи цю залежність, вбирає в себе простір і час, і здатний сам бути джерелом станів і почуттів, у тому числі радості любові. І тоді, скажемо, Пруст здатний переключити себе на любов, у якій немає чекання нагороди у виді обволікаючого тебе материнського лона. Адже це навіть збіглося з біографією самого Пруста. Коли він писав роман "Утікачка", розігрувалася любовна історія автора з його секретарем на прізвище Агостинелли, що жив майже що на положенні бранця зі своєю дружиною в його будинку (Пруст мав потребу в постійній присутності цього бранця), і зник з його життя приблизно так само, як Альбертина, — по своїй волі він вирішив вивчитися на льотчика, утік з будинку Пруста і пізніше загинув під час авіакатастрофи.

\x2403\x1103\xC584\x1202\x6864\x0101\x1300¤\x1400¤\x5B00$\x245C\x6000\xC584\x6102\x0324\x1800ість, але вже в іншому виді, чим та, котрої його наділила доля. Я повторю основну ідею: думка відбувається як акт, що вбирає в себе простір і час, і замість розірваних просторово-тимчасових місць, де і коли щось відбувається, сам акт стає джерелом подій і думок.

2. Ірвін Шоу. Творча спадщина письменника.

Широка соціальна картина Америки у романі “Багатий, бідний”

Справжнє ім'я — Ірвін Гілберт Шамфорофф [Irwin Gilbert Shamforoff]. Народився в США, у нью-йоркському районі Бронкс, у родині євреїв-іммігрантів з Росії.

Дитячі і юнацькі роки він провів у Брукліні, де в 1934 році закінчив зі ступенем бакалавра Бруклінський коледж. Потім Ірвін Шоу писав сценарії на радіо для популярних шоу „енды Гамп“ і „дык Трейсы“, пізніше недовгий час працював сценаристом у Голлівуді. У 1935 році з'явилася перша п'єса Шоу — „похороніть мертвого“, через рік поставлена на Бродвеї. Після повернення до Нью-Йорка його оповідання почали публікувати журнали „нью-йоркер“ і „есквайр“, а в 1939 році був випущений збірник оповідань „моряк із Бремена“.

Ірвін Шоу досить рано знайшов літературну популярність, щоправда, спочатку як драматург, автор голосної антивоєнної п'єси, написаної під впливом громадянської війни в Іспанії,— “Передайте мертвих землі” (1936), а вже потім як автор розповідей і романів.

У Росії та Україні про І. Шоу заговорили після того, як переклади його книг — тричі — ставали важливим явищем літературного життя. Мова йде про романи “Молоді леви” (1948, рос. пров. 1961), “Багатій, бідняк” (1970, рос. пров. 1979), “Вечір у Візантії” (1973, рос. пер. 1976), до речі, самих значних у чималій спадщині письменника, що ставили принципові проблеми: у 40-і роки — боротьби з фашизмом, пізніше — болючі питання 60-х, відзначених у США матеріальним благополуччям і духовною кризою, принаймні в інтерпретації Шоу й інших американських прозаїків.

Не буде перебільшенням сказати, що “червоні тридцяті” з їхньою духовною атмосферою визначили головні риси більш ніж піввікових творчих шукань Ірвина Шоу.

У романах Шоу завжди є присутнім докладно і точно виписаний соціальний контекст, що поступово починає відігравати роль могутньої сили, що протистоїть головному герою і спокушає його в особі свого повноправного представника. Чи може людина встояти і зберегти себе у ворожих для нього обставинах — основна тема творів Ірвина Шоу. Тема не нова, але кожна епоха висуває своїх героїв, і розповісти про їх так, щоб це було цікаве читачу, під силу лише талановитому письменнику.

Розповіді про американців Ірвін Шоу писав усе життя.

В роки Другої світової війни Ірвін служив в американській армії уоррент-офіцером, воював у Північній Африці і Європі, був свідком звільнення Парижа. Його військові враження лягли в основу роману „молоді леви“ (1948), на частку якого випав величезний успіх — він став бестселером і був до того ж високо оцінений критикою. У 1951 році був опублікований другий роман Шоу, і тоді ж письменник залишив США, де щосили розгорнулася компанія маккартизму. Чверть століття він провів у Європі, жив у Франції і Швейцарії. Помер 16 травня 1984 року в Давосі (Швейцарія).

Щодо найбільшвідомих романів цього письменника, то можна одноосібно виділити роман “Багатий, бідний”, який наробив чимало шуму в літературній критиці багатьої країн світу. У своєму всесвітньо відомому романі “Багатий, бідняк” (Rich Man, Poor Man), який був написаний і опублікований у 1970 р. відображена досить широка соціальна картина Америки.

Так, події розгортаються з 1945 р. Незвичайна родина Джордахов живе в місті Порт-Пилипі. У цій родині ніхто нікого не любить. Батько, Аксель Джордах, працює у власній пекарні і ненавидить і цю роботу, і цю країну. Його дружина вважає, що він погубив її життя і її мрії. Вихована в суворих правилах у монастирському притулку, виконання подружніх обов'язків вона сприймає як жах. Усі троє дітей мріють вирватися з родини. Старша дочка Гретхен працює в конторі цегельного заводу Бойлана, а по вечорах чергує в госпіталі. Мріє стати акторкою. Вона вірить, що один раз з нею відбудеться щось незвичайне і щось захоплююче. Молодший син Томас — маленький гангстер. Він дуже любить битися й одержує задоволення від власної жорстокості. Удома він не чує жодного доброго слова. Його старшому брату Рудольфові, мазунчику батьків, здається, що від брата навіть пахне, як від лісової звірюки. Сам Рудольф мріє стати багатим. У нього є деяке представлення про те, як цього досягти.