Облік оплати праці в системі управління персоналом підприємства, Детальна інформація

Кошти на виплату надбавок визначають у кошторисі формування й витрачання фонду оплати праці підприємства.

На основі розрахункових документів економічна служба в межах фонду оплати праці спільно з керівниками структурних підрозділів визначає розцінки за продукцію, розміри оплати праці та інші види матеріального стимулювання, які затверджуються керівником (правлінням) підприємства за погодженням з профспілковим комітетом. Застосування різних форм організації і оплати праці повинне впливати на підвищення продуктивності праці, збільшення виробництва продукції, сприяти поліпшенню організації праці та технології виробництва, а в кінцевому підсумку – на збільшення виробництва продукції і поліпшення її якості.

3. Економіко-правовий аналіз нормативної бази та огляду спеціальної літератури

На підприємствах незалежно від форми власності і господарювання трудові відносини регулюються згідно з чинним законодавством, Генеральною і галузевими угодами та колективними договорами.

До основних чинних законодавчих і нормативних актів з питань оплати праці України, зокрема, належать:

Конституція України;

Кодекс законів про працю України;

Закон України “Про оплату праці”;

Закон України “Про колективні договори і угоди”;

Закон України “Про підприємства України”;

Закон України “Про господарські товариства”;

Закон України “Про кооперацію”;

Закон України “Про зайнятість населення”;

Закон України “Про відпустки”;

постанови Кабінету Міністрів України щодо визначення умов оплати праці працівників бюджетних сфер, керівників державних підприємств, порядку розрахунку середньої заробітної плати та ін.

Створена в Україні законодавча база з питань оплати праці має ринкову спрямованість і покликана забезпечити:

роздержавлення тарифної системи, всього процесу організації та регулювання оплати праці, переведення його від принципів державно-централізованих методів на систему колективних переговорів з одночасним введенням, поряд з економічними механізмами, певної частини адміністративно-державного регулювання оплати праці методами, що притаманні державам з розвинутою економікою;

систему диференціації оплати праці, що включає:

міжгалузеву диференціацію мінімальної заробітної плати;

кваліфікаційну диференціацію тарифних ставок (окладів) робітників та посадових окладів керівників, фахівців і службовців;

міжпрофесійну (міжпосадову) диференціацію оплати праці;

диференціацію доплати за умови праці;

становлення такої системи господарювання, коли регулятором розмірів заробітної плати виступає зароблені колективом підприємства кошти на оплату праці. Основним джерелом коштів на оплату праці всіх госпрозрахункових підприємств і організацій повинен бути доход, одержаний в результаті їх господарської діяльності;

зближення економічних умов оплати праці найманих працівників на підприємствах різних видів, форм власності та господарювання.

При організації трудових відносин на підприємстві необхідно виходити з того, що основні права й обов’язки щодо організації оплати праці передано державою підприємствам. Отже, організація, нормування, оплата і стимулювання ефективної праці повинні бути у центрі всієї економічної роботи. В нинішніх, все ще важких економічних умовах раціонально організована праця та її оплата на нових, демократичних засадах дозволить створити додаткові джерела для заохочення вищих показників, збільшити доходи працівників і залучити широкі їх верстви до активного пошуку ефективних рішень в організації праці та виробництва.

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р., забезпечує права і свободи громадян України на задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Останнє видання Кодексу (за станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 листопада 1997 р.) має назву “Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами” (К., Юрінком Інтер, 1998) з окремим додатком - Закон України “Про внесення змін про працю України” від 18 вересня 1998 р. № 117-XIV, який не був врахований в основному тексті. Додаткові зміни до Кодексу внесені Законом України “Про внесення змін до Кодексу законів про працю України” від 24 червня 1999 р. № 1356-XIV.

Це видання містить найбільш повне систематизоване зібрання законодавчих актів про працю, що зумовило включення до нього, крім Кодексу законів про працю України, близько 250 додаткових нормативно-правових актів, а саме: законів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, великої кількості нормативних актів міністерств і відомств.

У редакції Кодексу враховано, що з часу отримання Україною незалежності більш як на дві третини оновлені та змінені підзаконні нормативні акти, а Верховий Суд України прийняв ряд важливих постанов і узагальнив судову практику з розгляду трудових спорів. Врахована також особливість законодавства про працю України, яка полягає в тому, що до цього часу застосовується нормативні акти колишнього Союзу РСР, якщо вони не суперечать Конституції та законом України. Правовою підставою для застосування союзного законодавства є постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР”.

Закони СРСР, постанови Ради Міністрів СРСР, нормативні акти міністерств і відомств колишнього Союзу РСР в цій курсовій як і в Кодексі законів про працю України подаються мовою оригіналу.