ЕТАПИ ТА ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ОБ`ЄДНАНОЇ ЄВРОПИ, Детальна інформація

4.Бути ефективною ринковою економікою

ноті, а може лише його відкласти. Iншими словами, розглядаючи економічне становище країни-претендента, береться до уваги передусім ефективність функціонування національних ринкових механізмів, а вже потім її поточний економічний достаток (a healthy rather than wealthy criteria). Так само не обумовлюється і рівень економічної інтеграції країни з Союзом до вступу, що принаймні теоретично знімає потребу в укладанні попередньої угоди про асоціацію з ЄС для потенційного кандидата на членство.

5.Бути згідним та спроможним перейняти весь acquis communautaire

Вимогу запровадження в національне законодавство країни-кандидата сукупного acquis communaitaire висунуто Спільнотою ще в ході першого розширення — коли до ЄС увійшли Великобританія, Iрландія та Данія (1973р.). Переговори про приєднання полягають власне у визначенні умов та термінів імплементації країною-кандидатом нормативно-правового доробку Співтовариста, і це детально фіксують у самій угоді про вступ.

Наближення законодавства посткомуністичних країн до законодавства ЄС розпочалося фактично ще на стадіях стабілізації та базової європеїзації, воно тривало далі, на етапі виконання угоди про асоціацію, а також триватиме після дати офіційного приєднання до Союзу (1 травня ц.р.) аж до повного завершення передбачених вступними угодами перехідних періодів. Тому дотримання цього критерію виходить далеко за межі початкових «кандидатських» зусиль країни та вимірюється радше її юридичною та адміністративною спроможністю виконувати вже взяті зобов'язання. Виконання цієї вступної вимоги не поширюється на ймовірне «євроскептичне» бачення країною-кандидатом цілей та остаточної політичної побудови Союзу. Iнакше кажучи, нова країна-член повинна обов'язково поділяти наявний acquis communautaire та необов'язково (і досі невизначену) — finalite politique. Стверджувати протилежне означало б заперечувати приєднання до Співтовариства Великобританії та країн Скандинавії.

Iстотний «шостий елемент»

Iнституціональне затвердження п'яти вступних критеріїв та принципів їх імплементації (загальна недискримінація та диференціація країн-кандидатів за рівнем розвитку) не усуває з процедури приєднання до ЄС певної політичної та юридичної невизначеності.

Установчі угоди та похідне право ЄС не містять пунктів, де були б зафіксовані умови надання статусу країни-кандидата. Європейські ради, які проходили в Люксембурзі (1997р.) та Ґельсінки (1999р.), чітко визначили лише те, що передумовою початку переговорів про вступ є дотримання політичної складової копенгагенських критеріїв. Це дає нам підстави розглядати будь-яку європейську демократію як потенційного кандидата на членство в Євросоюз. Країни ЄЕЗ та Швейцарія визнані безперечними кандидатами на приєднання до Спільноти, і єдиною перешкодою для вступу є брак політичної волі з боку еліт або (та) населення цих країн.

Водночас залишається відкритим запитання, чи слід визнавати перспективу членства в Європейському Союзі для авторитарних або перехідних європейських режимів з метою підтримки та прискорення їх внутрішніх демократичних перетворень. В історії європейського будівництва відомі принаймні два випадки недвозначного «передчасного» визнання євроінтеграційної перспективи для Iспанії Франко та Федеративної Республіки Югославії Мілошевича, що, без сумніву, сприяло подальшій перемозі демократії в цих країнах [9]. Натомість нинішня «П'ятнадцятка» вважає недоцільним зробити такий крок стосовно перехідних режимів України та Молдови, незважаючи на відповідні заклики як з боку влади, так і з боку опозиційних демократичних сил обох країн.

Питання впливу, що має визнання перспективи членства в ЄС на внутрішню трансформацію посткомуністичних країн, жваво дискутується. Зокрема, на думку польського фахівця Лєшка Єсеня, визнана євроінтеграційна перспектива «перетворює європейські політичні та суспільні стандарти в дієвий амортизатор політичного життя даної країни, який спричиняє до того, що певні кроки, ймовірні «шалені» наміри владної верхівки не мають шансів втілитися політично» [10]. Німецькі дослідники Iріс Кемпе та Вім ван Мерс звертають увагу на взаємодію трьох чинників: 1) поточного становища країни, яке бере до уваги Євросоюз, вироблячи свою стратегію та визначаючи ймовірні інструменти фінансової допомоги цій країні; 2) діяльності національного уряду, який керує поточною ситуацією та зазнає так чи інакше зовнішніх впливів; 3) політики спрямування та порад ЄС, успішність впливу якого на національний уряд залежить визначальною мірою від надання перспективи членства цій країні [11].

На практиці офіційне підтвердження перспективи членства для країн Центральної Європи (червень 1993р.) відбулося значно пізніше приходу до влади демократичних реформаторських урядів та збіглося з початками економічного зростання в Польщі, Угорщині та Чехії. У центральноєвропейському регіоні та країнах Балтії курс на «повернення до Європи» відразу розглядали як пріоритетну, оптимальну й безальтернативну стратегію національного розвитку, яка логічно продовжувала та закріплювала розпочаті демократичні та економічні перетворення. Тож визнання перспективи членства давало змогу, з одного боку, легітимізувати зроблений політичний вибір, а з іншого — спрямувати й прискорити внутрішню європеїзацію в її базовому (політичний плюралізм, чесна економічна конкуренція, незалежна судова влада, вільна преса тощо) та поглибленому інтеграційному (інкорпорація acquis communautaire) вимірах. Надання перспективи членства в Євросоюзі Болгарії та Румунії, а з 1999 року — решті Балканських країн грунтувалося більше на політичній заангажованості ЄС, аніж на реальних здобутках регіону в наближенні до копенгагенських критеріїв.

У будь-якому разі визнання перспективи членства стає доцільним тільки тоді, коли серед еліти та населення країни нагромадилася певна критична маса реформаторських тенденцій, яка забезпечує прихід до влади демократичних проєвропейських сил, а згодом — сталий і послідовний поступ. Приміром, якщо нинішня українська влада зуміє зберегти свої політичні та економічні позиції, надання європейської перспективи Україні не матиме очевидно реального внутрішнього наповнення. Водночас з огляду на наближення вкрай важливих для країни президентських виборів 2004 року доречним з боку ЄС було б «передчасно» визнати перспективу українського членства. Подібне рішення, як і у випадку Югославії, мало б складатися з двох принципових аспектів: підтвердження європейського майбутнього для демократичної України; висловлення підтримки українському громадянському суспільству та демократичній опозиції в їх боротьбі за європейську Україну [9].

Надання перспективи членства слушно розглядати передусім як політичний акт Євроспільноти, що демонструє її згоду a priori прийняти нового члена, тоді як хід самого просування до членства залежить в основному від послідовності та цілеспрямованості внутрішніх перетворень. Як засвідчив досвід країн Центральної Європи, стала динаміка їх євроінтеграційного поступу на вирішальному етапі була забезпечена в результаті успішної взаємодії трьох чинників: 1) процедури регулярного моніторингу у формі щорічних звітів Єврокомісії, які детально висвітлювали реальний стан просування кожної країни-кандидата; 2) запроваджених Євросоюзом інструментів «Вступного партнерства», які об'єднали в єдиному документі перелік пріоритетних напрямів упровадження acquis communautaire для певної країни-кандидата і орієнтованих відповідно до цього засобів фінансової допомоги з боку ЄС; 3) розроблених країнами-кандидатами програм адаптації національного законодавства до acquis communautaire, які базувалися на «Вступному партнерстві» і зазначали терміни, адміністративні та фінансові засоби виконання поставлених завдань. Така трискладова схема зближення з Євросоюзом невдовзі в повному обсязі буде запроваджена для країн Західних Балкан (моніторинг, інструменти «Європейського партнерства» та національні програми їх імплементації).

Нормативна невизначеність процедури вступу до ЄС випливає також з юридично необов'язкового характеру її інституціональних принципів у цілому. Річ у тім, що чинні критерії приєднання — лише своєрідні операційні «правила вступного руху», які не накладають на країн-членів конкретних юридичних зобов'язань (тобто рішення в цій сфері не підлягають юрисдикції Суду ЄС) щодо того, як трактувати прохання про членство з боку інших європейських країн. Процедура набуття членства в ЄС надає європейським країнам-претендентам тільки можливість, а не право приєднатися до Союзу [12]. Відтак слушно додати до п'яти вказаних критеріїв вступу ще одну вагому вимогу до країни-претендента:

6.Отримати згоду Спільноти на приєднання

Окрім критеріїв готовності країни-кандидата, потрібно брати до уваги й загальну «спроможність Союзу поглинути нових членів» (Європейська Рада в Копенгагені 1993р.), а також позиції та інтереси окремих країн-членів. Кожна хвиля розширення базового осердя шести країн вносила свою частку розмежувань між країнами-членами Співтовариства, поділяючи їх на «єврооптимістів» та «євроскептиків», вкладників чи користувачів європейських фондів, прихильників лібералізму або вагомого державного втручання, малі та великі держави, «середземноморське та східноєвропейське лобі» й т. ін. Однак буде помилкою розглядати процес розширення тільки як загрозу цілісності та дієвості євроінтеграційного проекту, оскільки від першого поглинання Великобританії, Iрландії та Данії до нинішнього приєднання 10-ти країн перспектива розширення виступала «необхідним каталізатором для довгоочікуваних реформ» [13] усередині Спільноти. Найрельєфніше це твердження виявилося в ході нинішнього розширення ЄС, яке прискорило реалізацію давнього проекту про створення політичного союзу. Те, що не вдалося здійснити протягом чотирьох повоєнних десятиріч (плани Плевена, Фуше, доповідь Тендеманса, інціатива Геншера-Коломбо, проект Спінеллі), стало можливим завдяки об'єднанню Німеччини та подальшому просуванню ЄС на схід [14].

Позиціонування тієї чи тієї країни-члена щодо процесу розширення не зводиться тільки до проблематики збереження acquis communautaire, а пояснюється також рядом інших чинників: географічною, історичною близькістю до країни-кандидата, втратою деяких фінансових переваг, зміною внутрішньополітичної рівноваги всередині Союзу, традиційними стратегічними та зовнішньополітичними міркуваннями. Послідовна підтримка вступу країн ЦСЄ до ЄС з боку Німеччини випливає з бачення розширення як нагоди побудувати нову Європейську федерацію (підхід Й. Фішера), налагодити особливі близькі стосунки з країнами регіону та одержати значні економічні переваги. Великобританія та Данія підтримали швидке розширення на КЦСЄ передусім на тій підставі, що досягнутий рівень диференціації всередині Союзу покладе край політичним проектам його подальшої федералізації. Натомість Франція висловила найбільше побоювань та вагань щодо приєднання КЦСЄ під впливом низки факторів: оцінки розширення як загрози для ідеї «Європи-потуги»; побоювання втратити свою вагому політичну роль у ширшій Європі; традиційного опікування країнами Південного Середземномор'я. Тож очевидно, що таким невеличким та відносно заможним країнам, як Словенія, Угорщина, Естонія (що до того ж могли розраховувати на лобіювання своїх кандидатур з боку деяких країн-членів), a priori значно простіше вступити до ЄС, аніж, приміром, Туреччині та Україні, приєднання яких призвело б до суттєвої переорієнтації коштів євробюджету.

Доречно нагадати і про вплив на розширення ЄС традиційних регіональних зв'язків та географічних реалій. Приміром, було б украй складно здійснити перший «люксембурзький» варіант розширення на 5 КЦСЄ, який проводив кордон Спільноти між Чехією та Словаччиною і роз'єднував країни Балтії. Набуття членства Румунією наближує до Євросоюзу Молдову, а ймовірне приєднання Туреччини приверне інтерес Союзу до країн Закавказзя. Зрештою, на процес зближення між Євросоюзом та його новими східними сусідами впливає чинник Російської Федерації, причому як на рівні стосунків ЄС — Росія, так і на рівні відносин та залежностей, що зберігаються на пострадянському просторі.

У підсумку процес об'єднання континенту можна звести до наступної формули: об'єднана Європа — це спільні норми й цінності плюс спільна воля до взаємного зближення як з боку еліт та населення країн європейської периферії, так і з боку чинних країн-членів та євроустанов.