ВИБОРИ ДО ЄВРОПАРЛАМЕНТУ, Детальна інформація

члена Палати аудиторів;

члена Консультативного комітету ЄОВС або члена Економічного і соціального комітету ЄЕС і Євратому;

члена комітету або іншого органа, що на основі установчих договорів відає засобами співтовариства або безпосередньо виконує довгострокові управлінські завдання;

члена Ради керуючих або Директорату або службовця Європейського інвестиційного банку;

інститутів, що служать, що знаходяться на активній службі, або утворених при них спеціальних служб.

Усі депутати Європарламенту мають імунітет. Позбавлення імунітету може бути тільки в результаті виконання строгих процедурних правил. Кожне звертання компетентного органу держави-члена до голови Європарламенту з приводу позбавлення депутата імунітету доводиться до зведення пленарного засідання Європарламенту і передається в його відповідний комітет. У своєму висновку комітет пропонує прийняти або відхилити звертання про позбавлення імунітету. Цей висновок виноситься на найближче пленарне засідання як перший пункт порядку денного. Після розгляду питання Європарламент проводить тільки одне голосування, що остаточно вирішує справу.

2.3 Особливості виборів до Європарламенту в країнах-учасницях ЄС

Як вже зазначалося вище, розробити єдиний порядок проведення виборів у всіх державах-членах поки не вдалося. Кожна держава-учасниця Європейського Союзу самостійно визначає порядок виборів до Європарламенту. Більшість підходів щодо виборів до ЄП у країнах ЄС схожі, але деякі відмінності все ж таки існують. В більшості країн діє та чи інша модифікація пропорційної виборчої системи, винятком є тільки Великобританія, де діє мажоритарна виборча система. Але все одно кожна країна-учасниця ЄС має узгоджувати з ЄС своє законодавство, що стосується виборів до Європарламенту.

На додаток і розвиток положень, закріплених в Акті про введення загальних і прямих виборів депутатів Європарламенту, у державах-членах розроблені й прийняті свої виборчі закони.

У Німеччині, наприклад, це Закон про вибори депутатів Європейського парламенту з Федеральної Республіки Німеччини від 16 червня 1978 р. (у редакції від 8 березня 1994 р.). У Законі встановлено, зокрема, що вибори проводяться відповідно до принципу пропорційних виборів на основі списків кандидатів, що можуть виставлятися по окремих землях або в цілому по ФРН. Кожний виборець має один голос. Виборчим округом є територія всієї Німеччини. Для збору і підрахунку голосів створюються виборчі дільниці.

Нові віяння "європеїзму" знайшли відображення в статтях Закону, що визначають, кому надається виборче право. Активним виборчим правом наділені не тільки громадяни ФРН, але і громадяни інших держав - членів європейських співтовариств (ст. 6 "а"). При цьому до них застосовуються ті ж критерії, що й до німців: досягнення до дня виборів 18-літнього віку і наявність постійного місця проживання в Німеччині протягом не менше трьох місяців до дня виборів. Виборче право використовується один раз і тільки персонально. Це стосується також тих, хто має право обирати і знаходиться в іншій державі-члені ЄС. [8, с.№ 325]

Відповідно сформульовані статті Закону, що регламентують порядок надання пасивного виборчого права (ст. 6 "b"). Це право мають як громадяни ФРН, так і "громадяни Європейського союзу". Потрібно тільки бути не менш року німцем або "громадянином Союзу", досягти 18-літнього віку і мати постійне місце проживання в Німеччині. [8, с.№ 325]

Розділ 3

АНАЛІЗ ДОСВІДУ ОСТАННІХ ВИБОРІВ

ДО ЄВРОПАРЛАМЕНТУ

Минулі в червні 1999 року п'яті прямі вибори до Європейського парламенту серйозно змінили розміщення сил в одному з найважливіших інститутів Євросоюзу. А трохи пізніше, на вересневій сесії, парламентарії затвердили новий склад Комісії під головуванням Романо Проді, тим самим підвівши риску під інституціональною кризою, кульмінацією якої стала відставка Комісії на чолі з Жаком Сантером у березні цього року.

На останніх виборах був відзначений рекордно високий рівень абсентеїзму, - уперше до виборчих дільниць прийшло менше половини громадян ЄС (49,9%). Традиційно найнижчий рівень активності виборців відзначений у Великобританії (23,3%), слідом йдуть Нідерланди (29,9%), Фінляндія (30,0%), Швеція (38,3%) і Португалія (40,0%). На перший погляд це може показатися дивним, бо вплив Європарламенту на політику ЄС і, відповідно, на життя громадян росте. Однак більшість виборців слабко розбираються у взаєминах інститутів ЄС і дотепер погано уявляють собі роль і обсяг компетенції Європарламенту, вважаючи його органом малоефективним і занадто далеким від інтересів громадян. Крім того, як відзначають багато спостерігачів, політичні партії виділяють мало ресурсів на ведення європейської виборчої кампанії, а в її ході практично не піднімають загальноєвропейських питань, обмежуючись сугубо національними. Нарешті, ЄС все ще сприймається населенням насамперед як економічне об'єднання, що слабко бере участь у вирішенні політичних питань.

Крім факторів, прямо пов'язаних з євровиборами, свою роль зіграло і загальне розчарування населення в політиці - так, 17,7% європейців не брали участь у виборах до Європарламенту тому, що взагалі втратили інтерес до політики, 13,8% - не мають вільного часу, 11,4% - просто не цікавляться виборами до Європарламенту. Низькій активності сприяв ряд драматичних обставин, що збіглися: війна в Косово, що цілком заповнила інформаційний простір, і скандальна відставка Комісії, яка в очах виборців дискредитувала всі інститути "євробюрократії". [19]

Головним підсумком виборів стала поразка соціалістів і соціал-демократів, що перебувають при владі в більшості держав-членів ЄС. У Німеччині СДПН одержала взагалі 30,7% голосів, тоді як її головний супротивник ХДС/ХСС - 48,7%; у Великобританії за лейбористів проголосували - 28,0% виборців, а за консерваторів - 35,8%. Аналогічна ситуація склалася в Італії, Греції, Фінляндії та в ряді інших країн. Виключення склали лише Франція, Португалія й Іспанія, де симпатії електорату змістилися вліво. Практично у всіх країнах зміцнили свої позиції вкрай ліві - комуністи та їхні союзники. Найбільших успіхів вони досягли в Португалії - 10,0% (у 1994 р. - 3,0%), Швеції - 15,8% (12,9%), Греції - 8,7% (6,3%) і у ФРН, де ПДС уперше пройшла в Європарламент, одержавши 5,8% голосів (4,7%). [19] У більшості країн збільшили своє представництво зелені, особливо у Франції, Австрії і Нідерландах. Говорити про причини цих змін дуже складно, тому що поводження виборців визначається насамперед національною мотивацією, але в цілому, у відносному виграші виявилися опозиційні і невеликі нетрадиційні партії. Євроскептики зберегли або збільшили число мандатів, їхні позиції найбільш сильні в Данії, Нідерландах і Франції. [21]

За підсумками минулих виборів вперше з 1979 р. соціалісти (ПЄС), одержавши всього 180 місць, втратили провідні позиції в Європарламенті. Найкрупнішу групу сформували християнські демократи (ЄНП) - 234 депутата. Однак ЄНП поєднує депутатів з діаметрально протилежними точками зору на майбутнє Європейського Союзу: від євроскептиків (англійці й у меншому ступені французи) до прихильників поглиблення інтеграції. Не можна не погодитися з думкою лідера ПЄС Пауліни Грін, що "ЄНП - це скоріше не політична, а арифметична група". Ліберали (ПЄЛДР) і обидві групи зелених трохи збільшили своє представництво, але якщо ліві зелені (ЄОЛ/СЗЛ) виявилися в чистому виграші, то в групі З-ЄСА лідерство перейшло до регіоналістів і автономістів. Вкрай праві, що традиційно були незалежними, спробували об'єднатися в "технічну групу", що не має єдиної політичної платформи, що дало б їм право брати участь у роботі Президії і Бюро ЕП. [19] Однак ця спроба закінчилась невдачею, оскільки в Процедурному регламенті ЕП неодмінною умовою створення політичної групи передбачена наявність загальних політичних інтересів.

В атмосфері гострого протистояння двох найбільших груп - ЄНП і ПЄС - пройшли вибори нового голови Європейського парламенту. ПЄС намагалася знайти прихильників на лівому фланзі, але зазнала поразки. У підсумку більшістю в 306 голосів на посаду голови Європарламенту була обрана висунута ЄНП Ніколь Фонтен, що входить у французький "Союз за демократію". Її супротивник, португальський соціаліст Маріо Соареш, набрав 200 голосів. [15]

З огляду на те, що більшість в Раді мають соціалісти, Європарламент навряд чи зможе ефективно скористатися багатьма завойованими повноваженнями. По-друге, у спробах забезпечити більшість коаліцій може звернутися за підтримкою тільки до вкрай правого. Дотепер жодна з політичних партій не шукала підтримки у неофашистів, що мали 25-35 мандатів, і тому вони не робили реального впливу на формування позиції Європарламенту.

У своєму виступі Ніколь Фонтен позначила наступні пріоритети діяльності Європарламенту на найближчі роки:

освоїти нові повноваження, надані ЕП у зв'язку з вступом у силу Амстердамського договору;

домогтися реальної участі ЕП у переговорах про розширення Європейського Союзу;

розширити роль ЕП у бюджетному процесі;

реформувати внутрішню структуру ЕП з метою забезпечити більшу ефективність роботи і поліпшити імідж в очах виборців. [19]

Знову обрані парламентарії у вересні були зайняті твердженням нового складу Комісії, і для членів останньої парламентські слухання стали важким іспитом . Користуючись сприятливою ситуацією, Європарламент змусив Комісію піти на серйозні поступки в сфері взаємин інститутів. З формально-юридичної точки зору Комісія під головуванням Романо Проді зараз заміщає Комісію Жака Сантера, що пішла в дострокову відставку; термін повноважень Комісії минає в січні 2000 р. Коаліція ЄНП і ПЄЛДР заявила, що в вересні Європарламент повинний затвердити мандат Комісії терміном на 3 місяці, а в січні варто провести повторні слухання. Це рішення викликало різку реакцію і. о. Голови Комісії Романо Проді, який сказав, що "він не прийме обмежений мандат", і тим самим натякнув на можливість відставки. Праві миттєво висловили готовність піти назустріч, але тільки якщо Комісія прийме ряд умов, що стосуються майбутнього співробітництва двох інститутів. Зелені і соціалісти, відзначаючи, що сформована ситуація "не повинна бути використана як засіб шантажу", у той же час підтримали більшість висунутих вимог і фактично взяли діяльну участь у цьому самому "шантажі". У підсумку Романо Проді від імені Комісії погодився з більшістю умов, а Європарламент 15 вересня 404 голосами при 153 проти і 37 тих, що утримались, затвердив склад Комісії. [21]

Самі слухання лишили дуже суперечливе враження. З одного боку, вони стали "гарною вправою в демократії" і, безумовно, будуть сприяти підвищенню легітимності Комісії і Європейського Союзу в цілому. З іншого боку, подібна практика може сприяти політизації Комісії і втраті нею статусу або принаймні іміджу незалежного органа. Ще більше занепокоєння викликають зобов'язання, прийняті Комісією під твердим тиском Європарламенту. Частину з них варто позитивно оцінити, як відбиваючі закономірний ріст його впливу. Це положення про співробітництво Комісії й ЕП, про транспарентності Комісії і про більш активну участь Європарламенту в переговорах про розширення ЄС. Однак інші можуть серйозно порушити інституціональний баланс, що складався десятиліттями. Насамперед мова йде про зобов'язання Комісії приділяти "граничну увагу всім рекомендаціям Європарламенту з проханням розробити конкретний законопроект". Заява Романо Проді про те, що "наявне в Комісії виключне право законодавчої ініціативи залишилося недоторканим", викликає подив. Або в процесі перекладу розпливчастих зобов'язань у конкретні норми Кодексу поводження Комісія розраховує вихолостити їхній зміст, або буде відкинутий один з базових принципів поділу повноважень між інститутами ЄС, що забезпечує динамічну рівновагу між національними і наднаціональними елементами. Обидва ці рішення несуть у собі початки нестабільності, що може серйозно ускладнити функціонування Європейського Союзу в і без того складний період будівництва валютного союзу і розширення на схід.

В січні 2002 року п’ятирічний термін повноважень Європейського Парламенту п’ятого скликання саме добіг середини. А це означає, що термін повноважень його Президента – Ніколь Фонтен – вичерпано. Бо Президент, як і 14 Віце-Президентів обираються Парламентом на 2,5 роки – на початку і всередині кожного парламентського періоду. [15] 15 січня 2002 року вперше за всю 52-річну історію Європарламенту – єдиного органу Європейського Союзу, що формується за підсумками прямих виборів, його Президент був обраний відкрито, а не в результаті домовленості між партіями. Їм став ірландський ліберал-демократ Патрік Кокс.