Витоки тероризму, Детальна інформація

Серед інших терористичних угруповань, що діяли до Першої Світової війни, слід відзначити польських соціалістів і групи, що діяли в Бенґалії. В обох випадках діяльність цих угруповань продовжувалася і після здобуття їхніми країнами незалежности. Неру зі своїми соратниками неодноразово засуджував тероризм – адже дії бенґальських груп, навіть стосовно локальні, сильно отруїли відносини між різними громадами і призвели в 1947 році до розколу Індії. У Польщі західні українці і після Першої Світової війни не припиняли боротьби – цього разу проти Варшави – з вимогами автономії, які категорично відкидалися.

Що стосується Західної Европи, то наприкінці ХІХ століття її захлиснула хвиля виступів анархістів з їхньою “пропагандою ділом”. “Подвиги” Равашоля, Оґюста Ваяна і Еміля Анрі між 1892 і 1894 роками викликали у Франції чималий суспільний резонанс. Витівки бомбістів-одинаків співпали із закликами анархістів до насильства, що створило в очах суспільства образ міжнародної змови, якої насправді ніколи не існувало. Равашоль, страшенний мерзотник і бандит, убивав би й у тому випадку, якби у Франції не існувало анархізму. Ваян був представником богеми, а Анрі – вразливою молодою людиною, і аналіз статистичних даних про урбанізацію у Франції ХІХ століття навряд чи проливає світло на мотиви їхніх дій. Масова свідомість, не на жарт стривожена таємним і загадковим характером анархістських угруповань, вважала анархістів, соціалістів, нігілістів і радикалів одного поля ягодами. Представники урядових і правоохоронних органів набагато краще розуміли, хто є хто, але не бачили для себе користи в проясненні ситуації.

В останнє десятиліття ХІХ і перше ХХ століття було вчинено чимало замахів на життя провідних політиків Европи й Америки. Так, були убиті американські президенти Маккінлі та Ґарфілд, здійснено кілька невдалих замахів на Бісмарка і німецького кайзера. У 1894 році був убитий президент Франції Карно, а в 1897-му – прем’єр-міністр Іспанії Антоніо Кановас. У 1898 році загинула австро-угорська імператриця Елізабет, а в 1900-му – король Італії Умберто. Але, хоча в багатьох випадках убивцями були анархісти, найчастіше вони діяли з власної ініціативи, не поставивши до відома про свої плани соратників. У той час усі якось забули, що в царевбивства взагалі-то існує довга традиція, і що у Франції, скажімо, у тому ж сторіччі трапилися замахи на життя Наполеона і Наполеона III. Як відзначав сучасник, якого ніяк не можна запідозрити в симпатіях до анархістів, “важко приписати їм участь у всіх цих численних злодіяннях, у тому числі й у замахах на життя монархів”.

Цікаво, що ця “ера замахів” не мала серйозних політичних наслідків. До 1905 року хвиля подібних замахів скрізь – за винятком Росії – пішла на спад, і увага громадськости в Лондоні та Парижі перед Першою Світовою війною було прикута вже до інших лиховісних подій – у Парижі діяла банда Бонно, а в лондонському Іст-Енді щосили орудували поляки і латиші. Однак у цих випадках головним спонукальним мотивом був хосен, а анархічні моменти, якщо такі взагалі спостерігалися, виявлялися сильно роздутими. Резюмуючи сказане, залишається відзначити, що в ті роки в Західній і Центральній Европі не було систематичного прояву терору знизу. Подібні явища відзначалися лише на европейських околицях – на Балканах, у Росії й у специфічній формі в Іспанії.

У Сполучених Штатах робітничий рух від самого початку набув куди агресивнішого характеру, аніж у Европі. Рух “Моллі Маґуайрес” у 70-і роки ХІХ століття – лише один з багатьох епізодів “робітничого тероризму”. Його учасників помилково ототожнювали з комуністами, хоча в даному випадку схильність до насильства сягала корінням не в комуністичну ідеологію, а в почуття розгублености, притаманне ірландцям, які опинилися в новій, далекій країні й відчували себе об’єктами постійної дискримінації й експлуатації. Варто відзначити, що воювали вони не лише проти шахтовласників, але й проти своїх же товаришів, гірників валлійського і німецького походження. Помітною сторінкою в історії американського тероризму став вибух бомби на Геймакет-сквер у Чикаґо. Крім того, чимало страйків закінчувалися кривавими зіткненнями сталеварів чи гірників з фабричною поліцією. Не став одиничним інцидентом і замах на життя губернатора Айдахо Франка Стейненберґа в 1905 році. Ватажки “Індустріальних робітників світу” і не думали заперечувати, що їх надихнув “російський приклад”. У 1910 році брати Макнамара кинули бомбу в будинок газети “Лос-Анджелес Таймз”. Траплялися й інші “акції”, нині забуті усіма, крім істориків, які спеціалізуються на тому періоді. Але, так чи інакше, американський тероризм тієї доби переслідував доволі вузькі цілі, не намагаючись вчинити державний переворот, змінити політичну систему тощо.

Ще однією країною, де тероризм виступав доволі істотним фактором політичного життя, була Іспанія. ХІХ століття ознаменувалося для іспанської історії бурхливими спалахами насильства, особливо в період так званих “карлістських воєн”. Ріст робочого руху, який зазнав сильного впливу ідей Бакуніна, супроводжувався застосуванням насильства, і тероризм для багатьох профспілок став чимось звичним і само собою зрозумілим. Відбувалися і селянські заворушення, особливо в південних областях, наприклад в Андалусії. Як і Франція, Іспанія пережила свою “епоху замахів” у 90-і роки ХІХ сторіччя, але, уже на відміну від Франції, зазнала рецидиву тероризму в 1904-1909 роках, а відтак у період Першої Світової війни і відразу після її закінчення. В Іспанії існувало безліч анархістських об’єднань, але особливого впливу набуло об’єднання ІФА (Іберійська федерація анархістів). Серед його керівників великою популярністю втішався Буенавентура Дурруті (1896-1936), якому належить крилата фраза: “Ми не боїмося руїн”. Особливого успіху дії анархістів не мали, і серед представників лівих постійно тривали змови, які й привели до фатальних подій 1936-1939 років. У ті роки головним центром анархістського руху була Каталонія. На пізнішій стадії правління Франко центр тероризму перемістився в Країну Басків, але там основним спонукальним мотивом, як і в Ольстері, був сепаратизм, що виступав тут у марксистських шатах. З Іспанії тероризм і анархізм перекочували в Латинську Америку, насамперед до Арґентини. У 1909 році в Барселоні трапилися події, які одержали назву “трагічного тижня”. Такий сам тиждень десять років по тому повторився в Буенос-Айресі. Дурруті застрелив архієпископа Сараґоського, а невтомний Сімон Радовіцкі – шефа поліції арґентинської столиці.

До Першої Світової війни тероризм розглядали винятково як ознаку лівизни, хоча його індивідуалістичний характер іноді погано вписувався у загальний шаблон. Але ні ірландські та македонські борці за незалежність, ні вірменські й бенґальські терористи не мали ніякого відношення до анархізму чи соціалізму. Російські чорносотенці, зрозуміло, були терористами, але їхнім завданням була боротьба з революцією. Вони учиняли єврейські погроми й убивали тих, хто перебував в опозиції до самодержавства. “Чорна сотня” перебувала на правому фланзі російського політичного життя, та й заснована була при сприянні поліції. Але, як це часто буває в історії терористичних рухів, учень чарівника сам став чаклувати. Незабаром, коли в країні пішли розмови про перерозподіл землі і скорочення робочого дня, члени організації, створеної для підтримки монархії, стали заявляти, що краще взагалі не мати ніякого уряду, аніж терпіти нинішній. Чорносотенці говорили, що кілька чесних офіцерів, як у Сербії, здатні принести країні багато користи – натяк на політичні убивства в цій балканській країні.

Після Першої Світової війни терористичні організації знаходили підтримку насамперед у правих і сепаратистськи налаштованих груп, як, наприклад, хорватські усташі, які одержували допомогу від фашистської Італії й Угорщини. Хорвати вимагали незалежности і були готові приймати допомогу від кого завгодно. Як і в ірландців, їхня боротьба продовжувалася і після Другої Світової війни. У 20-і роки систематичний тероризм культивувався на периферіях нових і численних фашистських рухів, а також серед їхніх попередників, наприклад “фрайкорівців” у Німеччині й особливо серед членів румунської “Залізної Ґвардії”. Але загалом активність бойовиків залишалася в доволі вузьких рамках. Настав час масових політичних партій як правого, так і лівого спрямування, і анархізм переріс стадію індивідуального терору. Звичайно, і в ті роки траплялися голосні політичні убивства – Рози Люксембурґ і Карла Лібкнехта в 1919-му, Ратенау – у 1922-му, югославського царя Александра і французького прем’єра Барту в 1934-му. Оскільки останній інцидент носив міжнародний характер і в ньому були замішані чотири уряди, Ліґа Націй визнала за необхідне втрутитися. Була винесена низка резолюцій і засновано кілька комісій з метою боротьби з проявами міжнародного тероризму. Усі ці старання виявилися марними, оскільки одні країни дійсно мали намір покласти край подібним виявам жорстокости, але інші нічого не мали проти тероризму, коли він лив воду на млин їхньої політики. Три десятиліття по тому зі схожою ситуацією зіштовхнулася й Організація Об’єднаних Націй.

Поза межами Европи спалахи тероризму також не відзначалися частотою й інтенсивністю. Замах на єгипетського прем’єр-міністра Бутроса Пашу в 1910 році вчинив одинак. Те ж саме стосується убивства в 1924 році сера Лі Стека, головнокомандувача єгипетськими збройними силами. Однак у 30-і та 40-і роки тероризм був узятий на озброєння такими екстремістськими організаціями правого спрямування, як “Мусульманське братство” і “Молодий Єгипет”, від чиїх рук загинули два прем’єр-міністри і низка знаних політиків. У Палестині діяли такі сіоністські організації, як “Ірґун Цвай Леумі” і ЛЕХІ, які також вдавалися до тактики індивідуального терору. У 1939 році “Ірґун” припинив свої антибританські випади, але більш по-екстремістськи налаштовані члени ЛЕХІ продовжували боротьбу. Чималого резонансу набуло вчинене ними убивство лорда Мойна. Навіть в Індії з її традиційною нелюбов’ю до насильства в 20-і роки несподівану популярність здобуло терористичне угруповання “Бгаґат Сінґх”. Неру був схильний применшувати небезпеку індійського тероризму. Він писав, що це дитинство революційного пориву, що Індія подорослішає і тероризм приречений. Але з цим прогнозом Неру поквапився. Десять років по тому він з’явився в Бенґалії, щоб засудити тероризм. Тероризм, казав він, засліплює своїм показним геройством авантюрно налаштованих молодих людей і “сильно відгонить детективом”. Але детективи, так вже заведено, читають охочіше, аніж високу літературу. В Японії в 30-і роки терористичні прийоми взяла на озброєння група молодших офіцерів, і їхні акції вчинили певний вплив на зовнішню політику цієї країни.

В роки Другої Світової війни тактика індивідуального терору відіграла в Русі Опору радше другорядну роль. Були убиті імперський протектор Богемії і Моравії Ґейдріх, ґауляйтер Білорусі Вільгельм Кубе, а також низка другорядних французьких колабораціоністів. Кілька бомб вибухнули в паризьких кінотеатрах. Але загалом немає підстав гадати, що подібні акції завдали якоїсь відчутної шкоди бойовому духові та військовим планам нацистів. Після закінчення Другої Світової війни дії терористів у великих містах зійшли на другий план. Їх витиснули великомасштабні партизанські операції в таких країнах, як Китай. Терористичні угруповання переважно діяли в таких районах, як Палестина, а пізніше Кіпр і Аден. З цього, однак, не випливає, що в ході партизанських воєн не влаштовувалися засідки для знищення ворожих керівників: саме так жертвою терористів упав британський генерал-губернатор Малайї Генрі Ґурні. З іншого боку, наприкінці 50-х – на початку 60-х зусиллями північнов’єтнамських вояків були знищені тисячі сільських старост у Південному В’єтнамі. Це було частиною загального військового задуму Го Ши Міна.

На відміну від партизанів, які діють у сільській місцевості, міські терористи були позбавлені можливости перетворювати маленькі ударні групи у великі з’єднання – полки і дивізії, та й виникнення “вільних зон” виключалося – окрім тих рідкісних випадків, коли той чи інший уряд переставав нормально функціонувати. Бої за такі міста, як Тель-Авів (1945-1947), Нікосія (1955-1958) і Аден (1964-1967), тривали в кожному випадку біля трьох років. І єврейські, і грецькі терористи боролися з британцями, але наявність арабських і турецьких громад створювала їм додаткові проблеми. Так, після початку громадянської війни в Палестині в 1947 році і вторгнення військ арабів терористичні групи влилися до ізраїльської армії. Діяльність ЕОКА призвела до серйозних заворушень серед мешканців Кіпру, і немає ніяких сумнівів, що саме вона стала причиною наступних трагічних подій на острові. Тепер можна з певністю сказати, що і єврейські, і грецькі бойовики завдали британським силам не надто серйозних втрат, але послаблена Другою Світовою війною Великобританія так чи інакше була змушена почати демонтаж своєї імперії, і для прискорення цього процесу від супротивника зовсім не було потрібно великих зусиль. Аден був останнім британським аванпостом у реґіоні, але після втрати Індії ця колонія втратила своє стратегічне значення. Бої за Аден почалися в 1964 році і доволі довго велися без особливого розмаху, поки в 1967 році не розгорнулася боротьба за Кратер, стародавню частину міста. Через да тижні британці без особливих зусиль відвоювали втрачені позиції, але заколотники здобули важливу політичну перемогу, яка і привела до відступу британців у листопаді того ж року.

За десять років до того алжирський Фронт національного визволення вчинив спробу захопити столичний район у набагато запеклішій боротьбі. До середини 1956 року нетрі Алжиру (сектор Касба) виявилися у їхніх руках. Однак, коли в січні 1957 року французька армія вдалася до жорстких антитерористичних заходів, доля заколотників була вирішена. ФНВ не вдавалося повернути втрачені позиції до самого кінця війни, однак круті методи генерала Параса, який відповідав на тероризм катуваннями, викликали протести світової громадськости. Партизанська війна ще довго тривала в сільських областях, але вся ця кампанія обходилася французам занадто дорого й в економічному, і в політичному сенсі, і тому їм, зрештою, довелося піти.

Такий короткий перелік основних терористичних виступів у два післявоєнних десятиліття. І нині в усьому світі тривають численні партизанські війни, але переважно події розвертаються не в містах, а в сільській місцевості, як і учили такі теоретики збройної боротьби, як Мао Цзедун, Кастро і Че Ґевара. Міський тероризм виступав у цей період як щось доповнююче, вторинне або як небезпечна аберація. Кастро і Че Ґевара були переконані, що міста – це цвинтарі борців за волю. Тільки в середині 60-х років міський тероризм знову став набирати силу, насамперед через поразки селянських партизанських рухів у Латинській Америці, але, крім того, унаслідок нової активізації терористичних угруповань в Европі, Північній Америці та Японії. Таким чином, від 70-х років у фокусі уваги світової громадськости опинився вже міський тероризм. Зрозуміло, з історичної точки зору тут спостерігалося повернення до тих форм політичного насильства, які раніше давалися взнаки в різних точках земної кулі і не раз дуже ретельно аналізувалися й обговорювалися. Але, з огляду на дефекти нашої соціальної пам’яті, не варто дивуватися, що відродження старожитнього тероризму сприймається як щось принципово нове, і його причини та способи боротьби з ним обговорюються так, немов про це ніколи не йшлося в минулому.