Соціалізм і фашизм як ідеологічні течії, Детальна інформація

Як бачимо, перший та останній символи кардинально відмінні – у них немає нічого спільного. Але символ cde має риси, притаманні іншим трьом символам. Італійський фашизм став саме отим символом cde стосовно інших тоталітарних течій. У.Еко запропонував назвати його ур-фашизмом, тобто первісним фашизмом.

Особливо хочеться наголосити на тому, що, погоджуючись із У.Еко і визнаючи, що фашизм є витвором власне італійського народу (“продуктом не для експорту”, як вважав Б.Муссоліні), а також усвідомлюючи, що необхідно розглядати явище ширше, виходячи за рамки звичайного фашизму, ми пропонуємо вживати термін “ультраконсерватизм”, який може стати до певної міри компромісним. Протофашизм і фашизм справили неабиякий вплив на формування ультраконсервативних течій у Европі, але при цьому ультраконсерватизм не варто ототожнювати виключно з фашизмом. Кожен народ витворив свій варіант чи аналог “фашизму”, це не дивно. Я.Оршан у 30-х роках твердив, що існує різне вираження єдиного духа – націоналізму. В Італії він знайшов свій вияв у формі фашизму, в Німеччині – націонал-соціалізму, в Україні – інтегрального націоналізму. Будь-яка ідеологія несе у собі національний характер, оскільки кожна нація має свої пріоритети та свої завдання. Ідеологія, яка претендує на те, аби стати загальнонаціональною, не може ігнорувати цих завдань – навпаки, вона повинна дати рецепт їх вирішення. “Кожна нація має свій соціалізм”, – констатував на початку 20-х років один з ідеологів ультраконсерватизму А.Мюллер ван ден Брук. Те ж саме можна сказати і про фашизм як різновид ультраконсерватизму.

Ультраконсервативному руху завжди бракувало стрункої ідеологічної системи. Як і інші тоталітарні течії (можливо, за винятком нацизму і комунізму), ультраконсерватизм не перетворився на ідеологію, а став політичним рухом, ідеологічне та ідейне визначення якого змінювалося відносно до потреб часу. Це робило ультраконсерватизм динамічним, позбавленим догм та зашорености. Судити про ультраконсерватизм і вести пошук його дефініції потрібно виходячи з емпіричного матеріалу, а не з ідеології – тим більше, зважаючи на аморфність цієї ідеології.

Які ще риси слід врахувати, намагаючись осягнути особливості ультраконсерватизму?

Насамперед, культ держави.

Основним гаслом фашистів у 30-х роках було: “Все для держави, нічого проти держави і нічого поза державою”. Цей момент кардинально відрізняв ультраконсерваторів від комуністів (які пропагували культ класу) і нацистів (культ раси).

Авґустизація лідера держави з одночасним “дуалізмом влади”.

У більшості ультраконсервативних країн співіснували леґітимна, однак номінальна, влада короля з традиційної правлячої династії та нелеґітимна, але повна влада диктатора – вождя, дуче, поглавніка, кондукатора, каудильо.

Тоталітарний устрій держави з чіткою ієрархічною системою.

Намагання реорганізувати профспілки і перетворити їх на активну, однак контрольовану політичну силу. У результаті утворилася своєрідна система корпорацій, синдикатів тощо. Скажімо, в Італії, яку традиційно беремо за зразок “чистого ультраконсерватизму”, виборче право базувалося на корпоративній системі: корпорації подавали списки своїх кандидатів у депутати парламенту. Ці списки ретельно перевірялися певними структурами влади (у Італії – Вищою фашистською радою) і згодом єдиний усталений список виносився на всенародне обговорення. До речі, згідно з проектом Конституції М.Сціборського (1939), подібна система мала б запрацювати і в Українській Державі.

Акцентування уваги на соціальній сфері і намагання радикально покращити соціальну сферу (варто зауважити, що ультраконсерватизм найуспішніше – коли врахувати динаміку, темпоральний аспект і реальні зусилля – справлявся з вирішенням соціальних проблем). Все це у сукупності дає нам феномен ультраконсерватизму.

До ультраконсервативних течій ми можемо зарахувати італійський фашизм (як прообраз), іспанський фаланґізм, рух усташів у Хорватії, режим А.Салазара у Портуґалії, рух “Obozu Narodowo-Radykalnego” та “Zadrugі” у Польщі, О.Мослі у Великій Британії, де ля Рока у Франції, Білоруську націонал-соціалістичну партію (яка суттєво відрізнялася від однойменної німецької), а також кілька українських політичних сил – Організацію українських націоналістів, Фронт національної єдности, Український фашистівський здвиг тощо.

Водночас варто відзначити кілька інших тенденцій у правому таборі. Скажімо, у той же час, коли активно розвивалися ультраконсервативні течії, існувала тенденція до консервування реліктових ієрархічних систем, базованих на чистому консерватизмі. До таких варто віднести режим Прімо-де-Рібери в Іспанії, режим М.Горті в Угорщині, рух глінковців у Словаччині, прихильників Р.Дмовського і Ю.Пілсудського в Польщі, режим К.Маннергайма у Фінляндії, балтійські режими. До цієї ж категорії варто зарахувати український гетьманський рух в усій його різноманітности (Союз гетьманців-державників, Український союз хліборобів-державників, Братство українських класократів-монархістів).

Поява такого самобутнього явища, як нацизм, а також діяльність яскравого харизматичного лідера (А.Гітлера) у одній із “еталонних” держав Европи призвели до того, що ряд ультраконсервативних рухів почали копіювати різноманітні ознаки, притаманні нацистській ідеології. У 1937 р. Є.Онацький критикував Б.Муссоліні за надмірне захоплення нацизмом. Тоді ж видатний український публіцист констатував, що “фашизм скотився до нацизму”. Але вже через кілька років (у 1941 р.) один з лідерів мельниківського відламу ОУН Я.Гайвас вважав, що невдовзі при НСДАП буде створено спеціальний український відділ, і ОУН буде діяти як складова нацистської партії. Близькими до нацизму були також “Залізна Ґвардія” в Румунії, рух Л.Деґреля у Бельгії, рух Ф.Салаші в Угорщині, російські фашистські організації К.Радзієвського і А.Вонсяцького, а також УНАКОР/УНАКОТО отамана І.Полтавця-Остряниці в українському еміґрантському середовищі. Нацизм, порівняно з фашизмом, мав значно більше елементів, запозичених у лівих доктрин, і був своєрідним “мостом” між фашизмом і комунізмом совєцького зразка. (Відоме правило: крайні праві та крайні ліві сходяться, як і усі крайнощі. Муссоліні, як свідчать щоденники його зятя, Г.Чіано, постійно підтримував контакти з Москвою і навіть видавав таємниці своїх союзників – насамперед Німеччини. Попри міждержавні й міжсистемні стосунки існували стосунки і міжідеологічні. Нацизм став тією точкою дотику, де перетнулися фашизм і ленінізм. Недаремно у 1933 р. Гітлер у Німеччині прийшов до влади за допомогою не лише власне нацистів, а й ультраконсерваторів та комуністів, з якими згодом нещадно розправився).

Щоправда, існують і інші визначення ультраконсерватизму (фашизму, за усталеною термінологією). Останнім часом у наукових колах популярна концепція С.Пейна, який пропонує “типологічний опис фашизму”, відмежовуючи останній від інших двох видів авторитарного націоналізму – радикальних та консервативних правих. Згідно з його типологією до фашистів, крім італійського руху віднесено, зокрема, німецьку НСДАП, іспанську Фаланґу, польські Фаланґу і Табір національного єднання (ОЗН), румунську “Залізну Ґвардію”, хорватських усташів, до ультраправих – австрійський Гаймвер, Аксьон Франсез, польських націонал-радикалів, до консервативної правиці – Горті, Ульманіса, Сметону, Пілсудського, Салазара, інших европейських диктаторів та організації.

Погоджуючись із запропонованою С.Пейном структурою, ми не можемо погодитися з конкретною класифікацією політичних течій. Скажімо, у режиму Антоніу ді Олівейри Салазара було значно більше спільних рис із режимом Франко в Іспанії (і це природно з огляду на геополітичне розташування Портуґалії), аніж з режимом, скажімо, Сметони чи Ульманіса. Портуґальський та іспанський тоталітарні режими мали так багато спільного, що окремі дослідники пропонували окреслити їх терміном “іберійська модель фашизму”. Очевидно, у даному випадку було взято до уваги той факт, що керівниками Портуґалії у часи диктатури Салазара були високоосвічені інтелектуали (що спостерігалося у країнах, де при владі перебували правоконсервативні режими). Але сам факт того, що Салазар був вченим-економістом зі світовим іменем, професором Лісабонського університету, не є підставою для сумнівів в ультраконсервативному характері портуґальського режиму.

Те ж стосується румунської “Залізної Ґвардії”, яка, по суті, була масовим лівацьким рухом і наближалася за своєю суттю до нацизму (взагалі, феномен “Залізної Ґвардії” потребує додаткового вивчення. Оскільки в цій течії були надто сильними не лише нацистські корені, а й елементи фашизму і навіть троцькізму; тим більше, що лідери “Залізної Ґвардії” засадничо різнилися своїми поглядами, але вживалися в рамках однієї організаційної структури – порівняти хоча б К.Кодряну та М.Еліаде).

З-поміж великої кількости дефініцій фашизму варто назвати ще одну – визначення німецького історика Е.Нольте, який виступив у 60-70-х роках ініціатором т. зв. “фашистських дебатів”. Він висунув 6 пунктів “фашистського мінімуму”, тобто, ознак, притаманних фашизмові: антимарксизм, антилібералізм, антиконсерватизм, фюрер-принцип, мілітаризація суспільства (плюс наявність особливої партійної армії), тоталітаризм як мета. Дане визначення дає підстави ототожнювати ультраконсервативні течії, скажімо, з нацизмом. І якщо антилібералізм у тоталітарних течіях цілком зрозумілий (хоча нацисти, скажімо, на словах декларували окремі ліберальні цінності), то антиконсерватизм був притаманний саме нацистам. Знаменита полеміка між Б.Муссоліні та Ю.Еволою у 20 – 30-х роках показала, що італійський фашизм не чужий консервативним ідеалам і традиціям. Свідченням цьому стали конкретні кроки уряду фашистів – аж до нормалізації стосунків з Ватиканом і підписання Латеранського конкордату включно. Уряд Павеліча у Хорватії створив програму відродження національних традицій (принагідно запроваджуючи й нові обряди, як от День св. Анте – покровителя Павеліча) і навіть сприяв реставрації монархії. Франко в Іспанії спирався не лише на ультраконсервативну “Фаланґу”, а й на консервативно-католицький рух “Арріба!”.

І ще один нюанс щодо “фашистського мінімуму” Е.Нольте: жоден фашистський режим не ставив собі тоталітаризм за мету. Тоталітаризм у будь-якому ультраконсервативному русі є радше засобом. Ґенеза іспанського ультраконсерватизму, який мав нагоду розвиватися у нормальних умовах і дійти до логічного завершення, показує: режим Франко поступово втрачав своє тоталітарне забарвлення. У 40-х роках нормалізувалися стосунки із США та іншими країнами демократії, у 50-х було встановлено багатопартійність, у 60-х дозволено низку демократичних свобод, а 70-ті роки підготували ґрунт для мирного переходу влади до рук опонентів Франко. Хоча у даному випадку можна задуматися і над іншим питанням: чи режим Франко не зазнав відповідних впливів під тиском західної демократії, яка стала панівною течією в суспільному житті Европи та Північної Америки у повоєнний час – так само, як режим Муссоліні наприкінці 30-х років зазнав впливів німецького нацизму? На нашу думку, дане питання потребує ґрунтовніших досліджень.

Наприкінці 30-х років починається процес мутації ультраконсервативних течій. Геополітичні інтереси починають брати гору, і запропонована А.Гітлером модель “Нової Европи” призводить до різкого розбалансування прихильників чистоти ідеології. Н.Панда у Італії пропонує Б.Муссоліні запровадити расовий принцип (оскільки, мовляв, після територіальних завоювань у Абіссинії виникає загроза змішаних шлюбів між італійцями та представниками африканських народів). У результаті в Італії починає поширюватися антисемітизм, який абсолютно не був притаманний фашистському режиму до 1938 р. (згадаймо, що предтеча фашизму Ґ. д’Аннунціо був євреєм, а Б.Муссоліні пропонував євреям створити окремі національні підрозділи у Збройних Силах Італії). Як свідчать окремі спогади, антисемітизм не був масовим явищем у Італії і в 40-х роках. Дуже недовго “расовий принцип” діяв у Іспанії, де також не перетворився на визначальний фактор. Українські націоналісти декларували антисемітизм, але при цьому не впроваджували його на практиці (наприклад, дружини таких чільних діячів ОУН, як М.Сціборський, Р.Ярий, М.Капустянський, були єврейками).

Більше того: у середовищі ультраконсервативних рухів недержавних народів (зокрема, в українців) з’явилося певне розчарування у творчій потенції фашизму. О.Кандиба (О.Ольжич) критикував фашизм за те, що він опанував Італію “без жодного пострілу, без жодної краплі крові”, а тому не дав можливости витворитися героїчному міту. М.Сціборський у своїй Націократії також критикує фашизм, що не надто позитивно сприймалося Є.Онацьким та Є.Коновальцем. Після смерті Є.Коновальця геополітичний чинник став визначальним для пріоритетів ОУН, і лідери українських націоналістів (з 1940 р. – обидвох відламів) зосереджуються на контактах з Німеччиною, що також вплинуло на ідеологічні мутації українського інтегрального націоналізму.

Подібна політика лідерів ультраконсервативних течій у недержавних народів дала свої позитивні (з огляду на мету – створення незалежної держави) плоди у Хорватії та Словаччині, де було створено держави-сателіти Німеччини. Доволі позитивним у плані націотворення був досвід колаборації (в тому числі й ідеологічної) прибалтійських народів та білорусів у межах Райхскомісаріату “Ост” (аж до трагічної загибелі райхскомісара В.Кубе у 1943 р.). Українські прихильники ультраконсерватизму (ОУН) в силу об’єктивних (надто вигідне розташування українських земель, їх фізичні та кліматичні властивості) та суб’єктивних (політика Е.Коха) причин пережили крах розробленої напередодні війни стратегії, базованої на геополітичній доцільности союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною. Заради цього союзу українські націоналісти пожертвували окремими засадничими принципами, оскільки намагалися максимально наблизитися до ідеологічно чужої сили (ОУН і НСДАП, як вже зазначалося, належали до різних ідеологічних ніш). У результаті настало гірке розчарування...

У 1943 р. з’являється праця Я.Старуха (Ярлана) Спектр фашизму (дійшла до нас у польськомовному варіанті Upior faszyzmu). Вона свідчила про відмову від старої ідеологічної системи ОУН і перехід на платформу “ліберального” або “демократичного націоналізму”. У повоєнний час О.Бойдуник (ідеолог “мельниківського” відламу ОУН) намагався створити ідеологічну систему, яка була би компромісною і щодо фашизму, і щодо демократії західного типу. Однак ця ідея не прижилася.

У інших країнах Европи ультраконсервативні течії припинили своє існування водночас із окупацією військами антигітлерівської коаліції. Окремими острівцями ультраконсерватизму (однак дуже модернізованого) залишалися Іспанія, Портуґалія та рух О.Мослі у Великій Британії (до 1980 р.).

Підсумовуючи сказане, хотілося б зробити кілька висновків.

По-перше, ультраконсерватизм (особливо у Центральній та Східній Европі) повинен стати предметом ретельнішого вивчення істориків.

По-друге, не лише у політології, а навіть у публіцистиці необхідно навчитися розрізняти суспільні та ідеологічні явища однакового походження, але різного типу – скажімо, фашизм і нацизм.

По-третє, можна спробувати зробити певну хронологічну систематизацію розвитку ультраконсерватизму:

1. Початок ХХ століття – 1919 р. – “протофашизм”, діяльність “предтеч фашизму” в Европі.

2. 1919 – середина 20-х років – розповсюдження ультраконсерватизму в Европі.