Становлення багатопартійності в сучасній Україні, Детальна інформація

Функціонування й розвиток посткомуністичного суспільства в Україні характеризується ліквідацією монополії однієї партії на владу, виникненням і становленням багатопартійності, яка є важливою ознакою демократичної правової держави. Саме через політичні партії, суспільно-політичні рухи та різного роду громадські об’єднання до активної державотворчої діяльності залучаються широкі верстви населення, реалізуються й захищаються політичні й економічні інтереси різних суспільних верств.

Політичні події, серед яких чільне місце займає здобуття Україною державної незалежності, розгортались надзвичайно швидко й щільно. Пов’язаний з ними високий рівень напруги в суспільстві не спадає й досі. Саме ця обставина зумовила, значною мірою, той факт, що в центрі уваги політологів знаходяться передусім питання сьогодення, а також завдання перспективного розвитку. Логіка життя відтіснила на периферію наукових інтересів учених ретроспективні проблеми, до числа яких слід віднести й проблему першопричин формування багатопартійної системи в Україні. Саме такий комплексний аналіз, на наш погляд, набуває все більшої актуальності у зв’язку з труднощами росту, які переживає сьогодні партійне будівництво в Україні. Ось чому без глибинного вивчення умов та особливостей розвитку феномена сучасної української багатопартійності неможливо збагнути його ідеологічні особливості, структурну специфіку й, нарешті, складно прогнозувати його подальший розвиток.

Перш ніж перейти до аналізу стану теорії політичних партій та партійних систем в Україні, зупинимося на кількох аспектах теоретичного характеру, які допоможуть повніше розібратися в суті досліджуваних проблем.

Насамперед слід зазначити, що серед вітчизняних дослідників сьогодні відсутня єдність щодо причин виникнення політичних партій в Україні. Частина дослідників схильна розглядати процес партійного будівництва в Україні за “лінійною” схемою, згідно з якою появі партій передувало створення політичних клубів, товариств, які згодом перетворювалися в більш численні й зорганізовані організації – рухи, фронти. На базі ж останніх пізніше формувалися власне політичні партії. Такий підхід до аналізу процесу виникнення багатопартійності в Україні зустрічаємо, зокрема, в роботах А. Білоуса, О. Гараня та інших. У його основу покладено аналогію до класичної схеми поетапного розвитку партій.

Іншу точку зору на генезу багатопартійності в Україні представляє М. Томенко. Згідно з поданою дослідником схемою, виникнення сучасних політичних партій в Україні безпосередньо не пов’язується з існуванням “протопартій” – клубів, гуртків, спілок та ін. Політичні партії трактуються ним як самодостатні утворення, які фактом своєї появи заперечили політичну практику поодиноких, погано зорганізованих, безперспективних політичних організацій. Початки “партійної ери” М. Томенко виводить з моменту організаційного утворення Народного Руху України (вересень 1989 р.), визначаючи тим самим характер даної організації як політичної партії.

Е. Вільсон та В. Якушик звертають увагу на те, що в Україні функції політичних партій протягом певного періоду виконували організації, які не визнавали себе політичними партіями. Це дає авторам підстави або заперечити існування політичних партій у їх класичному розумінні в Україні взагалі, або зараховувати до їх числа більшість існуючих політичних об’єднань.

Узагальнюючи досвід виникнення політичних партій в Україні, можна виділити наступні основні шляхи утворення структур партійного типу: а) шляхом організаційної трансформації неформальних суспільних організацій (наприклад, УГС – в УРП) або на базі певних суспільних рухів з подальшим їх окремим функціонуванням (ПЗУ, ПДВУ); б) за ініціативою групи осіб, які декларували створення партії та визначали її цілі (УНП, ДСУ, УСДП, ПРП); в) шляхом поділу чи об’єднання партійних структур (НДП, УКРП, СДПУ(о), УСДП).

Таким чином, становлення багатопартійності в Україні відбувається за традиційними схемами, окресленими західними політологами. Однак, у дані схеми вкладається певний специфічний зміст, зумовлений особливостями історичного й соціально-політичного розвитку України.

Сьогодні Україна переживає процес міжсистемної трансформації від тоталітарного суспільства (з притаманною йому однопартійністю) до демократичного (заснованого на засадах партійного плюралізму). Цей процес не лише за історичним часом, але й за вихідними параметрами принципово відрізняється від аналогічних процесів, через які пройшли країни Заходу. Це дозволяє розглядати творення системи багатопартійності в Україні як феномен, з притаманними лише йому специфічними умовами й особливостями.

Значні розбіжності існують у поглядах політологів і щодо періодизації процесу виникнення й розбудови партійної системи в Україні. Практично кожен з авторів, хто займається дослідженням феномена багатопартійності в Україні, представляє свій погляд на етапи її формування. Проте, якщо не брати до уваги певні хронологічні розбіжності, їх можна звести у дві основні групи.

До першої з цих груп належить віднести спроби періодизації, запропоновані прихильниками так званого “лінійного” підходу. Як правило, усі вони обов’язково визначають етапи допартійний, початкової багатопартійності й посткомуністичний. Наголос у цих дослідженнях робиться перш за все на початкових етапах формування системи багатопартійності в Україні, залишаючи неструктурованим її розвиток після проголошення незалежності.

Другий варіант підходу полягає в тому, що історія сучасного українського партбудівництва поділяється на два основних етапи, вододілом між якими служить акт визнання національно-державного суверенітету України.

У період з квітня 1985 року й по 1 грудня 1991 року політичні партії, що виникли на хвилі перебудови, творили елементи, яким не знайшлося місця в радянській політичній системі і які носили альтернативний або антисистемний характер щодо неї. Проголошення незалежності України передбачало створення політичної системи незалежної демократичної держави, що й відкрило для цих партій шлях до їх органічного включення в політичну систему Української держави, а відтак – і перспективу розбудови системи політичної багатопартійності в Україні шляхом створення нових партійних об’єднань.

Тому дана періодизація є базовою, хоча й вона потребує подальшої деталізації. Це передбачає, по-перше, якісно інший рівень системного аналізу в координатах системи багатопартійності і, по-друге, зумовлює необхідність усвідомлення всього комплексу детермінант, які визначали розвиток процесу становлення багатопартійності в Україні.

Оригінальністю відзначається запропонована О. Толпиго періодизація становлення багатопартійності в Україні на основі ідеологічних критеріїв.

Однак у даному випадку ми більше схиляємося до точки зору тих дослідників, які вважають, що на перехідному етапі ідеологічні характеристики політичних об’єднань є ще не усталеними, досить динамічними, а тому навряд чи можуть слугувати як базові при класифікації політичних об’єднань.

Найповнішими (і, на жаль, поки що єдиними) науковими виданнями, які присвячені виключно аналізу проблем багатопартійності в Україні, є монографія А. Білоуса “Політичні об’єднання України”, яка побачила світ у 1993 році, навчальний посібник львівських авторів В. Пічі та Б. Стеблича “Політичні партії у політичній системі суспільства”, праця Т. Базовкіна та В. Кременя “Партії та громадські об’єднання України” та колективна праця “Політичні партії України” під редакцією професора В. Якушика. Ці праці, по суті започатковують в Україні науковий підхід до проблем багатопартійності, закладають методологічні основи її аналізу. Разом з тим у вітчизняній політологічній літературі знаходимо спроби висвітлення окремих проблем теорії політичних партій і формування багатопартійності в Україні.

Огляд зарубіжної теорії політичних партій міститься в статті В. Ковальчука “Теоретико-методологічні засади вивчення політичних партій”. Спроба інтерпретації методологічних підходів до аналізу політичних партій відомого американського політолога А. Лійпхарта робиться в статті Ю. Шведи. Загальнотеоретичним проблемам багатопартійності присвячені праці Д. Видріна, В. Литвина, С. Рябова. Це, на жаль, єдині у вітчизняній політичній думці праці, присвячені теоретичним проблемам багатопартійності. Прикро, однак доводиться констатувати, що інтерес до проблем теорії політичних партій (як до загальнотеоретичних проблем загалом) у вітчизняній політичній науці є досить скромним і вивчення такого суспільного феномена, як політичні партії, відбувається з домінуванням швидше емпіричного, ніж теоретичного підходів. Очевидно, такі тематичні дослідження ще чекають своїх авторів. Але цілком зрозуміло, що недостатня розробленість методологічних проблем багатопартійності гальмує інтенсивність вивчення даного суспільного феномена. У цьому аспекті цікавими є зауваження А. Колодій та Ю. Шведи, які звертають увагу на специфічність процесу формування багатопартійності в Україні, а тому й необхідності зваженого підходу щодо застосування “класичної” європейської методології. Бездумне перенесення західної методології на зовсім інший ґрунт, як зазначає Дж. Сарторі, може обернутися для дослідників “ефектом бумерангу”.

Досить поширеним методом дослідження української багатопартійності є компаративістський метод. А. Білоус піддає порівняльному аналізу сам феномен української багатопартійності, В. Базів намагається застосувати порівняльний аналіз до політичних партій тоталітарного й демократичного типів. В. Кремень та Є. Базовім застосовують цей метод при оцінці програмних документів діючих в Україні політичних партій. Відповідну систему критеріїв для порівняльного аналізу програмних документів політичних партій пропонує у своїй статті О. Оксак. К. Ващенко порівнює регіональні особливості багатопартійності в Україні.

В умовах подальшого загострення соціально- економічної і політичної кризи, провідною тенденцією стає створення різними політичними партіями коаліцій і блоків для вирішення загальних завдань.

На сучасному етапі можна виділити такі характерні риси розвитку багатопартійності в Україні:

мультипартійність,

нечисельність партійних рядів,

невизначеність соціальної бази,

більшість партій створювалося не на основі консолідації навколо ідеї,

локальність партійного впливу, столичність партійної діяльності, недостатня поширеність партійних структур у провінції,

порівняно чітка географічна зорієнтованістьпартій.

Як не прикро, але, очевидно, можна погодитися з висновком експертів Національного інституту стратегічних досліджень: “Політичні партії України, як і раніше, лишаються, по суті, малочисельними угрупованнями, позбавленими підтримки населення, як і раніше, існує багатопартійність, однак багатопартійної системи немає”.

Література

В.М. Піча „Політологія” навчальний посібник, Київ „Каравела”,1999р.