Африканський вектор зовнішньоекономічної політики України, Детальна інформація

До 1991 р. ВТС розглядалося африканськими країнами як важливий чинник у створенні умов їхньої політичної й економічної незалежності. СРСР був головним постачальником зброї низці африканських країн, серед яких — Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Алжир, Лівія, Бенін, Ботсвана, Кабо–Верде, Нігерія. Україна може запропонувати свої послуги цим державам у модернізації ними величезних запасів озброєнь радянського виробництва. Адже пільгові умови цього виду співробітництва забезпечували близько 44 % імпортних потреб африканських держав у військовій техніці, озброєнні й спорядженні. Зв’язки СРСР у військово–технічній сфері, до яких входили постачання озброєнь, виконання робіт і послуг по спорудженню військових об’єктів, підтримувалися з 21 африканською країною. Масштаби співробітництва з деякими з них були дуже значними. Наприклад, відповідно до міжурядової угоди від 1979 року, лише у Лівії на умовах технічного сприяння в будівництві, доустаткуванні й пуску в експлуатацію СРСР зобов’язувався збудувати спеціальних об’єктів на загальну суму понад 2 млрд доларів.

Подальшому розширенню співробітництва у військовій сфері, безумовно, сприяло б збільшення кількості міждержавних угод з рядом платоспроможних африканських країн.

Існує широкий спектр можливостей українсько–африканського співробітництва у сфері інфраструктури, розвиток будівництва та транспорту. Є всі передумови для розвитку української присутності на ринку авіаційних пасажироперевезень та вантажоперевезень.

Але зусилля Києва будуть малоефективними без орієнтації на встановлення тісних політичних, господарчих та технічних контактів з країнами — субрегіональними центрами сили. Така політика уявляється доцільною з огляду на дію низки факторів об’єктивного характеру, що є похідним від особливого статусу згаданих держав. Саме ці країни володіють більшою часткою природних ресурсів, засобів виробництва та інфраструктури материка.

Маючи значний вплив в окремих районах Африки, вони спроможні мобілізувати політичний потенціал регіонів в рамках міждержавних організацій і як осередки інтеграційних процесів можуть сприяти утвердженню присутності України на ринках членів відповідних економічних об’єднань. До таких держав слід віднести Алжир, Єгипет, Південно–Африканську Республіку, Нігерію, Кенію, Гвінею.

Треба визнати, що з метою усунення наявних протиріч між кон’юктурними і стратегічними цілями українсько–африканських торговельно–економічних зв’язків, для успішної реалізації істотного потенціалу українсько—африканських відносин необхідна політична, правова і кредитно–фінансова підтримка учасників зовнішньоекономічної діяльності з боку державних структур. За відсутності державної допомоги і підтримки розширення економічного співробітництва України з країнами Африки навряд чи можливо вирішення таких завдань:

• модернізація деяких раніше побудованих промислових і енергетичних об’єктів;

• розширення експорту промислової продукції, зокрема військової техніки, на комерційній основі;

• створення умов для стабільного і довгострокового одержання на взаємовигідній основі необхідних українській економіці деяких видів мінеральної сировини і сільськогосподарської продукції;

• об’єднання розрізнених учасників зовнішньоекономічної діяльності у таку організаційну структуру, яка б забезпечила просування на африканський ринок новітніх українських технологій.

Важливого значення набуває вивчення специфіки африканського ринку, проблем економічного розвитку країн Африки, їхнього експортного потенціалу і перспективних потреб у тих або інших видах імпортної продукції.

Отже, умовою реалізації потенційних можливостей торговельно–економічних відносин і співробітництва є розробка концепції зовнішньоекономічних відносин України з країнами Африки. Першочерговими завданнями цієї концепції доцільно визнати розвиток співробітництва з африканськими країнами–постачальниками насамперед енергетичної сировини — нафти та газу.

Найперспективнішим для розгортання українсько–африканського співробітництва є весь південноафриканський регіон, де порівняно міцну економіку мають ПАР, Ботсвана, Намібія, Зімбабве, швидко прогресує Мозамбік. На базі встановлених і порівняно розвинутих українсько—єгипетські відносин варто просуватися в інші держави регіону вздовж русла річки Ніл — Судан, Кенію, Уганду й Ефіопію.

Україні варто взяти активну участь у вирішенні африканськими країнами їхнього стратегічного завдання — подолати соціально–економічну відсталість у розвитку продуктивних сил, допомогти у підвищенні рівня освіти і фахової підготовки населення. Варті також посиленої уваги зусилля контингенту “блакитних шоломів” з України. Подальша робота у цьому напрямі і, зокрема, те, чи вдасться українським миротворцям зробити реальний внесок у процес врегулювання політичної ситуації у Сьєрра–Леоне, визначатиме майбутнє зовнішньої політики України не тільки в цій держави, але й у субрегіоні в цілому.

Нарешті, проблема безпеки й силового її забезпечення на вибухонебезпечному Африканському континенті завжди була гострою й залишатиметься такою в осяжній перспективі. На озброєнні армій низки африканських країн, серед яких — Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Алжир, Лівія, Бенін, Ботсвана, Нігерія, у величезній кількості залишається зброя радянського виробництва, яка нині потребує ремонту та модернізації у великих обсягах. Україна має у цьому неабиякі перспективи.

Започаткування співпраці з перспективними у багатьох векторах африканськими країнами є продовженням серйозної роботи Українського союзу промисловців і підприємців, спрямованої на прискорення інтеграції в європейський, світовий економічний простір, пошук на міжнародних теренах надійних ділових партнерів та вигідних ринків збуту вітчизняної продукції. Торік, приміром, підписано договори та меморандуми про довготривалу співпрацю УСПП з об'єднаннями промисловців і підприємців таких країн, як Судан, Сирія тощо.

Використана література:

Економіка зарубіжних країн. Посібник. – К., 2001.

Розміщення продуктивних сил / За ред. Ковалевського. – К., 2000.

Україна і світ. Економічні зв’язки. – К., 2002.

Шаблій О.І. Соціал ьна та економічна географія світу і України. – К., 2002.