БИТВА НА КОСОВОМУ ПОЛІ, Детальна інформація

РЕФЕРАТ

на тему:

“БИТВА НА КОСОВОМУ ПОЛІ”

ПЛАН

1. Передумови битви на Косовому полі

2. Сербське протистоянням туркам

3. Вирішальна битва на Косовому полі

4. Наслідки битви на Косовому полі

5. Карта битви на Косовому полі (1389 рік)

6. Список використаної літератури

1. Передумови битви на Косовому полі

C середини XIV століття підсилилася погроза турецького завоювання балканських країн. У 1352 році османи завдали поразки загонам греків, сербів і болгар, що боролися на стороні візантійського імператора.

У тому ж році турки переправилися через Дарданеллу і взяли фортецю Цімпе, а в 1354 році захопили Галліпольський півострів. Потім турки проникнули в Східну Фракію, що стала опорною базою їхнього наступу на Балканський півострів.

Феодальні ж правителі балканських держав, борючись з турецькими військами поодинці, постійно віддавали один одного, а іноді вдавалися до допомоги самих же турків для боротьби із сусідами, сприяючи тим самим реалізації стратегічних османських інтересів.

Турецька держава в той час була сильною і малочислену, добре організовану армію, що складалася в основному з кінноти іррегулярної чи легкої і регулярної. У 1329 році в турків з'явився піхотний корпус яничарів, що остаточно сформувався в 1362 році. Він як би складав "ядро" бойового турецького порядку або ж мав значення загального резерву для нанесення вирішальних ударів.

Турецька експансія на Балкани активізувалася з кінця 50-х років XIV століття, особливо в період правління султана Мурада I. У 1359-1360 роках османи зайняли Фракію, потім опанували Адріанополем і почали розвивати наступ в південно-західну частину півострова.

Після того, як у 1371 році турки розбили військо македонців, їхнім спустошливим набігам стали піддаватися болгарські, а потім сербські і боснійські землі. Через реальну небезпеку турецького вторгнення в Сербію і Боснію володарі цих земель стали виявляти прагнення до зімкнення і консолідації.

2. Сербське протистоянням туркам

Так, сербський князь Лазар Хребелянович, у 70-і роки об’єднавший усі північні і центральні сербські області, прагнув до підпорядкування своєї влади деяких володарів у власних областях і до припинення в сербських землях феодальної міжусобиці. Політика князя "привела до деякого зміцнення внутрішнього становища в країні.

Об'єднання під владою князя Лазаря значної частини населених сербами земель могло покласти початок Їхньої внутрішньої консолідації в міцну єдину державу". (Історія Югославії. Т. 1. М., 1963. С. 108.) ( Здійснюючи завойовницьку політику Турецької держави, султан Мурад I у 1382 році напав на Сербію і взяв фортецю Цателицу. Не маючи достатніх сил для відсічі, Лазар був змушений відкупитися миром і прийняти на себе зобов'язання у випадку війни давати султану 1 тисячу своїх воїнів. Незабаром сформована ситуація перестала влаштовувати обидві сторін.

Туркам хотілося більшого. У 1386 році Мурад взяв місто Ніш. У свою чергу, серби ще сподівалися розірвати окови принизливого миру. У відповідь на військові готування турків Лазар оголосив про початок загального повстання.

У 1386 році сербський князь завдав поразки турецьким військам у Плочника. Одночасно він підсилив дипломатичну активність: були налагоджені відносини з Угорщиною (сербський князь зобов'язався поставляти їй данину); вдалося одержати військову допомогу від боснійського володара Твартка, що направив в Сербію військо на чолі з воєводою Влатко Вуковічем.

Із сербських феодалів у коаліції взяли участь Вук Бранкович, володар південних областей Сербії, і деякі інші. Сербський князь також одержав підтримку від володарів Герцеговини й Албанії.

Таким чином, до складу союзного війська входили серби, боснійці, албанці, валахи, угорці, болгари і поляки. Його чисельність коливалася в межах 15-20 тисяч чоловік. Слабкою стороною війська союзників була відсутність внутрішньої єдності. До нещастя, Лазаря оточували розбрат і зрада. Інтрига виходила від Вука Бранковича, чоловіка старшої дочки князя.

3. Вирішальна битва на Косовому полі

Турецька армія під командуванням Мурада нараховувала від 27 до 30 тисяч чоловік. Вирішальний бій між сербами і турецькою армією відбувся 15 червня 1389 року на Косовому полі - улоговині в Південній Сербії, біля міста Приштина, із двох сторін оточеної горами і прорізаної посередині р. Ситниця.

Напередодні битви, 14 червня, в обох станах, турецькому і сербському, проводилися військові наради. Багато турецьких воєначальників пропонували прикрити фронт верблюдами, щоб їх екзотичним видом привести в замішання сербську кінноту. Однак Баязид, син султана, заперечував проти застосування цієї дріб'язкової хитрості: по-перше, це означало б невір'я в долю, до того благоволившу зброї Османів, а, по-друге, верблюди самі могли злякатися важкої сербської кавалерії і привести в розлад основні сили. Султан погодився із сином, думки якого розділяв великий візир Алі-паша.

На раді союзників багато хто пропонував нав'язати ворогу нічний бій. Однак взяла гору думка їхніх опонентів, що знаходили чисельність союзної армії достатньою, щоб здобути перемогу в денному бої. Після ради сербський князь улаштував бенкет, під час якого знову виявилися розбіжності, взаємна ворожість і образи.

Вук Бранкович продовжував інтригувати проти Мілоша Обилича, одруженого на молодшій князівській дочці. Лазар піддався поучуванням Бранковича і дав знати іншому зятю, що сумнівається в його вірності. В 6 годин ранку 15 червня почалася запекла битва.

Спочатку серби потіснили турків і до 2 години дня вже стали долати їх, але потім стратегічною ініціативою міцно заволоділи турки. Із сербської сторони правим крилом командував тесть князя Лазаря Південь Богдан Брато, лівим Вук Бранкович, у центрі знаходився сам Лазар.