Керівні групи суспільства. Політична і правляча еліта, Детальна інформація

П'єр Бірнбаум на французькому матеріалі переконався, що управління державою є привілеєм "спадкоємців" з вищого стану, які не допускають до своїх рядів "соціальних інородців" з іншого стану. Його висновок — демократичні принципи управління державою безнадійно спотворені [26].

2. Теорія плюралізму еліти критично ставиться до однорідності панівного стану, вважаючи, що говорити про еліту слід у множині (Р. Дал [268], Р. Арон [16]).

Роберт Дал (1915) — засновник руху до "поліархії" — дослідив генезу місцевої еліти одного з міст США (1961) від періоду влади "патриціїв" до доби "підприємців" і влади поліархіч-ного типу "екс-плебеїв" з його "розсіяною нерівністю".

Отже, на думку Р. Дала, суспільством керує конгломерат диференційованих і спеціалізованих груп, які укладають угоди між собою і очолюють їх більш-менш підприємливі люди.

РаймонАрон (1905-1983) запропонував концепцію "правлячих категорій" (1965), в якій виокремив меншість, що впливає на управління суспільством: політиків, найвищих адміністративних і військових кадрів, лідерів громадських організацій (профспілок), керівників підприємств, "духовну владу" — діячів церкви, фахівців, мислителів.

Він вважав, що демократія — результат суперництва та впливу різних керівних категорій людей.

3. Моделі майбутнього державного управління базуються на тезі, що складність відносин між державним апаратом і суспільством загалом сприяє урізноманітненню форм державного управління.

Представники цієї концепції вважають, що модель державного управління можна сформувати на основі аналізу суміжних процесів у межах соціології громадських організацій і соціології політичної діяльності.

М. Крозье та Е. Фрігенберг сформулювали основи теорії політичної діяльності [267]. Остання стверджує, що не існує суспільств, де б індивіди були справді незалежними, оскільки на них тисне система (з невизначеними зонами та розпорошеними ресурсами).

Проблеми корпоратизації державної політики опинилися в центрі уваги П. Мюллера і Б. Жобера (1988), які зазначили, що групи тиску не тільки висувають свої вимоги, а й впливають на механізми ухвалення політичних та інших рішень і розробки стратегій розвитку суспільства.

Ознайомившись із деякими сучасними теоріями, не можна не дійти висновку щодо необхідності розрізняти політичну й правлячу еліту. Перша існує в усіх суб'єктних станах, а друга репрезентує інтереси правлячої спільноти, яку називають ще елітою влади.

Еліта влади складається з представників законодавчої, виконавчої, судової влади всіх рівнів, промислових, банківських, аграрних кіл, військово-промислового комплексу, керівних кадрів правоохоронних органів, засобів масової інформації та пропаганди, наукових і навчально-просвітницьких організацій, конфесій і т. ін.

Особливу вагу має правляча еліта за умов перехідного періоду від тоталітаризму до демократії, коли партійно-політичні структури суспільства ще перебувають у зародковому стані, а контролю з боку колишньої політичної еліти (наприклад, комуністичної, фашистської) немає.

Правляча еліта в цьому разі не має чіткої структури та зв'язків усередині своєї спільноти на неформальному рівні, проте досить часто демонструє схожі політичні й ідеологічні позиції з багатьох питань. По суті правляча еліта посттоталітарних суспільств — це соціальний стан номенклатурного дворянства,

сформованого не лише за клановими, родинними, ідеологічними критеріями, а й відповідно до лояльності та особистих якостей індивідів.

Досвід суспільного розвитку та державотворення на терені постімперських утворень (наприклад, нові незалежні держави, які виникли внаслідок розпаду СРСР) показує, що проблема становлення національної еліти істотно впливає на процеси соціального управління в зазначених державах. Особливо там, де місцевій еліті бракує досвіду державного управління й де не відбулося певної політичної структуризації суспільства.

У таких суспільствах еліта структурується переважно на регіонально-клановому та галузевому принципах, що не дає їй змоги на початкових етапах державності піднятися на вищий рівень узагальнення й розуміння своєї провідної історичної ролі та політичної перспективи.

Але це, звичайно, “хвороби” зростання, імунітет до яких виробляється зі зміною поколінь у найвищих ешелонах влади.

Література

Жискар д'Эстен В. Власть и жизнь. — М., 1990.

Иванов В. Политическая психология. — М., 1990.

История политических и правовых учений / Под ред. В. С. Нерсе-сянца. — М., 1998.

История буржуазной социологии XIX — начала XX в. — М., 1979.

История китайской философии. — М., 1991.

История Франции. — М., 1973. — Т. 1-3.

Каледин Н. В. Политическая география. — Спб., 1996.

Каныгин Ю. М. Пояс мира. — К., 2001.

Кант И. Трактаты и письма. — М., 1980.

Кацва Л. А., Юрганов А. Л. История России VIII-XV веков. — М., 1993.

Кейзеров Н. Политическая и правовая культура (методологические проблемы). — М., 1983.