Неоконсерватизм. Соціальна демократія. Соціалізм, Детальна інформація

демократів, то вони ще в 20-ті роки XX ст. сформулювали концепції так званого функціонального соціалізму та промислової демократії, які не передбачали ліквідацію або одержання приватної власності.

Ще одним принциповим питанням виявилася перевірка часом тези комуністичного маніфесту "у пролетаря немає батьківщини". Життя показало, що вона-таки є. Свідченням того є входження соціал-демократів до урядів своїх країн, які опинилися по різних боках фронту під час Першої світової війни.

Принциповою віхою в історії сучасної соціал-демократії стала Друга світова війна, після якої європейська соціал-демократія рішуче розірвала стосунки з марксизмом, маючи сумний досвід більшовизму та фашизму. Відтоді соціал-демократія визнала цінність правової держави, демократичного плюралізму, які були сформульовані у Франкфуртській декларації Соцінтерну (1951), що проголошувала основні цінності демократичного соціалізму. Нині до Соцінтерну входять 52 соціалістичні та соціал-демократичні партії європейського співтовариства.

Серед структур Соцінтерну також можна назвати Соціалістичну групу Європейського парламенту, Соцінтерн жінок, Міжнародну спілку молодих соціалістів, Африканський соціалістичний і демократичний Інтернаціонал.

Прийшовши до влади в ряді країн, соціал-демократи домоглися серйозних успіхів і реформ (націоналізації деяких галузей економіки, розширення соціальних програм, скорочення робочого часу тощо). Проте під впливом консервативної хвилі 70-80-х років традиційні настанови демократичного соціалізму еволюціонували в бік децентралізації, роздержавлення, скорочення державного регулювання, стимулювання ринку.

У результаті цих еволюцій і змін нині не так вже й просто знайти принципові відмінності між соціал-демократичними партіями та партіями, що сповідують інші ідейно-політичні доктрини. Як виявилося, демократія є спільним надбанням. І це основне, що варто зазначити, характеризуючи XX ст., яке породило чимало цікавих і перспективних політичних доктрин.

Відомі дослідники та політичні діячі мали всі підстави назвати XX ст. "соціал-демократичним". Узагалі ж під цим терміном, як правило, розуміють теорію та практику всіх партій, які входять до Соціалістичного Інтернаціоналу. Водночас використовують цей термін, розуміючи ще й соціально-політичний рух, а також ідейно-політичну течію.

Усередині цього руху виокремлюють соціалізм латинський, або середземноморський (Франція, Італія, Іспанія, Греція, Португалія), скандинавський (Швеція, Норвегія, Данія, Голландія, Фінляндія) та інтегральний (Австрія, Німеччина). А загалом можна стверджувати, що в кожній країні Європи існує своя модель соціал-демократії, яка має національну специфіку.

Так, латинський соціалізм визначається насамперед концепцією самоуправлінського соціалізму, скандинавський — концепцією функціонального соціалізму (із тривалим шляхом обмеження прав і повноважень власника), інтегральною спробою встановити тісний зв'язок між традиційними матеріальними інтересами та новими потребами трудящих (соціальна держава).

Ідейні витоки соціал-демократії слід шукати в соціалістів-утопістів, хоча не можна недооцінювати й імпульс, отриманий від марксистської теорії.

Основним стимулом утвердження та інституалізації соціал-демократії було піднесення робітничого руху в індустріально розвинених країнах світу, насамперед Європи, і посилення його ролі.

Як наслідок — створення соціал-демократичних партій: у Німеччині (соціал-демократична, 1871), Данії (соціал-демокра-тична, 1871), Австрії (соціалістична, 1889), Великобританії (лейбористська, 1900).

Спочатку майже всі соціал-демократичні партії були позапарламентські, поділяли марксистські настанови щодо ліквідації капіталізму, встановлення диктатури пролетаріату, загальної рівності тощо.

Але насправді сталося так, що майже всі соціал-демократичні партії зрештою визнали існуючі суспільно-політичні інститути й загальноприйняті "правила гри" і перетворилися на парламентські партії, які часто-густо ставали правлячими. Реальна політична практика показала, що шлях еволюції виявився набагато перспективнішим, аніж революційний перехід від старої суспільної системи до нової. Отже, у політичній та економічній сферах зазначені партії переконалися в можливості й реальності реалізації багатьох вимог робітничого класу мирним шляхом, поєднанням революційних гасел із прагматичною політичною практикою.

Список літератури:

Воронкова В. Г. Политическая антропология: Постмодернистская парадигма власти // Збірн. наук, праць Запорізької держ. інж. акад. — Запоріжжя, 1998.

Воронин В., Тышковский А., Филиппов А. Организационно-психологическая модель проведения групповой дискуссии // Психол. журн. — 1990. — Т. 11, № 2.

Выдрин Д. Очерки практической политологии. — К., 1991.

Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. — К., 1994.

Вятр Е. Социология политических отношений. — М., 1979.

Гаврилишин Б. Україна і Росія у світовому контексті // Філос. і соціол. думка. — 1991. — № 3.

Гаджиев К. С. Политическая наука. — М., 1995.

Гаджиев К. С. Геополитика. — М., 1997.

Гаевский Б. Философия политики. — К., 1993.

Ган Д. Политическая наука в университетах США // Сов. гос-во и право. — 1988. — № 9.

Гарбузов В. Н. Консерватизм: понятие и типология: Исторический обзор // ПОЛИС. — 1995. — № 4.

Гегель Г. В. Ф. Философия права. — М., 1990.

Гелбрейт Дж. К. Новое индустриальное общество. — М., 1969.

Герцль Т. Еврейское государство. Опыт новейшего решения еврейского вопроса. — Одесса, 1896.

Гетьмани України. Історичні портрети. — К., 1991.