Політична думка Русі, України та Московії, Детальна інформація

М. Драгоманов розробив політичну програму для України, в якій пропонувалося самодержавство замінити парламентською владою (ухваленням конституції).

Перебуваючи на федералістських позиціях, М. Драгоманов не виступав за відокремлення України від Російської імперії, але

вважав за потрібне реорганізувати її у вільну конфедерацію автономних регіонів.

Особливе місце в розвитку української політичної думки належить Івану Франку (1856-1916).

Нове соціально справедливе суспільство І. Франко пов'язував з мирною перемогою народної революції. Водночас він не відмовлявся від збройної боротьби.

І. Франко вважав, що в майбутньому суспільстві головне значення матимуть економічно-культурні, а не політичні питання. Культурні народи вступлять до вічної федерації, а всі можливі суперечки вирішуватимуться міжнародним виборним судом.

Проаналізувавши стисло політичні концепції діячів демократичного напряму з Наддніпрянщини і Західної України, зазначимо, що вони сприяли новому розумінню народними масами проблем, пов'язаних із розвитком капіталістичних відносин і необхідністю розв'язання нагальних питань соціально-економічного та етнічно-культурного розвитку.

Початок XX ст. у Росії позначений зростанням політичної боротьби. Через ослаблення Російської імперії навіть українство, яке завжди було предметом особливої уваги з боку царату, відчуло деяке полегшення.

Українська політична думка й далі розвивалась як частина загальносвітових суспільно-політичних ідей.

Одним із видатних українських мислителів першої третини XX ст. був Михайло Грушевський (1866-1934). М. Грушевсь-кий — автор близько двох тисяч друкованих праць — виступив з тезою про необхідність демократичного вирішення національного питання. Він вважав, що Україні має бути забезпечена національно-територіальна автономія у складі демократичної Росії, бо "народність для свого розвитку не потребує обов'язково політичної самостійності".

З розвитком політичних подій погляди М. Групіевського трансформуються. Він дедалі більше (особливо після прийняття IV Універсалу) схиляється до думки про незалежність України, її повний суверенітет.

Володимир Винниченко (1880-1951) став першим головою уряду (Генерального секретаріату УНР) народженої в 1917-1918 pp. Української держави й до кінця життя з милості своїх ідеологічних опонентів носив тавро ворога України.

Його шлях — від прихильника культурно-національної автономії у складі Російської федеративної республіки до ідеолога відродження української державності.

Цікаві думки В. Винниченка щодо взаємозв'язку нації та державності: "Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі, так звані "недержавні нації" прагнуть своєї держави..." На запитання про те, що таке державність, він відповідав, що це устрій всього матеріального і психічного буття цілого народу, його національності, економіки, політики, культури.

Праве крило в українській політичній думці представляв Дмитро Донцов (1883-1973), який вважав інтегральний націоналізм філософією виживання нації, поставленої на край могили.

Основна проблема для Д. Донцова — як перетворити націю "свинопасів" у націю володарів своєї ж країни. Він вважав, що цього можна досягти безкомпромісною боротьбою. А це можливо лише тоді, коли її провід очолить справжня національна еліта.

Проте Д. Донцов не мав чіткого уявлення про соціально-економічний тип суспільства, яке мало б з'явитися після здобуття незалежності. Його концепція не йде далі розуміння, що суспільство має бути аграрним і спиратися на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Політична система цієї держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії, на чолі якої повинні стояти випробувані "борці" й "кращі люди". На вершині піраміди влади — вождь з необмеженою владою.

Концепцію українського державотворення розробив В'яче-слав Липинський (1882-1931). Він обстоював ідею спадкового гетьманства в Україні як гаранта державності української нації. Водночас В. Липинський люто ненавидів "всіляких соціалістів", які виступали проти цієї ідеї та її реалізатора П. Скоропадського, який у квітні 1918 р. проголосив себе гетьманом усієї України і владу якого вони разом з російськими більшовиками повалили.

Розмірковуючи над шляхами та засобами досягнення соборності України, В. Липинський писав не лише про боротьбу політичних сил, що заважає цьому, а й про суттєві відмінності в культурі різних країв чи регіонів України через складність її географічного положення. Головною хворобою української нації він вважав недержавність, визнаючи, що можна "повчитись у великоросів поважання до своєї влади".

Обґрунтовуючи нову порівняно з попередніми концепцію побудови української держави, В. Липинський сформулював її основні засади: об'єднання з українцями всіх національних меншин на терені України; залучення до процесу створення української держави, окрім інтелігенції, великих промисловців за професійною ознакою, що замінило б політичні партії.

Одним із ідеологів українського націоналізму був Микола Міхновський (1873-1924), котрий розробив програму побудови самостійної української держави, в якій заперечував і капіталістичний, і соціалістичний шлях розвитку України .

Проблемами української державності та формування української раси опікувався Юрій Липа (1900-1944). Основним завданням міцної держави, на його думку, має бути турбота кожного громадянина про примноження її багатства. У протилежному разі це анархія, занепад держави як недоцільної. Устрій у державі має бути федеративний, бо державність — "це федерація територіальних груп, що зв'язані з центром своїм виборним уповноваженим, що його тільки затверджує центр".

Відмінні від радянської точки зору погляди на проблеми української державності, нації, мови, культури мали Микола Хвильовий (Фітильов) і Олександр Шумський.

М. Хвильовий закликав до створення єдиного національного фронту в боротьбі з "московським великодержавним шовінізмом". "Геть від Москви!" — ці слова М. Хвильового стали гаслом у такій боротьбі.

Післяреволюційна доба в Україні є періодом не лише боротьби за утвердження самостійності України, а й пошуків шляхів духовного відродження нації. Це знайшло відображення в політичних поглядах О. Шумського — народного комісара освіти України. Він виступав проти принципу централізму в управлінні Радянським Союзом, підготував 1926 р. лист до Сталіна, де наголошувалося на поглибленні процесів українського національного відродження та на доцільності контролю за ними саме українських комуністів, а не представників єврейсько-більшовицьких кіл (Л. Кагановича та ін.).

Хвилю українізації, що сприяла розвитку політичної думки, на початку 30-х років було припинено сталінським керівництвом. Унаслідок "чистки" у партійному та державному апараті тодішню політичну еліту України поставили на коліна. Це негативно позначилося на стані суспільствознавства.

Наприкінці 50-х років інтелектуальна еліта України скористалася хрущовською політикою десталінізації й порушила питання про реабілітацію своїх репресованих колег. Цих буди-телів нової політичної думки стали називати "шістдесятниками".

Перші прояви дисидентства спостерігалися в Києві й Західній Україні — було організовано кілька невеличких груп. Одна з них — "група юристів". її члени закликали до реалізації законного права України на вихід із СРСР. Згодом такі групи було розкрито, а їх членів засуджено до тривалих термінів ув'язнення.

За часів перебування України у складі СРСР говорити про існування якоїсь окремої української політологічної школи не доводиться, оскільки політологія як така вважалася в Радянському Союзі "псевдонаукою", а єдино правильним ученням був марксизм-ленінізм у формі наукового комунізму та марксистської філософії.

Лише після проголошення незалежності України 1991 p., підтвердженої на всеукраїнському референдумі, розпочався сучасний етап у становленні української політології.