Політична думка Стародавнього Сходу, Детальна інформація

У Ведах і коментарях до них (упанішадах) йшлося про два шляхи здобуття влади: правителя створюють боги (або його влада засновується з волі богів) чи обирають люди. Але навіть в останньому разі правитель був підзвітний не перед своїми громадянами, а безпосередньо перед богом, хоча й мусив дбати про підданих (але це вже відповідно до дхарми — сукупності обов'язків людини).

Отже, попри рудименти договірного походження держави та влади у староіндійській політичній теорії та практиці домінувала патріархальна концепція, духовна влада мала пріоритет перед владою світською. (Скажімо, у збірці "Атхарваведа" брахмани взагалі називаються богами!)

Формування великих держав (наприклад, у VI ст. до н. е. в Північній Індії таких було 16) супроводжувалося заміною панівної ідеології.

Як реакція на занепад брахманізму з його забобонами, ритуальністю та корупцією вищих каст постає буддизм.

Засновник цієї релігії Сиддхартха Гаутама, або Шак'я-Муні (563-483 до н.е.), за походженням був принц, на якого зійшло просвітлення (звідси й прізвисько — Будда). Він покинув палац, сім'ю і вирушив шукати істину. Згодом став проповідувати своє вчення.

На відміну від брахманізму, який ігнорує права особистості, розширюючи натомість права держави та влади, буддизм гуманістично зорієнтований і має психологічне та етичне підґрунтя. Його мета — перетворити кожну людину на доброзичливу, звільнену від страждань, а також від бажань і пристрастей особистість.

Будда відкинув теорію божественного походження каст і царської влади. Він проповідував рівність між людьми, але не в соціальній, а в духовній сфері (хоча й це був доволі революційний на той час крок).

Характерно й те, що ранній буддизм у переліку варн перше місце відводив кпіатріям, а не брахманам, чітко розмежовуючи світське та церковне життя.

Зрозуміло, що це об'єктивно догоджало світській владі, сприяючи формуванню великих державних утворень.

Проте й брахманізм не загинув. Він не боровся з "єретичними вченнями", а поступово модернізувався, використовуючи елементи доарійських культів місцевих племен. Так, на рубежі старої та нової ери виник індуїзм, у якому збереглися всі священні тексти брахманізму.

Що ж до буддизму, то він не втримався на висоті своїх філософсько-етичних принципів. Образ Будди обожнювався, оповивався забобонами та ритуалами, а через це різниця між двома системами вірувань ставала дедалі меншою. Буддизм був поглинений індуїзмом, але перш ніж його громади зникли з території Індії (XIII ст. н. е.), він поширився в Південній та Східній Азії і став першою (за часом) світовою релігією.

Індійська політична думка того часу, надзвичайно релігійна й міфологічна, збагатила, проте, і світську політичну науку. Йдеться про твір "Артхашастра" (IV—III ст. до н. е.), автором якого вважається Чанак'я, міністр засновника імперії Маур'їв Чандра-гупти. У цьому творі загальне благо розглядається як збереження суспільного порядку, заснованого богом. Намісник бога — цар, котрий силою тримає підданих у покорі.

У цій книзі наведено й методи політики та управління, ретельно розроблено систему шпигунства, стеження й контролю.

Привертає увагу й етична основа політики — владу й багатство треба зберігати та примножувати будь-якими засобами (згодом цю саму тезу висуватиме європеєць Н. Макіавеллі).

Однак найвідоміпіим джерелом давньоіндійської політичної думки є збірник "Закони Ману", авторство якого приписують міфологічному прабатьку людей Ману. Насправді ж цю книгу писали, як стверджують експерти, починаючи з II ст. до н. є. аж до II ст. н. є.

Писали до того ж вельми майстерно, оскільки майже два тисячоліття "Закони Ману" проіснували як кодекс соціального життя Стародавньої Індії. Там є все: і елементи цивільного та кримінального права, і міркування щодо життя, шлюбу, правил очищення, покаяння, прийняття їжі тощо.

Нас же цікавить насамперед політика. І тут починається найцікавіше. Політичний аналіз показує, що в тогочасній Індії перемогу здобув усе-таки брахманізм як влада (церковна над світською) і як провідна релігія (над єретичними вченнями).

Основні тези: влада й варни (касти) — від бога, цар — божественного походження, порядок, встановлений Брахмою, — вічний. Амінь!..

КИТАЙ Перші дані про базові політичні міфи Стародавнього Китаю припадають на II тисячоліття до н. є.

У басейні річки Хуанхе правила династія Інь (Шан), яка отримала владу від своїх божественних предків. Засновником династії вважалося небо — Шанді. Але наприкінці XII ст. до н. є. і воно їй не допомогло. Вожді племені Чжоу (гуни) завоювали ці землі, встановивши свою династію, яка керувала аж до III ст. до н. є.

Владу взяли, а як її утримати, коли місцевий люд переконаний, що вона має бути від бога?

Отже, потрібно було обґрунтувати зміну династії.

Сказано — зроблено. Вихователь і радник другого царя династії Чен Вана — Чжоу Гун написав з цього приводу книгу "Чжоу Лі". У ній стверджується, що небо (бог) — господар свого слова: хоче — надає право на владу (тянь-мінь), а хоче — забирає. Зміна мандата — не вибір особи, а вибір правлячої династії.

Засновник династії, якому небо вручає мандат, — особа, безперечно, достойна. Проте коли влада передається з рук у руки, ці добродійні якості поступово втрачаються. Відтак і глибока думка: жодна система влади не є вічною.

Так і сталося. І справді, династія Чжоу в IX ст. до н. є. втратила владу.

Слід віддати належне стародавнім китайцям: на відміну від схильних до міфотворення індійців вони були справжніми раціоналістами.

Звичайно, вони не заперечують зв'язків між небом і піднебесною твердю (щось тут точно є!), однак у центрі китайської політичної думки не Всесвіт, а людина та суспільство, проблеми організації держави.

Ось тут і постає Конфуцій (551-479 до н. е.), найвідоміший китайський філософ, котрий нібито стверджував, що у світі немає речей, які б не можна було пояснити.

Це вже справжня позиція гностицизму!

Конфуцій (Кун Фуцзи означає мудрець, учитель) — людина розумна, енергійна й бездоганно порядна. Але в чиновницькому середовищі ці якості не в пошані. Навіть дослужившись до посади міністра у князівстві Лу, більшої "апаратної кар'єри" учений так і не зробив. Проте створив власну школу та назбирав чимало класичних книг і записав безліч народних звичаїв.