Політична соціалізація, Детальна інформація

1) модель "підкорення";

2) модель "інтересу".

Модель "підкорення" розробляли:

• біхевіористи (Ч. Мерріем, Г. Лассуелл) [315; 316; 328];

• прихильники системного підходу (Д. Істон, Дж. Денніс, Г. Алмонд, С Верба, К. Дойч) їхня версія політичної соціалізації полягає в розгляді останньої як процесу впливу політичної системи на індивіда з метою вкорінення в його політичній свідомості позитивних настанов оцінювання системи.

Ця модель доволі проста. її мета — підготувати політичних "зомбі" для правлячого режиму.

Практика довела можливість і певну ефективність таких моделей. Досвід Німеччини (націонал-соціалізм), СРСР (комунізм), Китаю (маоїзм), Ірану (ісламізм) лише підтверджує це.

Але й політична практика так званих старих демократій свідчить про те, що пересічним громадянам нав'язують подвійні, а то й потрійні стандарти поведінки. Варто хоча б згадати інтервенцію блоку НАТО до Югославії (1999) та Іраку (2003), з метою начебто примусити правлячі режими цих країн дотримуватися демократії. Водночас аналогічні проблеми мають Туреччина та Іран (курди), Іспанія (баски), Великобританія (ірландці), Канада (франкофони) та інші країни НАТО. Можна навести й приклад Росії, яку "чомусь" не дуже засуджували західні "демократи" під час "першої кавказької" війни проти мирного чеченського населення.

Правлячі режими країн НАТО зуміли переконати свої народи в тому, що військові дії проти сербів є виправданими з погляду права, хоча насправді правових підстав для військової агресії проти Югославії не було. Те ж саме відбувалося під час окупації СІЛА і Великобританією Іраку у 2003 році.

Модель "інтересу" розроблялася в межах таких теорій:

• теорії конфлікту (М. Вебер, Г. Моска, Ф. Паркін, У. Гуд, П. Блау);

• теорії плюралізму (Р. Дал, В. Харт);

• теорії гегемонії (Р. Мілібенд, Р. Доусон, К. Превіт).

На відміну від попередньої моделі, де індивід є пасивним об'єктом впливу політичної системи, у цій моделі він виявляється активним. А його активність у взаємодії з владою зумовлена інтересами, здатністю діяти свідомо, підтримкою групи (етносу, класу, партії), до яких він може належати.

З наведених теорій варто виокремити з моделі "підкорення" теорію "політичної підтримки" (Д. Істон, Дж. Денніс), яка претендувала на універсальність і суттєво вплинула на розвиток усієї концепції політичної соціалізації.

Ця теорія вивчалася з погляду не лише підтримки індивідами політичної системи (вузьке розуміння), а й здатності останньої підтримувати стабільність і динамічну рівновагу з економічною, соціальною та культурною системами.

Основна теза розгляданої теорії полягає в тому, що політична система може домогтися підтримки громадян лише через реалізацію психологічної настанови щодо добровільного сприйняття норм і цінностей панівної в цьому суспільстві культури.

Ця теорія більш-менш відповідає американському суспільству з його культурною однорідністю та спільними базовими цінностями (індивідуалізм, прагнення особистого успіху, багатства, спирання на науку, прагматизм, політична участь, законослухняність, свобода та права особи).

Проте спроби застосувати модель Д. Істона і Дж. Денніса до аналізу механізмів політичної соціалізації в межах інших культур не дали позитивних результатів. Скажімо, в Західній Європі помітніший вплив мають традиції, ментальність етносів, наявність різних субкультур. Тому процес соціалізації є більш конфліктним, ускладненим, опосередкованим великою кількістю соціальних чинників.

Важливим для розуміння концепції політичної соціалізації є дослідження її типів.

Отже, назвемо типи політичної соціалізації.

1. Гармонійний. Передбачає певну культурну однорідність, наявність усталених демократичних традицій і громадянського суспільства, що забезпечує (відносно) рівноправний діалог індивіда й влади (британсько-американська культура).

2. Плюралістичний. Має опосередкований характер взаємодії індивіда й влади (через різноманітні субкультури). Однак конфесійно-етнічна багатовекторність інтегрується тут єдиним політико-культурним кодом у вигляді цінностей ліберальної цивілізації — свободи, приватної власності, індивідуалізму, прав людини, демократії, плюралізму (західноєвропейська культура).

3. Конфліктний. Характеризується наявністю політичного насильства через релігійну, етнічну, ментальну, культурну строкатість, клановість, низький рівень життя і водночас відсутністю ("розмитістю") базового політико-культурного коду (східноєвропейська, афро-азіатська, латиноамериканська культури).

4. Гегемоністський. Передбачає входження індивіда у політику виключно за рахунок визнання цінностей певної групи, класу, етносу, релігії, політичної ідеології. Характерний для закритих тоталітарних та авторитарних політичних систем (комуністична, націонал-соціалістична, католицька, ісламська культури).

Насамкінець зауважимо, що відсутність цілісної системи політичної соціалізації (пов’язана з ідеологічною невизначеністю та нерозвиненістю політичних структур суспільства) не сприяє стабільності політичної системи, становленню громадянського суспільства та правової, демократичної, соціальної держави.

Список використаної літератури:

Иванов В. Политическая психология. — М., 1990.

История политических и правовых учений / Под ред. В. С. Нерсе-сянца. — М., 1998.

Каледин Н. В. Политическая география. — Спб., 1996.