Політичні ідеї періоду Київської Русі, Детальна інформація

Особлива увага приділяється обгрунтуванню законності й необхідності князівської влади, яка є винятковою (оповідання про закликання варягів), що ставить княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Автор подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. Включенням біблійної легенди про поділ Землі синами Ноя після потопу виправдовується роздрібненість руської держави.

Єдність руських земель розглядається передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Політична єдність виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних..

"Руська правда"

Це перший писаний слов'янською мовою кодекс законів авторства Ярослава Мудрого (1019 - 1054) "Правда Ярославичів" (1073- 1076) широка редакція "Руської правди" (початок XII ст.).

Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни - штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія.

"Руська правда" регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.

Криваву помсту, що фіксувалась у "Правді Ярослава" у широкій редакції заборонено; встановлено колективну відповідальність сільської громади за вбивство княжих людей. Детально визначено обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальне залежного населення, закріплено безправне становище холопів; вміщено розвинуті норми судочинства; розроблено питання спадкоємства

"Повчання" (бл. 1117) Володимира Мономаха (1053-1125) - великого князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. Воно написане у формі заповіту - звернення Володимира Мономаха до своїх синів. В автобіографічній частині подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя - правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами.

Крім моральних настанов, "Повчання" містить практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни.

За політичними традиціями слов'янства князь був також верховним суддею, тому Мономах звертає особливу увагу на дотримання закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих.

"Слово о полку Ігоревім" (1187)

По смерті Володимира Мономаха посилився процес роздрібненості, князівські династії утверджуються в окремих землях, для яких Київ залишався лише духовним центром, авторитет якого поступово занепадає. Удільні князі, воюючи один з одним, частіше почали залучати до внутрішніх чвар озброєні загони сусідів - поляків, литовців, угорців, а найбільш небезпечними були набіги половців, яких ставили під загрозу саме існування держави.

Розповідаючи про похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його воєнну поразку, автор у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів (так зване золоте слово великого київського князя Святослава). Він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців "собі слави шукати", а не захищати інтереси всієї держави. Те саме чинять й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. Для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпорядкувати йому особистий.

Хід розвитку Київської феодальної держави був порушений татаро-монгольським нашестям, яке значною мірою зруйнувало традиційні політичні інститути. На підвладних територіях татаро-монголи вводили систему жорсткого адміністрування, базовану на принципах колективної відповідальності та безумовного підкорення. Місцева адміністрація виступала представником влади окупантів. Залишки державності Київської Русі продовжували зберігатися у важкодоступних районах українського Полісся та у Галицько-Волинському князівстві.

Серед ідей слід назвати насамперед універсалізм в погляді на історію людського суспільства, що знайшло вияв:

в ідеї "богоданості" князівської влади, що осмислюється як об'єднуюче начало держави; в прагненні включити ідеологію князівства в єдину історію землі руської, віддається пріоритет не однодержавності, а братерству, співпраці між князями;

в уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов'ян;

включення слов'ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнюється з історією людства.

Тривалий час панувала ідея договірної основи виникнення держави (мова тут ішла між слов'янським населенням і пришлим князем. Звідси виводилось право князівського роду на спадковість володіння землею). У системі історично-політичних поглядів важливе місце належить ідеї причинності історичних подій.



2. Концепції демократії

Термін "демократія", як відомо, має грецькі корені й у дослівному перекладі означає "народовладдя". Відповідно до цього, демократія і визначається, насамперед, як державний лад, що ґрунтується на владі народу і гарантує залучення громадян до процесу прийняття політичних рішень. Найбільш лаконічно сутність такого розуміння демократії сформулював А. Лінкольн, окресливши її у відомій формулі "влада народу, влада для народу, влада за участю самого народу". Однак, таке, суто етимологічне тлумачення демократії сьогодні багатьом видається занадто спрощеним. На їхню думку, воно відображає лише початкову стадію розвитку демократії - демократії античної або афінської, яка поширювалася на невеликі за розміром і чисельністю населення міста-поліси і була формою безпосередньої участі всіх громадян у політиці.

Сьогодні ж ми маємо справу із зовсім іншою демократією, яка поширюється на великі плюралістичні суспільства, що характеризуються складною структурою, постійно змінюваною системою внутрішніх і зовнішніх взаємодій. Це вимагає кардинальної перебудови політичної системи й інститутів влади та управління, а отже - вияву нових сутнісних характеристик і визначень демократії, більшість з яких, тим не менше, так чи інакше пов'язує її з конкретними формами та ступенем участі мас в управлінні державою. Саме на цій основі й формується переважна частина сучасних концепцій демократії.

Серед них привертає увагу так звана "концепція участі", яка набула особливої популярності в 60 - 70-ті роки ХХ століття. В її основу покладено ідею про здатність простої людини бути керманичем політичного процесу, творцем політичних рішень. Прихильники цієї концепції відстоюють якнайширше застосування принципів прямої демократії, що передбачає безпосередню участь у підготовці, прийнятті та впровадженні в життя політичних рішень найширших верств населення. Ця концепція демократії спрямована на подолання політичної відчуженості громадян, піднесення їхньої політичної активності та забезпечення дієвого громадського контролю за політичними інституціями та посадовцями.

Проте, зазначена концепція піддавалась і піддається доволі гострій критиці - насамперед стосовно того, що прийняття важливих рішень широкими колами ніким не контрольованих непрофесіоналів, які не несуть персональної відповідальності, може мати трагічні наслідки. До того ж, інституційна відповідальність посадових осіб має схильність до зниження, водночас із зростаючою небезпекою популістського авторитаризму. Нарешті, всезагальна, а отже обов'язкова, участь громадян у політиці є прямим порушенням свободи особистості.

Протилежною до вищезгаданої концепції є елітарна концепція демократії. Її прихильники стверджують, що реальна влада повинна належати компетентній еліті, яка відстоювала б демократичні цінності, стримувала ідеологічний ірраціоналізм та політичний радикалізм мас. Народу ж належить лише право електорального контролю за діяльністю еліти шляхом створення механізмів, що забезпечували б відкритість еліти та стимулювали її здатність до оновлення. Слабкість цієї концепції у небезпеці посилення авторитарних тенденцій внаслідок відриву еліти від соціального ґрунту та бюрократизації влади.

Певного роду компромісом між учасницькою та елітарною теоріями демократії є концепція плюралістичної демократії, основні положення якої були розроблені в працях західних вчених - Р. Даля, М. Вебера, Г. Елмонда, Й. Шумпетера та інших. Вони довели, що народ не може виступати єдиним суб'єктом політичної дії, носієм "спільної волі", оскільки основними генераторами політики є конфліктуючі між собою економічні, соціальні, етнічні, мовні та інші групи інтересів, і саме демократія має забезпечити баланс сил між ними. Держава в цій системі виконує роль арбітра.

Незважаючи на окремі недоліки, ця теорія виявилася досить привабливою для політиків та науковців і набула свого подальшого розвитку у поліархічній теорії демократії Роберта Даля. Ця концепція ґрунтується на положенні про наявність багатьох "центрів" сили та впливу в сучасних суспільствах і має на меті дати реалістичне уявлення про демократичні моделі сучасності, чітко відмежувавши їх від ідеалу демократії. Ще жодна країна не змогла перейти від поліархії до "вищої", "ідеальної" демократії чи створити демократичніший за неї режим. Теорія поліархії посідає провідне місце серед теорій, що тлумачать демократію сучасності. Тому не дивно, що Україна, стаючи на шлях демократизації, обрала для себе як теоретичне підґрунтя системних перетворень у політичній сфері саме цю концепцію демократії.

Проте, окрім формування реальних засад поліархії, надзвичайно важливим і надзвичайно складним завданням для України виявилося розв'язання питання про форму організації влади і структуру відносин, що лежать в її основі, тобто питання вибору моделі демократії або типу демократичного режиму.

Слід зазначити, що проблемі типологізації моделей світових демократій присвячено величезну кількість наукових досліджень як вітчизняних, так і зарубіжних авторів, серед яких уже класичною стала праця професора Каліфорнійського університету А. Лійпхарта "Демократія. Моделі мажоритарного та консенсусного правління в двадцять одній країні" (1984), що покладена в основу багатьох сучасних досліджень про демократію. У цій праці автор, посилаючись на означення демократії як поліархії, виділяє дві основні діаметрально протилежні моделі демократії: мажоритарну (Вестмінстерську), взірцем якої є Велика Британія, та консенсусну, яку представляє політична система Швейцарії, і подає їхнє найбільш повне теоретико-методологічне обґрунтування.