Конституційно-правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Детальна інформація

Основні засади взаємодії Уповноваженого з прав людини з іншими органами полягають в тому, що його діяльність не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод людини. Уповноважений діє притаманними лише йому засобами та методами, а рекомендаційний характер його звернень не знижує його можливості впливу на поновлення порушених прав і свобод, що можливо за умови високого рівня правової культури відповідних посадових осіб.

Оскільки в законі немає жодних винятків щодо поширення юрисдикції Уповноваженого на конкретних посадових осіб, то предметом його контролю є діяльність усіх посадових та службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. У тому числі підпадає під юрисдикцію Уповноваженого і діяльність суддів. Безумовно, суди у своїй діяльності є незалежними і під час здійснення своїх функцій не можуть зазнавати жодного впливу. У своїй діяльності вони підкоряються лише закону. Тому контрольні функції Уповноваженого щодо діяльності суддів стосуються не суті судових рішень, а пов’язані, зокрема, з порушенням термінів розгляду справ у судах, недотриманням процесуальних норм.

Висновок

У ході глибокого й уважного вивчення даної теми я зробила наступні висновки щодо конституційно-правового статусу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Україні:

1) інституція омбудсмена є не лише бажаним, а й необхідним елементом національної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесі перетворень у країнах, що стали на шлях демократії та верховенства права;

2) уповноважений з прав людини є невід’ємним елементом конституційної системи захисту прав і свобод людини і громадянина, яка включає в себе в першу чергу систему судів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та міжнародні судові та інші органи, членом або учасницею яких є Україна;

3) Уповноважений закладає підвалини нової правосвідомості не лише пересічних громадян, а й представників органів державної влади України, створює передумови для широкого застосування міжнародно-правових норм у національній правовій системі;

4) “сильна” модель українського омбудсмена, закладена в законі про Уповноваженого, має бути підкріплена низкою процесуальних норм у відповідних кодексах та законах;

5) Конституцією України та Законом України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” передбачено запровадження єдиної моделі Уповноваженого з прав людини в межах держави, що в умовах перехідного періоду країни, як свідчить досвід, є оптимальною додатковою гарантією його високого статусу. В той же час законом передбачено право Уповноваженого на запровадження інституту своїх представників за територіальною або функціональною ознаками в межах коштів, виділених Верховною Радою України;

6) специфіка правового статусу Уповноваженого з прав людини полягає в тому, що він не належить до будь-якої з гілок державної влади, а є органом sui generis, особливого роду, з унікальним статусом. Реалізація його мандату в умовах сучасної України ускладнюється тим, що він не вписується у традиційно існуючу систему влади. Тому невідворотним на етапі його становлення є пошук оптимальних механізмів взаємодії з владними структурами, одночасно із збереженням свого незалежного статусу;

7)“сильна” модель омбудсмена, характеризується такими особливостями:

(\xF020високим конституційним статусом Уповноваженого з прав людини, який закріплено в ст.55, 85, 101 Конституції України;

(\xF020незалежністю Уповноваженого від будь-якого органу державної влади або місцевого самоврядування, їх посадових осіб;

(\xF020запровадженням єдиної моделі омбудсмена на національному рівні;

(\xF020широкою юрисдикцією Уповноваженого, яка поширюється як на органи державної влади, включаючи суди, так і на органи місцевого самоврядування та їх посадових осіб;

(\xF020значними повноваженнями щодо проведення проваджень та перевірок, у тому числі з власної ініціативи для виявлення випадків порушень прав людини та здійснення постійного моніторингу за станом дотримання прав і свобод людини;

(\xF020правом ініціювати обов’язкові для розгляду подання з викладенням рекомендацій щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини органами державної влади, місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємств, установ організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

(\xF020можливістю безпосереднього звернення до Уповноваженого широких верств населення;

(\xF020гнучкістю та неформальністю процедури, свободою дій щодо відкриття провадження у тій чи іншій справі та ін.

Тепер ні в кого не викликає сумнівів про те, що захист прав і свобод людини і громадянина в Україні покращився із створенням інституту Омбудсмена.

Список використанної літератури.

1.Конституція України від 28.06.1996р.

2. Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини” від 23.12.1997р. № 776\97-ВР\\ Відомості Верховної Ради, 1998р. -№ 20. –Ст.99

3. Електронний вісник Уповноваженого з прав людини, №1, №2

4. Агєєв П. “Людина має право на звернення до Уповноваженого з прав людини чі ні ?” \\ Урядовий кур”єр, 21.04.1998р. –Ст 14.

5. Білик І. “Правовий статус омбудсмена” \\ Урядовий Кур”єр, 1997, № 35 –Ст.12

6.Давиденко Є. “Служба омбудсмена в Україні”\\Право України, 2001 -№ 6. стр.132-134.

7. Євітов В.”Зарубіжний досвід францюзських посередних з прав людини” HYPERLINK "\\\\Український" \\Український часопис з прав людини, 1995. -№2

8. Ждан О. “Людина має право на захист права?” HYPERLINK "\\\\Голос" \\ Голос України, 23.03.1997р –Ст.5

9. Ролганчук А. “Омбудсмен – суддя без мантії (Впроваджена посада Уповноваженного Верховної Ради України з прав людини) HYPERLINK "\\\\Голос" \\Голос України, 10.12.1996р. –Ст.4