Діяльність М.Костомарова та П.Куліша і їх значення у формуванні класичної української культури, Детальна інформація

Встановився певний іконографічний канон, що являв собою всеосяжну систему норм і набір зразкових моделей, починаючи від усталеного символізму кольорів і закінчуючи положенням на іконі персонажів чи навіть деталей оточення, кожна з яких не була випадковою. Наприклад, головні позитивні персонажі забражувалися в положенні анфос, другорядні – у напів ибаром, а негативні – у профіль. Подібне унормування художницької праці мало місце лише у Давньому Єгипті й пояснюється тим величезним значенням, яке надавалося візантійцчми іконам та іншим культовим забраженням від часу припинення іконоборчих суперечок.

Ікона сприймалася не тільки як цілком документальне свідчення про реальну дійсність словесно зображених у Біблії чи житійних творах подій та осіб, вірно передану попередніми поколіннями, але й як своєрідна форма “небесного откровення”, постійно отримуваного іконописцями під час молитви і наочно втілюваного у вигляді певних незначних варіацій в межах канону. Ці ледь помітні варіації дозволяли говорити як про окреме значення кожної конкретної ікониЮ так і про загальну”істинність” встановленного канону. Сам художник розглядав свою працю як “священий подвиг” і маїнство, а товар – як результат безпосереднього божественного діяння. Звідси походить явище ананімності, оскільки художник не забражував нічого “свого” і у творчому акті він переносився у світ “надбуття” і намагався прилучити до нього усіх глядачів, у чому й полягав сенс сакральної творчості. Талановиті еконописці прирівнювалися у Візантії до найбільш шанованих святих.

Апофеозом іконопочитання є візантійський іконостас ( тобто вкрита іконами перегородка між вівмарною та середньою частинами храмового простору ) , що вперше виникає у IX-X ст. І скоро набуває загального поширення. Еконописці почали оздоблювати фігурною скульптурою. З”являються також досить високохудожні кам”яні (переважно мармурові й гранитні) іконоспаси.

Поступово іконоспаси почали набувати вигляду кількаповерхових композицій , в яких кожна ікона займала відведене тільки їй місце.

Розписи храмів здійснювалися у відповдності зі строго установленими схемами. У основі останнього лежала християнська уява про те, що приміщення церкви є зменшеною моделлю Всесвіту. Храм є був символом неба, землі, раю і тепла, середньовічна людина гостро відчувала світ, в якому жила, вірила, що колись зі схду відбудеться друге пришестя Ісуса Христа, а тому саме в східній частині розташовувався алтар. Насамперед там християнська монографія розтошовувала центр землі – Ієрусалим з горою Голгофою, на якій був розіп”яний Христос. З протилежного боку, на заході, біля входу в храм часто розміщувалося приміщення для хрещення , котре слугувало символом християнства. Ця уява про церкву як про мікрокосмос зумовила просторову ієрархію розміщення храмових розписів і чим святішим був зміст забражуваного, тим вище воно розміщувалося в приміщенні.

У відповідності з іконографічним каноном у куполі або в конхі алсиди, якщо купола не було, завжди розміщувалось поясне забраження Христа Панкромора (Вседержителя), в алсиді – фігура богоматері частіше всього у вигляді від неї, як вармта-фігури архангелів, у нижньому ярусі апостоли, на парусах євангелісти, на стовлах Благовіщення на західній стіні – Страшний судю

Крім космічної та монографічної причин, що зумовлювали розташування сюжетів у храмі, була ще одна- часова, яка пов”язувалася з церковним календарем, літургією. У християнському храмі були об”єднані минуле і майбутне. Будь-яка подія священної історії не сприймалась як щось таке, що належить лише минулому. Кожен день богослужбового календаря являв собою не простий спогад про давно минулі події християнської історії, але й те, що відбувається знову, тобто вічність. У порядку, зумовленому церковним календарем, і розташовувалися сюжети на стінах церкви. Прикладом зрілого і конографічного канону можуть бути мозаїки собору в Гефалу на Сіцілії та в монастирі Дафні біля Афін. Вони вражають не лише рівнем майстерності виконання, але й високим злетом людності в зображених образах.

Візантійське мистецтво – це не лише висока техніка, витончена, обмежена каноном майстерність та абстрактна духовність образів. У цьому є ще щось зверх того. Є якась утаємничена людяність, яка відчувається скрізь, але особливо в іконах, котрі більш інтимно звернені до людини, ніж монументальні цикли. Яскравим прикладом тому є добре відома ікона Володимирської богоматері. Яка ще в XII ст. Була привезена до Києва. Звідси її взяв Андрій Боголюбський для Успенського собору м.Володимира. Після того, як військо Талирмана, що рухалося на Москву, повернуло назад, а сталося це тоді, коли ікона була приведена до Москви, що ікону проголосили чудодійною.

ЇЇ образ близький і зрозумілий людському серцю. Цьому не заважає суворість її виду, твердість зімкнутих губ. Вражає стриманість її почуття – такого глибокого і зрозумілого почуття матері, почуття ладії і страху за свою дитину. Марія знає, що її син незабаром піде на муки заради людей, і в її очах застигла глибока скорбота. Серед усіх візантійських кон “Володимірська богоматір” відзначається особливою емоційністю, навіть психолізмом.

Використана література:

1.”Теорія та історія світової вітчизняної культури” Курс лекцій – А.К.Бичко,П.І.Гнаменко, А.М.Феоксистов. –К.:Либідь,1992р.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч.вид./за загальною редауц. Яртися А.В., Шиндрика С.М., Черепашової С.О.-лвів; Світ 1994.

Історія світової та української культури. Підручник для вищ.закл. освіти. –К.:Література.2000.

2.Революційні події у країнах Європи знайшли широкий відгук як у східних так і західних землях України. Після придушення польського повстання 1830-1831рр. На Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережже, центром українського романтизму та визвольного антикріпосницького руху став Київ.

Навколо Київського Університету, відкритого у 1834р., згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які проявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, але й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особливу роль відіграли професор університету М.Костомаров, письменник, історик і етнограф П.Куліш.

В грудні 1845р. Під проводом Миколи Гупака та Миколи Костомарова було засновано політичну таєнну організацію – “Кирило-Мефодіївське братство”.

Програма товариства була така: на політичному лоні змагали братчини до самостійності кожного слов”янського народу та слідом за ним до духовного й політичного з”єднання всіх слов”ян, причому всі слов”янські справи мали вирішуватися в Київі. На суспільному лоні бажали братчики досягнули рівності усіх громадян, усунути станові привілеї й довести до знесення кріпацтва. Ставши на ясній християнській основі, проголосили повну віротерпимість християнських віросповідань і підкличем Христової науки задумували працювати на полі народної освіти, бо в заповітах Христа бачили найбільшу надію на моральне відродження людства.

Душою Кирило-Мифодіївського братства був Микола Костомаров, Для українського народу поклав він великі заслуги як ідейний ромадянин та першорядний історик, дослідник української минувшини. Як поет він не займає визначнішого місця в українському письменстві. Поетичні його твори вийшли в 1838р. під псевдонімом Єремії Галки. Між ними романтичним забарвленням визначається “Ластівка” в якій темою є переживання матері, що з туги за сином, убитим на війні, стає ластівкою. Більшу ціну мають його історичні драми “Сава Чалий” і “Переславська ніч”. В першій драмі затримався Костомаров на трагічній долі Сави Чалого, що за свій злочин супроти власного народу потерпів тяжку кару. В другій на тлі страхіть кривавої “переяславської ночі” вивів лицарські постаті Лисенко і старостига, що, перейняли християнського ідено, гинуть із словами всепрощення на устах.

Син російського дворянина і кріпачки – українки, М.Костомаров щиро захоплюється українсьеою мовою, постає на її оборону.

М.Костомаров – один з найвидатніших українських і російських істориків XIX ст., автор цілої серії грунтових досліджень в галузі політичної та економічної історії Росії та України. Історіографічні концепції цього “історико-художника”, як його називали, загалом відбивали рівень тогочасної науки, але з однією істотною відмінністю і вчені відзначався особливою увагою до теми народу як рушійної сили в історичному розвитку кожної нації, а звідси й до теми великих рухів – козацьких, селеньських, національно-визвольних. Історичні студії вченого над минулим України охоплюють часи Київської Русі, Галицько-Волинського та Литовського князіств (“Риси народної південоруської історії”) до бурхливої доби XVI-XVII, а почасти й XVIIIст. (“Південна Русь у кінці XVIст.”, ряд портретів – життеписів визначних історичних осіб). Про велику монографію М.Костомарова “Богдан Хмельницький” і повернення Південної Русі до Росії” прихильно відгукнувся Т.Шевченко (“Прекрасная книга, вполне изображающая этого итальянского бунтовщика). Яскраві нариси Костомаров присвятив Володимиру Мономахові, Данилові Галицькому, гетьманові Іванові Свирговському, Петрові Могилі, діячам часів Руїни Іванові Мазепи (“Мазепа і мазелинці”), Павлові Полубожкові та іншим помітним постатям української історії. Схвалюючи Переяславський акт 1654р. про приєднання України до Росії він разом с тим, правдиво правдиво розповідал про тяжкі кривди, які зазнала Україна від царізму, із співчуттям писав про спроби українських діячів відстояти хоча б рамки суверених прав свого народу.

Історичні писання Костомарова визначаються мистецькою формою, живим описом подій та осіб. Як вислід його глибоких історичних дослідів, крім багатьох інших праць, появилося 16 томів “Історичних монографій “ та шість томів “Історії в життеписах її головних діячів”. Передусім історія України була предметом його історичних студій. Свої історичні праці писав російською мовою. Все-таки окреміченість українського народу від російського виказав у науковій студії “Дві руські народності”.

Впродовж 14 місяців існування братства його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії. Їхні думки про суспільний розвиток і долю України найбільш сконцетровано викладені “книзі буття українського народу” (“Закон Божий”), яка є політичним маніфестом братства. Даний твір, авторами якого були М.Костомаров і М.Гулак, написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і найслов”янськими елементами. Він закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи й бранства.

Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українського-слов”янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40-50-х років XIXст. На їх думку, всі слов”янські наради мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов”янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ. Першою пі України була, яку М.Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою та найбільш еганімарною серед усіх слов”янських суспільств.

Братство поставило собі за мету перебувати тогочасні суспільні відносини в Укрвїні на засадах християнства виступало за ліквідацію кріпацтва, поширенням освіти та здобуття Україною національного суверенітету в рамках слов”янської конфедерації. Але за короткий час свого існування воно не змогло реалізувати цих задумів. У 1847р. товариство було розгромлено, а його члени заарестовані.

Слід підкреслити, що Кирило-Мефодіївське братство відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на деякий час перемістився у Петербург. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м”якший, ніж у провінції, осіли після заслання кирило-мефодіївці Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський. Тут на кошти поміщиків була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів найвизначніших українських пісьменників.

Діяльність Куліша та його товаришів у Петербурзі розбудила паново літературний рух , що його стримала трагедія Кирило-Мефодіївського братства. Смерть царя Миколи І звільнила від кайданів деспотизму. Кожний член Кирило-Мефодіївського товариства повертаються із заслання і зустрічаються в Петербурзі. Куліш, Шевченко, Костомаров, Білозерський пориваються знову до праці, наслідком чого Петербург став центром української літературною життя в шістдесятих роках. У 1861р. Василь Білозерський розпочинає видавати тут літературно-науковий місячник “Основа” й не тільки гуртує при ньому давні літературні сили, але й дає місце новим літературним талантам. Місячник був присвячений виключно українським справам.

Головним співробтниом журналу й містив у нього поезії, драми, оповідання, повісті, статті літературно-історичного характеру, рецензії й історичні розвідки стає Пантелеймон Куліш.

Від братнеків 1846-1847рр., на чолі яких суспільна думка незмінно ставила Т.Шевченка, М.Костомарова і П.Куліша, йшли імпульси наступницького зв”язку і до поміркованих політично, але самовідданих у своїй культурницькій та науковій діяльності українофілів- громадівців, і до помірковани х політично, але самовідданих у своїй культурницькій та науковій діяльності українофілів – громадівців, і до широких політичних програм та закроєної на новочасний європейський непит соціокультурної пропоіді М.Драгоманова (згадаймо тут М.Куліша і “молодые люди, вдаваясь в изучение Малороссии, несколько не мешают себе этим возможности усвоить европейскую”), йшли, щоб перейти в напружену, сповнену різних дискусій та ідейної боротьби багатогранність українського політичного й культурного життя початку XX ст.

П.Куліш вже за життя Т.Шевченка носів одне з найполітичніших місць в українській літературі. Він належить до ряду найвизначніших українських письменників. Правда, не однією своєю думкою, не одним незвичайним поглядом, не одним гострим словом (“горячий” Куліш – звали його в товаристві) бомоче вражав він не раз українське громадянство, -все-таки небуденний його літературний талант, пиерина ідейних кругозорів, багатство питань, які його цікавили й захоплювали, і слідом за тим різнорідність його творчої письменницької діяльності,-все це дає йому право зайняти одне з найбільш почесних місць в історії українського письменства.

П.Куліш перевів на нові, сучасніші шляхи українську прозу, створивши зокрема, перший класичний українсьий роман “Горна рада”. Він був поетом, який розпрацював і набагато розширив жанрово-стихьове поле української поезії, освоївши для неї чимало мотивів і форм поезії світової, збагативши скарбницю рідного слова перекладами Біблії, творів Шекспіра (переклав __ п”єс), Гете, Шіллера, Байрона, Гейне, Пушкіна, Некрасова, Фета, інших видитних поетів. На широкому полі української культури XIXст., де ще багато було і незайманої цімени, і перелогів, він виконував першопрохідницьку роботу і був поряд з М.Костомаровим, одним з перших українських критиків та літературознавців, упорядником і співтворцем збірки “Записки о Южной Руси”, видавцем популярної серії “Сільська бібліотека”.