Мішель Монтень - французький гуманіст і філософ, Детальна інформація

Ae

AE

E

\x00A8

\x2403\x6101\x0124\x1700\x00A8

E

\x4A43(\x085C\x5D81\x8108\x1C00думка про смерть робить життя приємнішим, бо надає йому більшої цінності: миті набирають вартості, коли знаєш, що вони можуть бути останніми. Однак краще думати про життя, котре є єдиною дійсністю, ніж про смерть.

Властивістю поглядів Монтеня було те, що він цікавився людиною, а не природою, але людину розумів як частину природи. Його гуманізм був матеріалістичним. Людину не ставив вище за інших істот, але також інших істот не ставив вище за неї. „Ми не є ні вищими, ні нижчими за решту”, - писав Монтень.

Як належить жити, цього може навчити лише природа, „наша велика й велика й могутня матір-природа”. Вона навчить людину передусім поміркованості.

Однак із природи походять лише деякі риси людини, інші ж є витвором цивілізації та становлять уже не природну, а штучну її сутність. І штучна сутність людини не раз затуляє природну, витворює штучні насолоди та штучні страждання. Якщо людина повернеться до своїх природних рис, то хоча й позбудеться деяких насолод, але позбудеться і багатьох страждань.

Монтень, з одного боку, робив наголос на те, що кожна людина відрізняється від інших, і навіть відрізняється від самої себе, бо невпинно змінюється.

Бачив світ, особливо людину, індивідуалістськи та варіабілістськи. Але з іншого боку досвід його переконав, що, незважаючи на свою різноманітність і мінливість, люди мають ту ж саму природу, ті самі природні інстинкти. Це була межа його варіабілізму та індивідуалізму.

Життя людей підлягає певним законам. Однак це не є закони незмінні й

абсолютні. Вони є виявом радше звичаю, ніж одвічної закономірності та справедливості. І вважав, що так буде завжди: майбутні закони будуть також законами звичаєвими, тому з їх реалізацією не слід пов’язувати аж надто великих сподівань. Звідси виводив практичні наслідки – принципи толерантності й поблажливості, а також принципи консерватизму (не варто вносити сум’яття у світ новими ідеями) і квієтизму (нема ідеї, задля якої варто вбивати інших чи дати вбити самого себе). Бо ідеї не є надто важливими, важливою є тільки дійсність.

Незважаючи на скептичний умонастрій, мірою істини для нього був розум. У цьому погляді він був посередником Декарта та всього

раціоналізму Нового Часу. Якщо це й не було таким виразним у його теоретичних поглядах, то в практичних явно виділялося: в естетиці красу ототожнював з істиною, в політиці добро – з ладом і правопорядком.

Для поглядів Монтеня було властивим те, що він спирався на спостереженні та здоровому глузді, а не на понятійній спекуляції, філософські традиції та методах учених; що займався виключно питаннями дочасними й людськими (це був його гуманізм); що завдання філософії розумів не теоретично, а практично – хотів, щоб вона була мистецтвом життя; що його засновком було: приємно жити – ось єдине добро (це був його епікуреїзм); що не слід заглиблюватися в непевні й непродуктивні теоретичні суперечки (це був його скептицизм); що природа є зразком для людини та її мистецтва життя (це був його натуралізм); що остаточною мірою істини є розум (це був його раціоналізм); що різні істини і закони є тільки справою звичаю (це був його релятивізм) і що не слід засуджувати людських законів, а також прикладати зусиль, щоб поліпшувати власні (це була його практична філософія, його ідея толерантності й консерватизм).

Усе це було новим, принаді у порівнянні з довгою попередньою епохою, цілковито протилежних до середньовічних поглядів. Монтень і його епоха над усе ставила людину, природу, дочасність, незалежність, розум. Вона не бажала знати християнських засад самозречення і самопосвяти, бо зайняла іншу, відмінну від християнської, позицію. А в Монтеня особливо проявилося все те, що в епосі Відродження і потім далі в цілій ері Нового Часу було нерелігійним, несередньовічним, нехристиянським. І водночас в ньому проявився класичний, античний дух. Монтень був, як сказано, „великим хранителем” цього Духа у нових часах.



–––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––

Література:

І.В.Бичко. Філософія – К., 1991.

Татаркевич В. Історія філософії (том 2) – Львів, 2000.

І.В.Бичко. Історія філософії – К., 2001.