Специфіка інноваційної діяльності в країнах-лідерах, Детальна інформація

Звертання держав із традиційно розвитими ринковими відносинами до питань глобального, перспективного характеру (маються на увазі ретельний аналіз напрямків технічного розвитку і вибір пріоритетних областей інноваційної діяльності; аналіз темпів розвитку інноваційних процесів і схильності суспільства до інноваційного підприємництва; ініціювання інноваційних програм і т.д.) розкриває основну причину державного втручання в керування інноваціями. Зосереджуючи увагу переважно на питаннях перспективного характеру, державні заходи впливу гармонійно доповнюють ринкові механізми, що роблять в основному лише короткостроковий вплив на сферу інновацій. Ринкові орієнтири дозволяють підприємствам враховувати сьогоднішню економічну ситуацію і виробляти визначені прогнози, але тільки на найближче майбутнє. У цих умовах пріоритет віддається інноваційним процесам, що забезпечують високий "приватний ефект" - найчастіше максимум прибутку на вкладений акціонерами капітал. При цьому можуть виявитися незатребуваними інноваційні ідеї, що укладають у собі величезний "суспільний ефект" (наприклад, програма боротьби зі СНІДом) або потенційний ефект у майбутньому (продукти і процеси завтрашнього дня). От ці спрямовані у відносно далеке майбутнє ідеї і покликана, головним чином, вбирати у свою орбіту сучасна інноваційна політика промислово розвитих капіталістичних країн.

Вітчизняні інноваційні процеси

У цьому зв'язку не може не тривожити майже повна відсутність подібної політики і подібних їй механізмів в Україні й інших колишніх республіках СРСР. Не можна сказати, що в умовах існування єдиного Союзу в цьому напрямку були досягнуті серйозні реальні успіхи, але з його розпадом положення явне і різко погіршилося. Кризовий стан економіки, надмірна політизація, загострена напруженість громадського життя, крайній розлад фінансово-кредитної системи, що наростає інфляція в умовах суцільного товарного дефіциту штовхають уряду на "пожежні" заходи сугубо тимчасового характеру. Добре, якщо в їхнє число входять дії по прямому порятунку фундаментальної науки, творчих колективів військово-промислового комплексу, що були центральних галузевих інститутів і т.п. Але навіть і цього, якщо усерйоз враховувати тривалу перспективу, напевно мало.

З усіх розумінь, що через очевидність ситуації нема рації перелічувати, необхідно невідкладно визначити і досить чітко сформулювати діючу програму розвитку усього майбутнього інноваційного комплексу України. Вона повинна охоплювати як окремі виробничі, дослідницькі, конструкторські, інформаційні одиниці, їхнього сполучення в ринкових структурах, так і органи державного керування такими інноваціями, що непідвласні стихійним силам ринкового регулювання. І в цьому змісті позитивний досвід в області державної інноваційної політики в західних країнах може виявитися дуже корисним на рівні як окремих країн - колишніх союзних республік, так і створюваних об'єднань держав. Зокрема, уже на стадії розробки і реалізації заходів щодо масової приватизації потрібно думати, як вона й у яких випадках успішніше зрушить з місця проблему посилення зацікавленості виробника у використанні наукових, технічних, технологічних досягнень; які внутрішні і зовнішні причини стимулювання інноваційної діяльності виникнуть при цьому, з огляду на специфіку саме наших ринкових відносин, так ще й у перехідний період.

Навряд чи можна розраховувати, що вже перші кроки приватизації зможуть найближчим часом привести до могутнього розвитку інноваційної діяльності на рівні підприємств. Ринок, що формується в Україні, дотепер забезпечений практично будь-якими товарами з будь-якою якістю, а також збережене панування виробника над споживачем, монополізм ціноутворення в окремих галузях - усе це ніяк не створює райдужної картини бурхливого науково-технічного прогресу. При цьому кожен з усіх сил прагне роздобути нову машину, освоїти прогресивну технологію, створити новий товар. Однак, видозмінюючи умови приватизації, критично оцінюючи і уміло використовуючи західний досвід "зовнішнього" прямого і непрямого впливу на систему стимулювання інновацій, напевно можна прискорити прогресивні зміни. При цьому необхідно, зокрема, прагнути до розвитку (хоча б у рамках ближнього зарубіжжя) міжнародної структури нововведень і системи передачі технологій, до створення відповідних консультаційних служб, патентної системи, міжнародних технічних стандартів, посиленню інтеграції в інноваційних процесах.

Коротше кажучи, при слабкому "внутрішньому" стимулюванні інновацій, що поки складає специфіку й одну з основних особливостей нашого економічного життя на її мікрорівні, нам ще протягом якогось часу варто підтримувати підвищений рівень регуляторних впливів з боку держави і, саме собою, усіляко зміцнювати і розвивати відповідні міждержавні відносини. Звичайно, конкретні наукові розробки і програми таких регуляторних утручань державних органів і їхніх організаційних структур - не тільки справа сьогодення, але в ще більшій мері майбутнього. Уже зараз деякі надії можна зв'язувати з рішенням про створення міжнародної науково-технічної ради як єдиного координуючого органа держав ближнього зарубіжжя. Ми, однак, нагромадили вже занадто великий арсенал надій, яким не призначено збутися. Украй необхідно припинити поповнення цього арсеналу.

Список використаної літератури

1.   Твісс Б. Керування науково-технічними нововведеннями. Сокр. пер. с англ. - М.: Економіка. – 1989.

2.   Бетехтина Е., Пойсик М. Світова практика формування науково-технічної політики. - Кишинів.: 1990.

3.   Сучасні Сполучені Штати Америки. - М.: Политиздат. - 1988.

4.   Санто Б. Інновація як засіб економічного розвитку. Пер. с угорець. - М.: Прогрес. - 1990.

PAGE

PAGE 3