/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

"Історія Русів" - виразник політичних поглядів автономістів, Детальна інформація

Тема: "Історія Русів" - виразник політичних поглядів автономістів
Тип документу: Реферат
Предмет: Історія України
Автор: Oleg Kubay
Розмір: 0
Скачувань: 4445
Скачати "Реферат на тему "Історія Русів" - виразник політичних поглядів автономістів"
Сторінки 1   2   3  
Міністерство Освіти України

Львівський Національний Університет ім.І.Франка

РЕФЕРАТ

На тему:

„”Історія Русів” – виразник політичних поглядів автономістів”

Виконав:

Студент МТм-11

Кубай Олег

„Історія Русів” до цього часу таїть в собі багато загадок для дослідників і, в першу чергу, загадку про те, хто ж був його автором. Серед можливих авторів "Історії Русів", окрім вже згадуваного вище В. Лукашевича, дослідники називають Г. Полетику, його сина В. Полетику, О. Безбородька, М. Рєпніна, О. Лобисевича, І. Ханенка, А. Худорбу. Авторство ж Г. Кониського, чиє ім’я було поставлено на титульній сторінці при першій публікації заперечувалось вченими практично одразу з часу появи книжки.

Час написання "Історії Русів" також є не розгаданою до сьогодні загадкою, виясненню якої присвячено багато спеціальної літератури. Не вдаючись в деталі, зазначимо крайні часові межі її написання, — від 1769 року (останньої дати зазначеної в роботі) до початку 20-х років XIX сторіччя, коли з’явились перші письмові свідчення про її існування. У всякому разі, Й. Бодянський 1846 року видав її вже як історичну пам’ятку, що дозволило уникнути надто прискіпливого нагляду імперської цензури.

Ще до своєї друкованої появи "Історія Русів" була поширювана в списках у колах української, і не тільки, інтелігенції з початку 20-х років XIX сторіччя. Вона справила великий влив на появу симпатій до української справи у середовищі прогресивних російських мислителів. Так настрої та ідеї "Історії Русів" прослідковуються в поемі "Войнаровський" поета-декабриста К. Рилєєва, який опоетизував самостійницькі змагання мазепинців, у "Полтаві" О. Пушкіна. М. Томенко зазначає, що "... Олександру Пушкіну Михайло Максимович подарував "Історію Русів" як дуже популярну в Україні книгу. Невдовзі Пушкін публікує свою поему "Полтава", навколо якої в 1829 році розгорілася дискусія про історичність зображення тих чи інших персонажів. Особливий інтерес викликала постать Івана Мазепи, яку, на думку багатьох критиків, поет описав неправдоподібно" [268, с. 83].

Від початку своєї публічної появи "Історія Русів" розглядалась як історичний документ написаний за аналогією з козацькими літописами Самовидця, Грабянки та їм подібним документам. Однак з середини XIX століття, як українські, так російські і польські дослідники цього твору, почали звертати увагу на те, що анонімний автор "Історії Русів" досить вільно "трактував" відомі історичні факти, деякі замовчував і приводив такі, що не знаходили підтвердження в інших джерелах. Вже в середині XIX ст. "Історію Русів" починають розглядати не як своєрідну хроніку української історії, а як твір політично заангажований, що прагне за допомогою тенденційного підбору історичних фактів захистити певну політичну позицію. Саме з цієї позиції, розуміючи необхідність захисту твору від нападок українофобів, М. Драгоманов писав: "На цей твір необхідно дивитись як на памфлет на користь прав і вольностей русів, тобто малоросіян, памфлет, місцями надзвичайно їдкий і навіть художній ... а не як на зовнішньо фактичну історію, тоді він складе незамінний пам’ятник стану просвіченості і політичних ідей Малоросії в половині XVIII ст." [84, с. 24].

Саме як політичний памфлет "Історія Русів" відіграла значну роль в історії політичної думки України і зайняла в ній почесне місце, як твір, що не лише висловив у концентрованій формі політичні погляди попередньої доби та сучасників автора, а й в значній мірі вплинув на обгрунтування державницько-самостійницьких прагнень українців.

В. Міяковський, говорячи про місце і значення "Історії Русів" писав: "Мусимо також відмітити, що ідеї передового українського суспільства знайшли свій вислів у знаменитій "Історії Русів", книзі, яка для цілого XIX віку була джерелом патріотичного натхнення і відомостей про Україну для прихильних до неї росіян. З неї черпав зміст для своїх дум поет Кіндрат Рилєєв, вона дала матеріал Шевченкові для його історичних творів і тих ідеалізуючих українську історію образів, що такі характерні для романтичного періоду його творчості. ... "Історія Русів" була надихана гарячим національним почуттям, вона клала ідеї української державности, української самостійности, вона підносила національну гордість українця, і в цьому був її великий організуючий і формотворчий вплив. Відси можна починати розвиток української громадської думки XIX віку" [178, с. 60].

Виклад історичних подій служить для анонімного автора "Історії Русів" засобом утвердження його власної політичної концепції, захисту честі і гідності власного народу, його прав на самобутність і самостійне державно-політичне існування. Як підкреслює В. В. Кравченко "..."Історія Русів" створювалась з патріотичною метою: утвердити право свого народу на гідне місце у світовій історії, захистити його від справжніх та уявних інсинуацій з боку інших, у першу чергу, іноетнічних або іноземних авторів" [130, с. 31].

Виходячи саме з патріотичних мотивів та необхідності створення концепції української історії, автор "Історії Русів", у передмові до роботи, зазначає, що його головним завданням є дослідити "Історію Малої Росії" (тобто України), яка і є "єдина історія Російська": "бо ж відомо, що початок сеї історії, разом з початком правління Російського, береться від Князів і Князівств Київських, з прилученням до них лише одного Новгородського князя Рюрика, і триває до навали Татар безперервно, а від сього часу буття Малої Росії в Загальній Російській Історії ледве згадується; по визволенню ж її від Татар Князем Литовським Гедеміном і зовсім вона в Російській Історії замовчана" [110, с. 33]. Він прагне продемонструвати тяглість та неперервність державницької традиції українського народу на його власній землі і тим самим обгрунтувати його право на самостійне політико-державне існування.

"Сутність цього трактату — доведення, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремий від росіян народ, зі своїми традиціями (передусім без того рабства, що "в найвищій мірі панує серед московського люду"), а тому Україна має всі права відновити самоврядування" [47, с. 255].

В обґрунтування своєї позиції автор "Історії Русів" у передмові зазначає, що він при написанні книжки спирався як на вітчизняне літописання, так і архівні документи, що збереглись не лише в Україні, а також на інформацію, взяту "із літописів і записок Білоруських, як країни одноплемінної, сусідньої і од руїн Малоросійських віддаленої" [110, с. 34]. Підтвердження ж викладених ним історичних фактів є в історіях іноземних народів і держав, які викривають тенденційність "творців байок і критиків" славного минулого українського народу.

Намагаючись утвердити "зв’язок часів", автор, у дусі традиційного літописання, починає відлік історії свого народу, слов’янства взагалі, від біблійних часів і Яфета, сина Ноя. Слідом за автором "Повісті минулих літ", він підкреслює, що слов’яни є автохтонним населенням Східної Європи і прийшли на береги Дніпра від часів Вавилонського змішання мов і фактичного утворення перших етносів і націй. Перераховуючи різні слов’янські племена, Що мешкали на території Східної Європи, автор "Історії Русів", серед інших, вділяє "за родоначальниками їхніми, нащадками Афетовими, так називали: по князю Русу — Роксоланами і Россами, а по Князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву, — Московитами і Москами, від чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського" [110, с. 38]. Не заперечуючи слов’янських коренів московитів, автор "Історії Русів" все ж вважає, що їх етногенез є відмінним від етногенезу "Русаків", тобто етнічних українців. При цьому вживання назв "Русаки", "Руси" замість етноніма "українці" проводиться ним послідовно з метою підкреслити нерозривність зв’язку та спадкоємності Козацької держави і Київської Русі.

Описавши коротко в самих загальних рисах історію періоду Київської Русі та її занепаду під ударами орд Батия, автор переходить до вирішення свого головного завдання — довести, що Україна (Малоросія) не втратила свого державно-політичного існування і в пізніші часи. Так говорячи про входження українських земель до складу Литовської держави він наголошує на добровільному характері цього процесу та на тому, що українські і білоруські землі зберегли свої традиційні форми управління, а Литва перейняла від них систему законодавства і зробила "письмо Руське" державним на всіх просторах держави.

Те, що Україна зберігала своє державно-політичне існування підтверджується автором також і тим, що при створенні польсько-литовської держави Речі Посполитої"... й Малоросія, під давньою назвою Русі об’єдналася тоді разом з Литвою в Королівство Польське на трактатах і умовах, що рівномірно всім трьом народам служили, в яких між розлогих засад головна полягала в пам’ятних словах: "Приймаємо і з’єднуємо, яко рівних до рівних і вільних до вільних". Ту постанову час від часу кожний Король при коронації потверджував під назвою Пакта Конвента; і на підставі того за тогочасною урядовою формулою встановлені в трьох націях три рівні Гетьмани з правом намісників Королівських і Верховних воєначальників і з ім’ям: одного — коронного Польського, другого — Литовського, а третього — Руського" [ПО, с. 43].

Ця теза автора "Історії Русів" не відповідає історичній дійсності. Ідея перетворення Речі Посполитої з дуалістичної на триєдину державу засновану на конфедеративному принципі у складі Польщі, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського могла з’явитися в українських політичних колах ще в часи укладання Люблінської унії, однак в правових документах вона чітко зафіксована лише в Гадяцькому трактаті. Однак автор "Історії Русів", думається, свідомо йде на певну фальсифікацію історії, намагаючись таким чином посилити свою систему обгрунтування права України на державно-політичну самостійність.

Ідея добровільності союзу українців з литовцями та поляками, як основи козацьких домагань, проводиться в "Історії Русів" досить послідовно. Так, зокрема, описуючи виступ козаків під поводом Наливайка і Лободи, автор цитує листа козаків до польського короля: "Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом — і з Королівством Польським, не був ніколи від них завойований і їм рабоплінний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня слов’янського, альбо Сарматського, виниклий по добрій волі з’єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених, а протекція і зберігання тих договорів і пактів і самий стан народу доручені сим помазаникам Божим, Найяснішим Королям Польським, яко же і Вашій Королівській Величності, що поклялися в тому в час коронації перед самим Богом, який тримає в десниці своїй всесвіт і його царів та царства" [110, с. 74-75].

Перші десятиріччя існування трьох народів описуються в майже ідилічних фарбах — королі підтверджують стародавні права козаків, а ті їм вірно служать у справі захисту спільної батьківщини від зовнішніх зазіхань. Ситуація змінюється корінним чином коли "На місце Скалозуба року 1592-го обрано Гетьманом із Осавулів Генеральних заслуженого у війську Малоросійському природного шляхтича Польського Федора Косинського, і в його пору почалася та знана епоха жаху і вигублення для обох народів, Польського і Руського, епоха, замовчана по історіях або ледве в них описана, але яка, струсивши Польщу аж до основ і розхитуючи її упродовж понад століття, скинула, нарешті, в безодню нікчемства, а народу Руському давши випити найгіркотніший келих, що його з днів Нерона та Калігули не всі християни скушували, перетворила його на інший вид і стан" [110, с. 70-71].

Спричинило ці трагічні події укладення православними ієрархами України і Білорусі унії з Римом. Автор "Історії Русів" приводить досить вагомі аргументи прихильників унії на виправдання їх кроку: попадання східних патріархій у залежність від влади мусульманської Туреччини, падіння авторитету священиків та зниження рівня їх освіти, відступ московського християнства від істинного православ’я, зараження його "розколом Стригольщини" та різними іншими єресями. Однак зовсім не це він вважає головним мотивом, що рухав лідерами уніатів. Вони, на його думку, прагнули перш за все забезпечити свої майнові інтереси: наданням єпископам і монастирям сіл, а священикам по п’ятнадцять дворів у кріпосну залежність з числа їх парафіян. "Духовенство Руське, спокусившись закріпаченням для себе аж такого числа своїх співотчичів та чад духовних і не турбуючись анітрохи про обов’язки сої перед Богом, перед спільною Церквою і перед народом, що їх обрав, підписали згоду на Унію і присягою те ствердили" [110, с. 71].

Унія, відзначає "Історія Русів", підтримана збройною силою польської держави, поставила українців у принижене становище: українських православних депутатів відлучено від загальнодержавного сейму, лицарство — від виборів та посад урядових та судових, позбавлено рангових маєтностей і названо "холопами", а всіх, хто не прийняв унію — схизматиками.

Проблеми православних українців зумовлювались не лише бажанням вищого православного духовенства стати в один рівень з католицьким, вони зросли також і у зв’язку зі зрадою шляхетського стану, опертою на прагненні зберегти і примножити свої привілеї: "Страждання і розпуки народу побільшались новою нагодою, яка вчинила ще прикметнішою всій землі епоху. Чиновне Шляхетство Малоросійське, що перебувало на військових та земських посадах, не стерпівши наруг від Поляків і не змігши перенести позбавлення своїх місць, а паче втрати рангових та набутих маєтків, відкинулося від народу свого і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників Польських і Духовних Римських, зладило і заприязнилось з ними і мало-помалу погодилось спершу на Унію, а опісля навернулося зовсім в Католицтво Римське. Згодом те шляхетство, єднаючись з Шляхетством Польським посвояченням, родичанням і іншими обов’язками, відреклось і від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотвривши природні назви, підшукувати та вигадувати до них Польську вимову і називати себе природженими Поляками" [110, с. 80-81].

Такі дії української шляхти різко засуджуються автором "Історії Русів", тим більше, що подібні процеси для нього не були просто принизливим фактом минулого в історії власного народу — кінець XVIII-початок XIX століття був часом, коли представники нового українського дворянства, на цей раз нащадки козацької старшини, повторювали дії своїх попередників майже один до одного — змінювали мову, прізвища, а фактично — зраджували Батьківщину і свій народ.

Зрада власного народу і його інтересів, задля збереження майна та станових привілеїв, зробили з перекинчиків ревних захисників інтересів загарбників. Відзначивши, що за зраду народу українській шляхті було повернено маєтки, посади та зрівняно у правах з польською, автор "Історії Русів" зазначає: "У подяку за те прийняли й вони стосовно народу Руського всю систему політики Польської і, наслідуючи їх, гнали преізлиха сей нещасний народ. Головний політичний намір полягав у тому, щоб знесилити війська Малоросійські і зруйнувати їхні полки, що складалися з реєстрових Козаків, в чому вони й досягай свого" [110, с. 81].

Зрада українців провідною верствою, якою була до початку XVII століття українська шляхта, стало постійним фактором української історії і причиною всіх головних лих українського народу. Описуючи подальші історичні події, "Історія Русів" неодноразово наголошує на ганебній ролі шляхти, її підступах і бажанні шляхом зради народу забезпечити собі підтримку іноземних поневолювачів у справі експлуатації своїх одноплемінників. Зрада стає фактично способом існування української шляхти: "Шляхетство теє, бувши завжди серед найперших чинів та посад в Малоросії і серед її військ, підводило під уряд її чимало мін підступами своїми, контактами і відвертими зрадами, задуманими на користь Польщі, а народові дало випити найгіркішу чашу запроданства і введення його у підозру, недовір’я і в найбільш тиранські за те муки, урядом верховним по необачності над ним вчинені, бо всім замішанням, неладові і побоїщам в Малоросії, що після Хмельницького сталися, саме вони були причиною..." [110, с. 167].

Сторінки 1   2   3  
Коментарі до даного документу
Додати коментар