ІДЕЯ ДЕРЖАВНОСТІ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ 40-80-Х РОКІВ, Детальна інформація

ІДЕЯ ДЕРЖАВНОСТІ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ 40-80-Х РОКІВ
Тип документу: Реферат
Сторінок: 3
Предмет: Історія України
Автор: Oleg Kubay
Розмір: 23.3
Скачувань: 1963
На таких позиціях стояв тоді й І.Дзюба у добре відомій роботі «Інтернаціоналізм чи русифікація?» 20. Автор виходив з того, що декларована сучасна національна політика компартії не відповідає основним положенням марксизму-ленінізму з цієї проблеми, а це призводить до кризової ситуації в розвитку народів, українського зокрема. Робота І.Дзюби була своєрідною ідейною ревізією марксизму-ленінізму, оскільки21. У книзі І.Дзюби відкривались і деякі незнані для тодішнього українського читача питання вітчизняної історії.

До і після праці І.Дзюби були відомі ще декілька творів в українському самвидаві, автори яких ототожнювали свій підхід до історії й політики з марксистськими підходами, хоча й прагнули незалежності України.

З позицій демократичного соціалізму, далекого від марксизму, виходив у своїй праці «Право жити» Юрій Бадзьо. Здійснюючи огляд робіт української історії, автор піддає нищівній критиці методологічні засади, з яких російська, а згодом і радянська історіографія підходила до багатьох питань української історії, не визнаючи за нею самостійного самодостатнього історичного процесу 22. Піддаючи критиці теорію «злиття націй», Ю.Бадзьо вважав це витвором В.Леніна, який, по суті, леґітимував асиміляцію націй. В основі ж цієї теорії залишається російський великодержавний шовінізм 23. Торкаючись майбутнього країни, автор говорить про необхідність існування ідеологічного, культурного та політичного плюралізму. Робітничий клас і селянство повинні мати своє класове представництво в органах влади, має існувати багатопартійність.

Не можна не згадати й трагічну постать Валерія Марченка, який загинув у таборах 1984 року. Правозахисний рух він сприймав крізь призму релігійного самоочищення народу, відродження в нього почуття власної гідності та готовності дотримуватися Божих заповідей. Ось уривок з одного з його листів до рідних, датований 1980-м роком: «Кому, як   не нам, вихованим від соски на матеріалізмі та атеїзмі, знати: чому святі для 600 мільйонів християн поняття Христа, Віри, Воскресіння сприймаються в цій країні в кращому разі як складники леґенди. Таж ми ніколи не чули речників релігії, а лише супротивну сторону... Царина Духа — явище досі нам не знане й загадкове, здатне викликати негативні емоції хіба в твердолобих безбожників. Для нас же це — щедрий лан, який обов’язково вродить при натхненній самовіддачі... Повторюю, за будь-яких прикрих ситуацій до тебе прийде відчуття вмиротвореності, варто лише щиро звернутися до Бога» 24.

§3. Загальнолюдські цінності в непідцензурній думці

Чільне місце в українській непідцензурній суспільно-політичній думці цього періоду займала течія, що складалася з досить різнорідних представників, які тяжіли до загальнолюдських цінностей демократії та свободи. Щоправда, аналізуючи більшість творів цієї течії, слід мати на увазі, що їх писали для широкого розповсюдження (заяви, скарги тощо). Теоретичних розвідок із націоналізму автори або не знали, або знали не досить добре, чи то з тактичних міркувань не виносили цих знань на публіку, а звичайна ревізія марксизму видавалась їм недостатньою для українського політичного руху.

Першим відомим документом цієї течії стала стаття Євгена Пронюка «Стан і завдання українського визвольного руху» (1965). У цій статті міститься коротка характеристика тодішнього стану СРСР, йдеться про майбутнє для українців як нації, а також, що важливо, — досить детально описано, яким чином можна досягнути поставлених завдань. Автор документа вважав СРСР «державою тоталітарної олігархії». У соціальному відношенні ця держава є знаряддям панування партійно-державної касти, ядро якої складає численна група людей, зайнятих у сфері управління. Економічна основа цієї касти — державна власність на засоби виробництва і праці 25.

Що ж пропонував автор українському рухові? Установлення демократичного ладу і повного суверенітету України. В суверенній Україні ліквідується державна власність, натомість відбудеться усуспільнення засобів виробництва і праці. Що малося на увазі під останньою дією — не зовсім зрозуміло з тексту документа. Передбачалися демократичні політичні свободи і навіть самоврядування виробничих громад і об’єднань.

На найближчий час автор вважав доцільним гасло демократизації СРСР 26. Тільки в таких умовах зможе розвиватися український визвольний рух. Демократизація дасть можливість до розв`язання всіх інших подальших завдань руху. Це — злам старої і побудова нової державної машини, зруйнування правлячої касти, українізація суспільного, наукового, політичного життя.

Аналогічні ідеї висловлюються у«Відкритому листі   депутатам Рад Української РСР» Антона Коваля (псевдонім Василя Лісового. – Авт.). У «Листі» пропонується, по суті, реалізувати норми вже існуючих конституцій СРСР і УРСР — насамперед перетворити Ради в органи справжньої влади й самоврядування, парторганізації не повинні замінювати Рад 27. В економічній сфері планувалося проведення радикальної економічної реформи (з підпорядкуванням уряду республіки всіх підприємств, розташованих на її території), підвищення зарплати всім працюючим, обмеження привілеїв партноменклатури. Автор листа пропонував також прийняти нову Конституцію республіки, де було б чітко зафіксовано суверенність держави, при цьому на вищий статус перейшли б договірні відносини України з іншими республіками СРСР. Нова Конституція мала б передбачити багатопартійність, утворення власного Міністерства оборони, звільнення селян від земельної залежності, право їхнього вільного виходу з артілі (з орендою землі), ліквідацію цензури, інституту прописки, звільнення політв’язнів, розпуск КДБ і т.ін. У галузі культури В.Лісовий практично перегукується з вимогами УНФ, особливу увагу надаючи вихованню національної свідомості українців 28.

В.Лісовий — автор ще одного документа самвидаву (1972 р.): «Відкритий лист до членів ЦК КПРС і ЦК КП України» 29. Поряд із протестами проти арештів 1972 року у ньому міститься й аналіз причин, які породжують інакомислення й невдоволення в країні. Автор листа вказує на причини й прояви глибокої системної кризи, що охопила радянське суспільство. Торкаючись національного питання, В.Лісовий говорить, що тлумачення перспективи стосунків поміж народами СРСР проводяться в країні в дусі відвертого геноциду 30.

\x00AA

\xAC8D/

#простежує його еволюцію (неопублікована стаття). Один із висновків: у майбутньому життя буде вимагати організації руху, а то й переходу його в підпілля 31. Вищезгадані ідеї здобули розвиток насамперед на сторінках самвидавського «Українського вісника» за редаґуванням В.Чорновіла.

Важливим документом історії непідцензурної суспільно-політичної думки була праця Івана Геля «Грані культури». У ній32 як головної стратегії Москви. І.Гель піддає критиці Захід за свідоме замовчування протягом тривалого часу національних проблем імперії і говорить, що лише тепер там починають осягати реальну небезпеку радянської системи.

З середини 70-х років акцент в опозиційному українському русі переноситься на правозахисну діяльність, що було пов’язано з прийняттям Гельсінгських угод (1975) та з посиленням репресій проти власне національного руху опору тоталітарному режиму. Це підтверджує утворення Української Групи сприяння виконанню Гельсінгських угод (УГГ). Засновниками стали відомі українські письменники та політичні в’язні: М.Руденко, О.Мешко, О.Бердник, Л.Лук’яненко, Ш.Кандиба, О.Тихий. Діяльність УГГ була не лише правозахисною: група спробувала поєднати задля опору режимові боротьбу українців як нації з боротьбою інших націй та іншими формами спротиву. У статті «Наші завдання» правозахисний рух кінця 70-х фактично ототожнювався з національно-визвольним рухом 33.

Програмові документи української Гельсінгської Групи писані різними людьми в різний час, а тому на початку досить розмиті. Чогось особливо нового в суспільну думку вони не привнесли, а лише підтвердили ідею «єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян». Група еволюціонувала від загальнодемократичних, правових завдань, де серед інших був і захист національних прав у досить поміркованих тонах, до осуду тоталітарної системи й усвідомлення першорядних завдань українського визвольного руху. Так, «Меморандум №1» групи стверджував, що в Україні продовжується ще з часів Сталіна і по сьогодення геноцид проти народу 34.

У 1978–1979 роки документи групи, підготовлені і в Україні, і в таборах, поряд із аналізом української дійсності містять висновки про необхідність виходу України з СРСР як імперії. У «Зверненні Українського національного визвольного руху у справі української самостійності», інших документах говориться про першорядне значення українського руху в розвалі сучасної російської імперії 35. Дійові засоби такого розвалу, проте, залишалися невизначені.

Василь Стус вважав,   що одним із шляхів виходу України з СРСР міг би бути референдум, ініційований громадськістю (насамперед політичними в’язнями) з допомогою ООН, урядів інших країн 36. Та цей заклик до референдуму носив тоді швидше морально-пропаґандистський характер. Цікаво, що вперше в подібного роду документах уряд УРСР названий окупаційним.

Ідеї Української Гельсінгської групи розвиває Декларація принципів Української Гельсінгської спілки (УГС), організації, що постала на місці УГГ 1987 р. Ця декларація — мабуть, останній напівпідпільний документ української суспільної думки. Навіть зважаючи на перехідний характер, усвідомлюваний авторами, знаменно, що п.І «Основних принципів» тут починався з того, з чого закінчувалися документи УГГ кінця 70-х — 80-х років: «відновлення української державності, яка сьогодні існує лише на папері...» 37.

Отже, українська непідцензурна суспільно-політична думка, представлена тут здебільшого в програмових документах і матеріалах, існувала й розвивалася протягом майже півстоліття. Ця думказалишалась складовою частиною національно-визвольного руху в Україні того часу. Цим і пояснюється те, що обсягових робіт із суспільно-політичних проблем СРСР та України майже не було. Тобто власне українські політичні ідеї підпорядковувалися поточним завданням руху чи близькій перспективі. Це зумовлювало практичний характер таких робіт і певну вузькість у вирішенні суспільних проблем. Зрештою, умови підпілля чи напівпідпілля, поширення цих матеріалів не спонукали до розлогих теоретизувань. З іншого боку, певні чисто теоретичні проблеми просто виходили за рамки самвидаву. Через складні умови авторам доводилося часом робити відкриття, вже здійснені попередниками. Та все ж розвиток непідцензурної суспільно-політичної думки відбувався під впливом реалій радянської дійсності, безперервності національного руху в тих чи тих формах.

Висхідні проблеми українства, як це було показано, були розроблені ще публіцистами ОУН–УПА. Їхня характеристика тоталітарного режиму, стратегічних цілей українського руху, вибір його союзників, способів демонтажу імперії залишалися загалом справедливими і для наступних поколінь учасників українського руху та його ідеологів. Ці основні позиції дістали розвиток, уточнення. Незмінність певних принципових положень зумовлювалася незмінністю в цілому історичної епохи, в яку відбувався розвиток суспільної думки. У теорії та на практиці, однак, довелося відмовитися від надій на допомогу Заходу у вирішенні українських проблем. Виразнішою ставала єдність українських і загальнолюдських цінностей, розвивалася системна критика радянського режиму і його ідеології, розуміння значення масового руху. Новим було й те, що майже всі речники суспільної думки були перейняті ідеєю влади закону, прав і свобод громадян 38. Зважаючи на необізнаність чи слабку обізнаність теоретиків (не всіх!) з розробками 40-х років, слід вважати свідченням розвитку і те, що українська непідцензурна думка відкинула як крайнощі й довоєнні постулати націоналізму, так і марксизм-ленінізм.

Розвиток української суспільно-політичної думки відбувався шляхом ревізії націоналізму і марксизму. Адже практично вже вся публіцистика підпілля 40–50\x2011х рр. виходила за межі усталеної теорії і практики «інтеґрального» націоналізму. Певний розвиток націоналістичні ідеї дістали і 60-ті — 70-ті роки. Водночас слід зважати, що спадкоємцями ідей публіцистики оунівського підпілля, Третього Збору ОУН(б) є не меншою мірою і значна частина серединної чи демократичної течії руху і суспільної думки. Дехто був досить близький за своїми поглядами до націоналізму, автори ж кращих робіт з цієї течії прямо називали учасників національно-визвольного руху, а значить і себе націоналістами.

В українській суспільній думці 40-х — 80-х років не були добре продумані перспективи соціально-економічного, а почасти й політичного розвитку нинішньої України. З-поміж іншого це пояснюється тим, що зміни настали швидше, ніж на те сподівалися самі учасники руху і його теоретики, а також виходом на арену суспільної думки великої кількості ще не апробованих ідей, а то й нав’язуванням цих ідей різними політичними силами в Україні й поза її межами.

§4 Тоталітарні інституції проти українських «неформалів»

Як і в попередні періоди, так і в часи «перебудови» аж до військово-партійного путчу у серпні 1991 року, Україна була «законослухняною» частиною колишнього тоталітарного СРСР, однією з його цитаделей.

Все ж, на початку 1988 року тут заявили про себе перші «неформальні» об’єднання. Вони у різних формах порушували питання про духовне, національне відродження України, зокрема висували вимоги щодо відродження української мови, реабілітації національної символіки, встановлення республіканського громадянства, легалізації заборонених церков — УГКЦ та УАПЦ, економічного і політичного суверенітету республіки. За статистикою ЦК КПУ, яка формувалась на підставі даних агентури радянського КДБ, вже в березні 1989 року в Україні нараховувалось близько 60 тис. «неформалів», які провели 1200 мітингів та зборів, до яких залучили 13 мільйонів чоловік.

Вичерпна загалом і в деталях історія неформальних патріотичних організацій, які з’явилися в період так званої перебудови, безперечно, існує нині лише в архівах КДБ. Спецслужби скрупульозно документували розвиток українських неформальних патріотичних організацій, кожну проведену ними публічну акцію, бо мали розгалужену агентуру в середовищі «самодіяльних об’єднань і груп негативного спрямування».

Документи, що стали відомі, свідчать (див. публікації «Народної газети» за перші числа 1994 р.), що управлінням «3» КДБ України «спільно з обласними управліннями розроблені і здійснюються заходи для забезпечення контролю за процесами, що відбуваються в цих угрупованнях (національно-визвольних.— Авт.), документування антисуспільної діяльності екстремістів. В управлінні «3» створені спеціальні групи: одна (оперативно-слідча) — для розробки УГС; друга — для контррозвідувальної роботи по інших самостійних об`єднаннях та групах антисуспільного спрямування. В УКДБ областей для розв’язання цих завдань виділено по два-чотири оперативні працівники». У звіті особливо значна увага акцентувалася на агентурній роботі і зазначалося у цьому зв’язку, що навіть довелося «позбутися» (сказано саме так) ненадійних агентів і навербувати «перспективних», ті дають «конче потрібну оперативну інформацію», бо пройшли курс «прищеплення уміння й навичок діяти в середовищі екстремістів та націоналістів».

«Суть проваджуваної органами держбезпеки роботи» ілюструвалася на прикладі нейтралізації діяльності УГС: розкриття «механізму їхньої взаємодії із зарубіжними підривними центрами», документування «конкретних протиправних дій», недопущення «чисельного зростання і в кінцевому підсумку розкладення угруповань». Ударним прийомом вважаються «агентурні заходи з метою роз’єднати і компрометувати ватажків в очах «однодумців». Констатувалося, що саме завдяки їм вдалося створити «в тому середовищі обстановку суперечок, взаємних докорів, неприязні і підозрілості».

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes