Геополітична складова державницької думки, Детальна інформація

i

o

u

\на мала з свого догiдного географiчного положення тiльки користь, а не шкоду» 17.

§3. Плани для майбутнього

Багато в чому особливостi iсторiї України та її перспективи випливають з особливостей територiї, що її посiдає український народ. «Українська земля творить виразну географiчну цiлiсть, самостiйну й окремiшну супроти сусiднiх земель: Молдави, Угорщини, Польщi, Бiлоруси, Московщини. Вона опирається вiд пiвдня о Чорне море, Карпати й Кавказ, на пiвночи о багна i лiси Полiсся. Хоч нема в України добрих природних границь вiд заходу, пiвнiчного сходу i сходу, то вона як пiвнiчна побережна країна Чорного моря, має важнi цiхи одноцiльностi... український народ має свою питому землю, що творить виразну й одноцiльну географiчну одиницю» 18. Перевага згаданої одноцiльностi, що в нормальних умовах мала бути однiєю з важливих умов нормального розвитку держави, практично повнiстю перекреслювалась iншою географiчною особливiстю української територiї — браком на значних дiлянках природних кордонiв. У зв’язку з цим i «полiтичнi границi мали на Українi завсiди непостiйний i неготовий характер» 19.

Брак природних кордонiв стояв на завадi полiтичнiй самостiйностi. Набуття полiтичної незалежностi створює для України умови реалiзацiї свого призначення. Географiчне розташування та особливостi iсторiї розкривають суть цього призначення. Пiсля Росiї, Україна є найбiльшою за територiєю державою Європи iз великим промисловим та людським потенцiалом, з родючими ґрунтами та помiрним клiматом. «Український нарiд належить до захiдньо-европейського, чи, коротше сказати, — просто-таки европейського кругу не силою тiльки iсторичних зв’язкiв, якi протягом столiть зв’язали українське життє з захiдним, а й самим складом народнього характеру» 20. Саме тому серед перших необхiдно вiдновлювати традицiйнi зв’язки з європейськими країнами, насамперед Нiмеччиною 21.

Контакти з Європою мають допомогти лiквiдувати технологiчний розрив i вiдновити культурнi взаємини, ґарантуючи зовнiшньополiтичну безпеку. З цього виводить М.Грушевський необхiднiсть нашої захiдної орiєнтацiї, замiну нею орiєнтацiї московської.

Ясна річ, що така ідея могла бути реалізована лише самостійною Україною. Говорячи ж про її геополiтичне становище у складi Радянського Союзу, А.Синявський, наприклад, 1927 року констатував: «Україна є також мостом мiж схiдною частиною нашого Союзу, Азiєю й Захiдною Європою. Україна є виступ на Захiд в вороже оточення Захiдної Європи» 22

На противагу iдеям М.Грушевського про орiєнтацiї на Захід український полiтичний діяч, прибічник монархiчної iдеї В’ячеслав Липинський в серединi 20-х рокiв вважав, що «в даний момент нiхто в Європi сильної i великої Української Держави собi не бажає. Навпаки, єсть багато сил, що власне заiнтересованi в тому, щоб нiякої України не було, або щоб вона була якнайслабша. Тому при вiдбудовуваннi нашої державно-нацiональної традицiї i при реставрацiї Гетьманства ми не тiльки не можемо покладати надiй на допомогу якоїсь «орiєнтацiї», а навпаки мусимо бути готовi, що рiжнi зовнiшнi сили будуть нам у тому на скiльки можливо заважати» 23. Історичний досвiд показує, що навiть коли в України i з’являються союзники, то вони починають досить швидко лякатися перспективи міцної України й однiєю рукою руйнують те, що iншою допомагали будувати. Така сама ситуацiя була за часiв Хмельниччини та Руїни, коли українськi гетьмани у пошуках зовнiшньої пiдтримки хилилися i до Варшави, i до Стамбула, i до Бахчисарая, i до Москви, але всi «помiчники» лише розоряли наш край. Під час революцiї 1917–1920 рр. пiдтримка нiмцiв, австрiйцiв та Польщi Пiлсудського також коштувала надто дорого. Тому Липинський i певен, що зовнiшня пiдтримка в кращому разi допоможе Українi стати країною-буфером мiж Європою i Росiєю.

М.Грушевський, розумiючи недолiки односторонньої захiдної орiєнтацiї, відзначає, що «коли народнiсть наша, дух нашого народу тягне нас на захiд, край завертає енерґiю, нашу працю на схiд i полуденне, в сферу нашого моря, нашого комунiкаційного центру, до котрого ведуть нас нашi рiки i повиннi б були повести всi нашi дороги, коли б вони будувались нами, в орiєнтованню нашими iнтересами, а не мали ми своєю метою — навпаки — боротись з природною орiєнтацiєю нашого економичного й культурного життя» 24. Країни на Пiвднi i на Сходi можуть постачати в Україну сировину для промисловостi i стати ринками збуту її товарiв, якість яких не дозволяє поки що експортувати їх на Захiд. Широкi зв’язки з Середньою, Центральною, Передньою Азiєю, Середземномор’ям повиннi створити зовнiшнi умови для економiчної стабiльностi країни.

§4. Східний вектор українських інтересів

У своїх дослiдженнях української економiки А.Синявський також звертав особливу увагу на країни Причорномор’я i схiдного Середземномор’я. На його думку, Україна є такою частиною людськостi й такою частиною територiї земної кулi, що може скласти певний економiчний комплекс із країнами Близького Сходу на засадах найбiльш економiчно доцiльного розподiлу працi та обмiну продукцiєю. «...Природно-географiчнi умови й рiзний ступiнь економiчного розвитку, певна диференцiацiя господарств держав Близького Сходу та України є певною пiдставою для розвитку торговельних зносин, що їхнє вивчення та детальна й всебiчна проробка мусять ставити одну з актуальнiших проблем нашого пiсляреволюцiйного часу» 25. На думку Синявського, якщо для країн Заходу Україна довгий час буде залишатися постачальником сировини та напiвфабрикатiв для промисловостi, то для країн цього реґiону — готової промислової та сiльськогосподарської продукцiї, машин та обладнання.

Проте чорноморську орiєнтацiю України зумовлюють не лише економiчнi чинники, а й географічно-полiтичнi: «...Уклад рiк... посполу з фактом, що Чорне море, ця одинока природна границя України, приневолюють з природописною конечнiстю нашу вiтчизну шукати головної полiтично-географiчної пiдпори на чорноморському побережжi: польська та московська полiтично-географiчна небезпека все будуть вимагати вiд України, щоб вона свою полiтичну точку тяжкости переложила на Чорне море, оперлася постiйно i сильно об його побережжя й шукала зв’язкiв i союзiв з могутнiми державами, що панують i мають iнтереси в Переднiй Азiї», — писав С.Рудницький 26.

Ідея зони чорноморської спiвпрацi, така приваблива для багатьох наших сучасних полiтикiв, була популярною в українських колах уже в першiй половинi ХХ сторiччя. Її однозначно вирiшували i М.Грушевський, i С.Рудницький, i Ю.Липа. Припускаючи, що в майбутньому незалежна Українська держава буде найбiльшою потугою в реґiонi Чорного моря, ці діячі пiдкреслювали, що Україна не має прагнути до панування над цими країнами — анi полiтичного, анi економiчного.

Особливе мiсце в майбутнiй чорноморськiй зонi спiвпрацi належить Кримовi. Крим — це ключ до морських комунiкацiй Чорного моря. Хто володiє Кримом, той контролюватиме вихiд України до моря i далi — до океанiв. Як зауважив С.Рудницький щодо української кримської полiтики в часи УНР: «Втрата Криму, що вже тодi (1917) мав українську зглядну бiльшiсть населення, вiдразу видала засуд смертi на українську державнiсть. Бо без Криму нема самостiйної України — вiн розбиває її головну основу i опору — чорноморський берег» 27. С.Рудницький не обмежував країнами Чорномор’я та Захiдної Європи проблему стратегiчних партнерiв. Природними союзниками України, на його думку, є також ще ряд держав. С.Рудницький розглядає можливiсть утворення балтiйсько-понтiйської федерацiї в складi Фiнляндiї, Естонiї, Латвiї, Литви, Бiлорусiї й України. На вiдмiну вiд сьогоднiшнiх пропаґандистiв iдеї Чорноморсько-Балтiйського союзу, вiн не включає до перелiку країн-членiв федерацiї Польщу, вважаючи, що «...Польща є середньо-европейським краєм, котрого природнi зв’язки лежать у Середнiй Европi» 28.

Вiдносини України не мають бути спрямованi проти третiх країн за умови, що вони не загрожують нашiй державi. Однак українська держава «...своїм положенням i основною iдеєю приневолена стати фронтом проти Росiї, притулитися можливо тiсно до своєї одиноко доброї границi — до Чорного моря. Україна потрiбує тiльки боротись за свою самостiйнiсть проти Росiї, щоб заразом успiшно боронити Середземного моря й Передньої Азiї проти росiйських експанзiйних посягань» 29.

Один з організаторів СВУ А.Жук опублікував в тижневику «Дойче політик» (травень 1918 року) статтю під назвою «В які державні зв’язки повинна входити Україна».

Україна, на думку автора, з огляду на свою територіальну величину, чисельність населення, природні багатства, доволі сильна, щоб жити своїм замкненим життям і боронити свої кордони. Однак з розвитком державності Україна шукатиме зв’язків, щоб мати можливість обміну для свого населення і своїх ресурсів. Цього Україна не зможе досягти ні в зв’язку з Польщею, ні в зв’язку з Литвою, в яких формах державності вони б не існували, бо обидві ці держави тягнуться і мусять тягнутися до Північного моря, — в чому Україна не має інтересу і увійшла б в конфлікт з багатьма державами даного реґіону.

Ні з політичних, ні з господарських причин не може входити Україна в зв’язки з Москвою. Віроломство Москви і тяжкий національний гніт ще надто в пам’яті українського народу, щоб він міг згодитися на такий зв’язок.

Тому Україна мусить звернути свою увагу на Схід, де формується федерація нових державних утворень. До неї входять Дон і Кубань з суміжними областями: Терськ, Астрахань, Оренбурґ, Урал і Ставрополь. Три повіти Донської області — Таґанроґ, Ростов і Новочеркаськ — заселені переважно українцями. Вузьким пасом коло гирла Дону з’єднується українське населення з переднім Кавказом, заселеним переважно українськими кубанськими козаками, переважно на берегах Чорного моря, в Ставропольській і почасти Терській губерніях.

Україна повинна увійти в тісний зв’язок з цими державними об’єднаннями, щоб через них дійти до Каспійського моря і до Середньої Азії, головно в областях Уральській, Акмолинській, Тургайській, Семипалатинській, Томській, Єнісейській, Закаспійській і в Туркестані мешкають кілька мільйонів переселенців з України.

Подібний зв’язок, в якому Україна була б головною ланкою, був би надзвичайно корисним. Він відітнув би Москву від Кавказу і дав можливість опанувати кавказькі порти і встановити тісні контакти з чорноморськими державами 30.

*  *  *

Вiдповiдь на питання про значення України в сучаснiй i майбутнiй долi свiту була для українських геополiтикiв однозначною: «Свiтово полiтичне значiння України полягає на цiм, що вона своєю великою й довгопростягнутою територiєю спинювала б експанзiю Росiї до Адрiйського й Егейського моря, до Передньої Азiї й Єгипту й робила б майже неможливою експанзiю до Індiї» 31. «Українськi землi не є нiякою закутиною. Пiд оглядом торговельним i геополiтичним — це одна з найважливiших земель свiту. Це значення України тiльки зростатиме в сучасному»