Українське питання в політичній стратегії Росії, Детальна інформація

^

\xAC8Du

\x6467\x1102\x008C\x1D00Раднарком РСФРР не зміг відновити правової системи попереднього періоду. На це були об’єктивні причини. Ще на етапі просування більшовицьких військ в глиб території України Ґ.Чичерін від імені російського уряду на протести прем’єр-міністра УНР В.Чехівського відповідав у офіційному документі: «Ніякого війська РСФРР на Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент провадиться поміж військом Директорії й військами Українського Совітського уряду (був сформований в Курську 28 листопада. — Авт.), який є цілком незалежний» 52.

Коли ж Росія почала контролювати вже більшу частину української території, новосформований уряд Х.Раковського в програмовому документі висловився за федеративне об’єднання обох республік, форми якого мали встановити повноважні представники на Всеукраїнському з’їзді рад 53. Однак склад делеґатів ІІІ з’їзду рад (березень 1919 р.) виявився настільки невідповідним поставленій меті, що більшовики навіть не ризикнули поставити питання про федерацію з РСФРР на обговорення. Натомість у прийнятій з’їздом Конституції України зазначалося: «УСРР заявляє про свою тверду рішучість увійти до складу єдиної міжнародної соціалістичної радянської республіки, як тільки створяться умови для її виникнення; разом з тим, УСРР заявляє про свою повну солідарність з нині існуючими вже радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними в найтісніше політичне об’єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції і в найтісніше співробітництво у сфері комуністичного будівництва, яке ми мислимо тільки в світовому масштабі» 54.

Раднарком РСФРР був змушений погодитися на існування самостійного державного апарату в республіці, хоча при цьому ні на йоту не відмовився від принципу централізму і запровадження всеосяжного контролю. У постанові ЦК РКП(б) від 8 квітня 1919 р., надісланій для керівництва практичною роботою українській філії партії, наголошувалося на необхідності безумовної єдності командування Червоною армією на всіх фронтах, її постачання та управління шляхами сполучення. Задля досягнення цієї мети народний комісаріат державного контролю РСФРР повинен був розширити межі своєї компетенції на всі державні інституції Української республіки.

Слід зауважити, що серед керівництва РСФРР не було цілковитої одностайності щодо того, в який спосіб започаткувати процес відтворення неоімперського державного комплексу. Л.Каменєв, наприклад, вважав за доцільне провести повне злиття України з Росією 55. Цей варіант загалом не відкидався, але задля уникнення відкритої конфронтації з національним рухом, політбюро ЦК РКП(б) вирішило обрати гнучкішу тактику.

1 червня 1919 р. ВЦВК видав декрет «Про військовий союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби проти імперіалістів». Йому було надано такої форми, яка цілком відповідала більшовицькій доктрині. Керівництво базовими галузями (військовий комісаріат, раднаргоспи, залізниці, фінанси, комісаріати праці) зосереджувалося в руках єдиних колегій 56.

Внаслідок цього, як писав до Ради Оборони УСРР член військради Укрфронту С.Савицький, відбувалося «не об’єднання революційних фронтів братерських радянських республік, а повне злиття під РСФРР»  57.

Українська комуністична партія (боротьбистів) застерігала більшовиків щодо можливих неґативних наслідків «заведення відразу примітивно-шаблонної централізованої системи врядування», що відриває пролетарську владу від місцевих умов життя і позбавляє членів союзу будь-якої самостійності. Тому на доповнення і в розвиток декрету ВЦВК боротьбисти наполегливо радили створити спеціальну комісію, яка б виробила проект федерації радянських республік на засадах рівноправності 58. Однак пропозиції націонал-комуністів державна партія проіґнорувала і, як наслідок, у серпні 1919 р. більшовики були змушені вдруге залишити українські терени.

Аналізуючи наприкінці 1919 р. причини попередніх поразок в Україні, Ленін визнав, що без серйозних (або принаймні таких, які здавалися б серйозними) поступок національному рухові всі намагання вкорінитися на українському ґрунті не матимуть успіху. Такі висновки зумовлювали перед початком третьої інтервенції вдатися до пошуку більш «удосконалених» імперативів і суттєво скориґувати тактику.

По-перше, Москва, як ніколи раніше, почала наголошувати на своєму прихильному ставленні до самостійності України. Це навіть було підтверджено, щоправда, не державними органами влади, а партійною резолюцією, яка ні до чого не зобов’язувала 59.

По-друге, В.Ленін вирішив залучити до справи радянського будівництва українські комуністичні партії, передусім УКП(б), що звільняла власними силами від денікінської армії цілі повіти. Ідеологічною платформою співпраці стали директиви VIII конференції РКП(б) 60. На етапі, коли російські війська ще не повністю окупували терени України, Ленін у публічних виступах не робив предмета розходження з того, що боротьбисти обстоювали повну незалежність республіканських органів влади, але в документах, призначених для внутрішнього вжитку, домагання партії створити Українську Червону армію, національну комуністичну партію, яка б стала самостійною секцією Комінтерну, кваліфікував як «контрреволюційні» і «дрібнобуржуазні» вимоги 61. Такі дії лідера комуністів цілком узгоджувалися з його розумінням статусу незалежної УСРР. У «Листі до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним» від 28 грудня 1919 р. Ленін, проаналізувавши течії українського комунізму (прихильники повної незалежності України, більш або менш тісного федеративного зв’язку і повного злиття України з Росією), підкреслив, що в практичній програмі уряд Х.Раковського повинен вирішити питання, «чи бути Україні окремою і незалежною Українською Радянською Соціалістичною республікою, зв’язаною в союз (федерацію) з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською республікою, чи злитися Україні з Росією в єдину Радянську республіку» 62. Отже, елемент повної незалежності України у Леніна непомітно щезає, а вся «альтернативність» зводиться, власне, лише до об’єднання РСФРР: або у формі повного злиття, або у федеративному союзі, політичним змістом якого залишався централізм комуністичної партії. Отож таке питання, як встановлення державних кордонів між республіками, було для Леніна «не основне, неважливе, другорядне» 63.

По-третє, більшовики не лише задекларували своє шанобливе ставлення до української мови й культурних установ, а й спочатку дотримувалися цього на практиці, що мусили визнати навіть їхні опоненти. Зокрема, прем’єр-міністр УНР І.Мазепа писав на початку лютого 1920 р. з Кам’янця-Подільського в листі до С.Петлюри: «Щодо української культури взагалі, то більшовики додержуються фактичного її визнання і про переслідування ними українських культурних установ або української мови цей рік не чути» 64.

Конкретизувати форму українсько-російських відносин мав IV Всеукраїнський з’їзд Рад. Через те якісний склад делеґатів, з урахуванням досвіду минулого, став особливою турботою Москви і державної партії в Україні. 28 березня 1920 р. тимчасове бюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про виключення місцевостей, де спалахнули повстання, від проведення в них виборів 65. А 4 квітня ВУЦВК і центрвиборчкому дається директива розробити положення про норми представництва на з’їзд, у якому встановити такі квоти: селяни обирають одного делеґата від 5000 виборців, робітники — від 10000, а частини Червоної армії, що діяли на теренах України, — від 1000 або частини тисячі виборців 66.

Тож не дивно, що ухвала з’їзду (травень 1920 р.) «Про державні взаємини між УСРР і РСФРР» підтверджувала угоду від 1 червня 1919 р. про доцільність об’єднання комісаріатів військового, залізничного, фінансового, народного господарства, праці, пошт і телеграфів, а новообраному ВУЦВК доручалося й надалі здійснювати лінію на щільніше зближення з Росією. Показовим було й те, що з’їзд, обстоюючи ідею самостійної державної конституції, водночас вважав Україну та інші радянські республіки такими, що «входять до складу РСФРР» 67.

Таким чином, змінивши тактику дій у підході до розв’язання пріоритетного для Москви «українського питання», більшовики зуміли досягти на цьому етапі прийняття тих рішень, що цілком відповідали їхнім стратегічним планам.

§6. Доба договірних відносин

Українська політика Москви впродовж 1919– 1920 рр. характеризувалася двома принциповими моментами: по-перше, фактичним підпорядкуванням російським владним структурам усіх найважливіших сфер життєдіяльності українського суспільства; по-друге, відсутністю при цьому будь-якої послідовної законодавчої системи. Декрет ВЦВК від 1 червня 1919 р. приймався лише на період існування військової загрози з боку «монархічної і капіталістичної контрреволюції», а ухвала IV Всеукраїнського з’їзду рад ще не створювала декларованого нею правового стану України щодо РСФРР, оскільки була одностороннім актом. З тактичних міркувань Москва не квапилася реаґувати на цей документ. Річ у тім, що федеративний принцип побудови держави комуністи продовжували розглядати тільки як перехідний ступінь до повної єдності 68. Поки жевріла надія на революційний вибух у Західній Європі («польський рейд» мав прискорити його), вони не поспішали законодавчо закріплювати федеративну форму державного устрою. Наркомат у справах національностей РСФРР розробляв проект гнучкої «обласної автономії окраїн». На думку Й.Сталіна, вона повинна була мати декілька рівнів: вузька адміністративна автономія (німці Поволжя, чуваші, карели); дещо ширша політична автономія (башкири, киргизи); врешті, український тип автономії 69. Отже, нарком не вбачав жодної істотної відмінності між автономіями РСФРР та формально незалежними республіками.

Втім, у цей період сталінський варіант «автономізації» не вдалося реалізувати. Восени 1920 р. зовнішньополітична ситуація докорінно змінилася. Росія була змушена розпочати з Польщею мирні переговори. Як тільки про них стало відомо голові української дипломатичної місії у Варшаві А.Левицькому, він через міністра закордонних справ у Москві запропонував також розпочати з Польщею переговори про мир, але народний комісар закордонних справ РСФРР Ґ.Чичерін відповів, що існує лише влада УСРР, чиї представники входять до складу радянської делеґації.

Однак польська сторона не поспішала визнати мандат українського радянського уряду, вважаючи Україну частиною РСФРР. Ситуація загострилася, коли до Риги приїхав С.Шелухін, делеґований урядом УНР для ведення переговорів. Тому в телеграмі Данішевському, який очолював радянську делеґацію, Чичерін писав: «Самостійність Радянської Української республіки є фактом, який може бути відомий польській делеґації, але тепер треба її про це повідомити» 70.

Підписанням 28 грудня 1920 р. у Москві «Союзного робітничо-селянського договору між РСФРР і УСРР», власне, започатковано новий період міждержавних відносин Росії з радянськими республіками — добу договірних відносин. У документі визнавалась незалежність і суверенність обох сторін, але наразі вказувалося на необхідності «з метою оборони, а також в інтересах їх господарського будівництва» згуртувати свої сили шляхом укладення союзу. РСФРР і УСРР вважали за потрібне оголосити, що всі обопільні зобов’язання, які вони надалі прийматимуть щодо інших держав, можуть обумовлюватися лише спільністю інтересів робітників і селян радянських республік.

Задля кращого здійснення цієї мети обидва уряди об’єднали комісаріати військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфу. Характерно, що об’єднані комісаріати входили до складу РСФРР, а в Раднаркомі України призначалися на правах членів уряду уповноважені наркоматів Росії. Так само керівництво і контроль об’єднаними комісаріатами передбачалося здійснювати через Всеросійські з’їзди рад і ВЦВК, куди УСРР повинна була делеґувати своїх представників 71.

Закладені в договір правові норми позбавляли Україну будь-якої можливості істотно впливати на об’єднані комісаріати, а відтак спеціальні угоди, що мали реґулювати порядок і форму внутрішнього управління, детально розроблені так і не були. Це давало змогу російським наркоматам, що стали фактично наддержавними, цілком контролювати військовий і народногосподарський комплекс України.

Адміністративна практика, що фактично зводила республіку до статусу російської автономії, викликала масові протести з боку українського керівництва. Аби покласти край постійним конфліктам у взаємовідносинах між наркоматами, Сталін вирішив, що настав час де-юре зафіксувати наявний стан. У листі В.Леніну та іншим членам політбюро ЦК РКП(б) від 13 січня 1922 р. він повідомляв, що деякі товариші пропонують домагатися у найстисліший строк об’єднання всіх незалежних республік з РСФРР на засадах автономії, і він цілком поділяє цю точку зору. Відтак у наркоматі у справах національностей Російської федерації почали розробляти відповідний документ.

Очевидно, в Москві не було цілковитої одностайності з цього питання, а тому, щоб перехопити ініціативу, політбюро ЦК КП(б)У 11 березня 1922 р. вперше насмілилося самостійно виступити з пропозицією щодо конкретизації взаємовідносин між республіками (до цього моменту всі українські ініціативи спершу санкціонувала Москва), взявши за основу тези грудневої (1919 р.) конференції РКП(б).

Українські більшовики сподівалися, що В.Ленін зуміє приборкати аґресивність російського урядового апарату і нагадає йому, що він є суто російським, а в республіках існують національні органи влади. На місцях, отже, ще наївно вірили в можливість досягнення задекларованої ідеї рівноправності.

§7. «Добровільне об’єднання»: доктрина і практика

Логічним завершенням кількарічних зусиль державної влади РСФРР щодо реалізації своєї політичної доктрини в «українському питанні» стало «добровільне» об’єднання республік у складі Союзу РСР.

Полишаючи осторонь відомі факти звершення цієї акції, звернемо увагу лише на певні намагання більшовиків якось пом’якшити ситуацію. Йдеться, зокрема, про ленінську позицію в питанні про принципи встановлення взаємовідносин між республіками, оскільки вона і тепер нерідко вважається альтернативною сталінській.

Ознайомившись 25 вересня 1922 р. із проектом комісії (сталінський «план автономізації») та матеріалами його обговорення, В.Ленін у записці Л.Каменєву наступного дня пише: «Ви, напевно, одержали вже від Сталіна резолюцію його комісії про входження незалежних республік до РСФРР... На мою думку, питання архіважливе. Сталіну трохи властива тенденція поспішати». Як бачимо, Ленін говорить не про те, що Сталін концептуально помиляється в самому підході до вирішення цього дійсно складного питання, а лише про тенденцію «поспішати». Що ж натомість пропонує Ленін? Аби не давати поживи «незалежникам», він вважає за необхідне в першу чергу дещо редакційно змінити форму: «У §1 записати замість «вступ до РСФРР» — «Формальне об’єднання з РСФРР в союз радянських республік Європи і Азії».