Пострадянські форми суспільних змін, Детальна інформація

Чиновник (в тому числi й партiйний) секуляризувався (від партії та комуністичної ідеології) з завидною швидкiстю, що стало однiєю з причин «чудесного» краху, здавалося б, неприступної будiвлi КПРС. Втративши можливiсть народжувати систему інституціональних норм і правил, а також здiйснювати нагляд над корпоративними відносинами на всiх поверхах радянського суспiльства, iнститут Партiї зжив себе. Комунiстична держава рухнула у перегуках вимог соцiальної справедливостi комунiстичного штибу. «Вiдмiна» комуністичного тоталiтаризму дала жителю СРСР свободу неучастi в будь-яких iнститутах самоорганiзацiї мас — полiтицi, економiцi, культурі. Цеховi основи комунiзму вже давно вiн уявляв собi лише у виглядi заважкого ритуалу, i тепер, коли, здавалося б, стали доступними будь-якi форми соцiального творення, спрямував свої зусилля лише в один бiк: засвоївши неґативiстську за своєю суттю риторику «прискорення» як черговий ритуал лояльностi, вiн словом i дiлом став руйнувати те, що досi хоч якось стримувало i чиновницькi апетити, i кримiнальну стихiю, що робило корпоративнi практики хоч би частково контрольованими, а соцiальнi процеси в цiлому керованими, коротко кажучи — iнституцiйний устрiй радянської держави. Закономiрно, що цілі чиновницьких угруповань, не зацiкавлених у жодних формах контролю за дiяльнiстю, цiлком узгоджувалися з настроями радянського народу. Радянський Союз умер пiд час найтяжчого приступу соцiальних заздрощiв. I це був чи не єдиний момент, коли iнтереси цеху, що сплебеївся, та фратрiї, що набирала сили, парадоксально збiглися.

Ґлобальний крах суспільних інституцій, повна втрата ними реґулятивних функцій періоду «перебудови» стало бичем посткомунiстичного суспiльства, незважаючи на потоки законотворчостi та бюрократичну традицiю. Сама мова законiв перестала виражати i структурувати ансамбль наявних суспiльних практик, вироджуючись у жарґон панування. Ця тенденцiя, що призводить до утвердження етосу фратрiї, сьогоднi спостерiгається скрiзь.

Комунiзм умер ранiше, нiж оформилися i запрацювали соцiальнi моделi сучасного капiталiстичного суспiльства. Таким чином, iдеологiя реформ нiбито передчасно позбулася реальної соцiальної основи. За громадянським фасадом не чиннi анi коди практичної етики 6, анi режими соцiальної iдентифiкацiї i корпоративної взаємодiї, якi тiльки-бо й надають iнститутам захiдної демократiї та економiки позитивний сенс. I наївна упевненiсть у тому, що законо- i нормотворчiсть, зрештою, змусить маси людей жити «цивiлiзовано», фактично нiяк не обґрунтована. Труднощi посткомунiстичного суспiльства закорiнюються в тому, що руйнацiя цехових структур, їхнє знецiнення в свiдомостi мобiльних iндивiдiв вилилося в масову вiдразу до iнституцiйних практик як таких. I чим бiльше суспiльство охоплює iдея «чорного передiлу», тим неодмiннiше на хвилi масового плебейства архаїчна фратрiя заповнює всi капiляри соцiального тiла.

Iз сказаного не випливає, що настають часи «анархiї», «беззаконня». Парадокс у тiм, що з часу, коли згасли цеховi вогнища влади, по сутi, лише завдяки сумнозвiснiй «кримiнальнiй революцiї», завдяки «особливому» паразитичному iнтересу, що його домагаються угруповання «братчикiв» на всiх поверхах суспiльної будiвлi, посткомунiстична еліта i надалi продовжує відтворювати міфологію «працюючих» суспільних інститутів, норм, законів i трансформує їх в якомусь «демократично-капiталiстичному» напрямі. Динамiку взаємодiї фратрiї вiд початку горбачовських реформ надала пiдприємницька дiяльнiсть.

У посткомуністичній лiберальнiй риторицi, комплiментарнiй щодо пiдприємцiв, сам пiдприємець постає як iнноватор, локомотив загального процвiтання i технiчного поступу. При цьому зовсiм не береться до уваги, що суспiльство, яке поставило фiґуру пiдприємця в центр перетину будь-яких соцiально-економiчних i полiтичних практик i при цьому не спромоглося пiдготувати вiдповiдне конституцiйне i корпоративне пiдґрунтя, пожинає плоди авантюрно-капiталiстичного буму. Але ж i його завершення не обiцяє полегшi, адже тепер уже «iнновацiйна» криза породжуватиме ситуацiю соцiальної непевностi. I так — безконечно.

Сучасна фратрiя за цих умов стає єдино можливою формою дiлової кооперацiї для маси людей, що вирiшили зайнятися пiдприємництвом.

Для того, щоб в цьому упевнитися, досить простежити, як держапарат перетворював новий «економiчний устрiй» на гiгантську машину привласнення нацiональних багатств, машину латентної приватизацiї загальнонародної нерухомостi. Поки «радянська людина» здригалася вiд ненавистi до комунiстичної номенклатури, мобiльнi громадяни СРСР створили братство, забувши назавжди, хто партiйний функцiонер, хто спекулянт валютою, хто користувався привiлеями, хто взагалi не зв’язував iз соцiалiзмом жодних перспектив.

Українці також були свідками перетворення комсомольських та партійних функціонерів на банкірів, інженерів на митарів, науковців на «човників»-комерсантів, а «розкрадачів соціалістичної власності» — на тіньовиків та респектабельних ділків й офіційних економічних радників.

Таким чином, вiд того, що, скажiмо, провадиться «розбудова самостiйної Держави» (України), пiдприємницька фратрiя аж нiяк не страждає. Навпаки, вона має з цього iстотну вигоду: вiдбувається перерозподiл прибутку мiж тими, хто його отримав на ринку, i тими, хто реґулює дiяльнiсть ринку. Фратрiя перетворюється на стабiльну i системотворчу соцiальну форму, що, по сутi, гасить потребу в iнакших способах соцiальної самоорганiзацiї. Фратрiя виступає як головна пiдприємницька «iнновацiя» у сферi органiзацiї соцiального простору в посткомунiстичну добу.

*  *  *

На наших очах вiдбувся тектонiчне зрушення у системі мікрополітики влади, iншими словами, в комплексi "влади—знання", що забезпечував єднiсть i стабiльнiсть соцiального цiлого протягом десятилiть тоталiтарного режиму. I прогнозувати його наслiдки передчасно. Радянськi люди звiльнилися вiд гамiвної сорочки комунiзму зовсiм не так, як це передбачалося сценарiями посткомунiстичних лiберальних «терапевтiв».

Немає нiчого дивного в тому, що культура доiндустрiальної доби в її мiкрополiтичних заломленнях постiйно проступає в обрисах посткомунiстичної доби, чудово вживаючись з «потьомкiнськими селами» демократiї, заличкованими модним економiчним жарґоном, розмовами про реформи, обвальним спадом виробництва i рiвня освiти, безробiттям комунiстичного «цеху», що зруйнувався зовсiм не на славу iндустрiального процвiтання, наукового поступу, громадянського миру, рiвностi та братерства. Розкол мiж фратрією і цехом вiдбувається уже не на рiвнi iдеологiчних, класових, станових, майнових, нацiональних суперечностей. Вiн твориться в антропологiчних глибинах, набуваючи базового характеру вiдмежування «своїх» вiд «чужих».

«Дiлова» елiта посткомунiстичного свiту не приймає як своє визначення «буржуазiя». Та й зрозумiло, чому. Якщо буржуазне просвiтительство ознаменувалося тим, що на додаток до владної вертикалi феодалiв, що харчувалися вiд ойкосiв, ремiсники i торгiвцi створили ефективну горизонталь соцiальних обмiнiв, тим часом «присмерк» комунiзму ознаменувався химерним номенклатурним пiдприємництвом i повсюдною асоцiальнiстю. Пострадянська фратрія перемогла комуністичний цех і, отже, це вкрай ускладнило формування демократичних інституцій в осяжному майбутньому.