Українсько-російські відносини та політика заходу, Детальна інформація

США, Росiя та Україна створили тристоронню схему вирiшення ядерного й iнших питань безпеки. Така схема надає США можливiсть сприяти вчасному вреґулюванню суперечностей, не доводячи їх до кризи. За допомогою цiєї схеми США мають бути посередником в усуненнi наявних росiйсько-українських розбiжностей. Європейський Союз та його окремi члени також мають свої iнтереси, так само як i засоби задля забезпечення бiльшої стабiльностi в Українi.

§5. «Хвора молода людина» Європи

Захiд охоплений песимiзмом щодо України, хоч в останнiй дiють бiльш-менш тi самi дезiнтеґрацiйнi сили, що й в усiх нових державах колишнього СРСР. Економiчнi труднощi України є серйозними, полiтична боротьба на її землi — реальнiсть. Проте ще зарано сповiщати про смерть України. Захiдний песимiзм можна пояснити тим, що у випадку з Україною аналiтики волiють розглядати цi дезiнтеґрацiйнi сили або навiть звичайнi зiткнення iнтересiв, характернi для всiх держав, крiзь нацiональну призму. Згiдно з цiєю думкою, в Українi має мiсце непримиренний мiжнацiональний конфлiкт. Близько 11 мiльйонiв росiян на сходi та українськi нацiоналiсти на заходi готовi буцімто розiграти боснiйський варiант у величезних масштабах.

Україна — подiлена країна, але це роз’єднання має не лише нацiональне корiння, його не можна зводити лише до двох монолiтних протидiючих сторiн. Швидше за все, боротьба йде головним чином за владу, а також з конкретних питань полiтики і економiки. Власне кажучи, бачимо протистояння сил, що виступають за реiнтеґрацiю в межах СHД і збереження домінуючої ролi держави та нацiонально-реформістських сил. Справді, перша група має найбiльшу пiдтримку у схiднiй Українi й серед етнiчних росiян, але вона також репрезентує iнтереси господарникiв, шахтарiв та партiйних дiячiв рiзних нацiональностей, якi звикли до соцiалiстичного планування й дотацiй. Опора другої групи — у захiдних областях, якi увійшли до складу СРСР лише пiд час Другої свiтової вiйни. Головнi дiючi особи цiєї групи — етнiчнi українцi, але iдея незалежностi України не суто нацiональна ідея.

Насправді розклад iнтересiв та полiтичних сил в Українi складнiший. Мiж сходом та заходом знаходяться центр та пiвдень — реґiони, що не додержуються повнiстю жодної з названих орiєнтацiй. Щоправда, трохи про iнше свiдчить їхня пiдтримка Леонiда Кучми на липневих виборах 29. Сили прихильникiв iнтеґрацiї також подiлені. Комунiсти та соцiалiсти вибороли найбiльшу кiлькiсть мiсць у першому турi парламентських виборiв. Їх об’єднує орiєнтацiя на одержавлену економiку та спiвпрацю з Росiєю, але в них є глибокi суперечностi з приводу сутностi незалежностi України. Соцiалiсти, головним чином, бажають її зберегти, багатьом же комунiстам це у кращому разі байдуже. Обидвi партiї пiдтримують непростi робочi вiдносини з полiтичними силами директорського корпусу. У наступних турах парламентських виборiв схiдна Україна дала бiльше незалежних депутатiв та прихильникiв економiчних реформ. Hа iншому полюсi — нацiоналiсти, все ще не готові вирішити питання про те, чому вiддати перевагу — реформам чи заходам на змiцнення української державностi. Hа полiтичнiй аренi досі бракує сильної партiї економiчних реформ, хоч у новому парламентi i є реформаторська фракцiя, зв’язана з Кучмою та його радниками.

У центрi уряд намагається керувати за допомогою хистких компромiсiв та балансування мiж рiзними полiтичними силами України. Кравчук прагнув орiєнтуватися на прихильникiв iнтеґрацiї з економiчних питань та на нацiоналiстiв у галузi зовнiшньої полiтики й безпеки за винятком питань щодо ядерної зброї. Пiсля парламентських виборiв і перемоги Леонiда Кучми ця хитка рiвновага вiдчутно порушується на користь iнтеґрацiйних сил відповідно до погiршення економiчного становища. Проте навiть трiумф цих сил не в змозi звiльнити нове керiвництво вiд необхiдностi пiдтримки такої рiвноваги. Такий уряд не може керувати Україною без пiдтримки її захiдних та центральних реґiонiв, а економiка просто не витримає бездiяльностi по-кравчукiвськи.

Питання полягає у тому, чи призведе вищенаведена схема за умов полiтичної кризи до неминучого краху, чи ж аналiтики перебiльшують крихкiсть української державностi. Хоч на Україну чекають у майбутньому серйознi випробування, iснують також і стабiлiзуючi чинники, у тому числi наочна пiдтримка демократичного процесу в Українi, брак монолiтного полiтичного руху етнiчних росiян, а також небажання й неспроможнiсть Росiї здiйснювати авантюри щодо України.

Hезважаючи на економiчнi труднощi, останні вибори виявили мiцну довіру виборчiй системi. Протягом всього цього часу вибори свiдчили про вельми часте й поширене розчарування в українських лiдерах та їхній полiтицi, але українськi виборцi визнали за краще висловити це розчарування голосуванням, а не громадянською вiйною. Полiтична структура України мiцнiша, нiж дехто вважає. Звичайно, не йдеться про порiвняння з Москвою, де багато чиновникiв, дипломатiв та полiтикiв просто перейшли на службу з СРСР до Росiйської Федерацiї. Поступ України доводиться вимiрювати практично з нуля. В неї не було реального досвiду державностi, так само як і адмiнiстративних кадрiв для здiйснення основних державних функцiй. В Українськiй РСР панувала Москва за пiдтримки мiсцевої номенклатури сумнiвної якостi. I по-справжньому дивуватися треба не теперiшнiм невдачам України у будiвництвi держави, а тому, наскiльки далеко й успiшно просунувся цей процес на такiй хиткiй основi.

Вибори довели, що етнiчнi росiяни в Українi не є п’ятою колоною. Росiяни тут — найбiльша меншина; але лише у Криму вони складають бiльшiсть населення, нiде не виступаючи могутнiм полiтичним блоком виборців 30. Високий вiдсоток їх на виборчих дiльницях Донбасу пiд час березневих парламентських виборiв засвiдчив орiєнтацiю реґiону на Київ 31. Тiльки в Криму спостерiгалася активна пiдтримка мiсцевих iнституцiй та сепаратистської полiтики на шкоду центровi. Парламентськi та президентськi вибори засвiдчили, що етнiчнi росiяни в Українi бажають оголошення росiйської мови другою державною. Вони прагнуть тiсних зв’язкiв з Росiєю й вiдкидають спроби утвердження української державностi за рахунок вiдносин з Росiєю. Проте вони не бажають стати ще однiєю знедоленою провiнцiєю Росiї. Hебезпека полягає у тому, що у перспективi зiткнення економiчних iнтересiв може особливо виявитися у мiсцях компактного розселення росiян, зокрема у Донбасi, й рiзнi економiчнi та полiтичнi iнтереси з часом можуть привнести нацiональну складову у теперiшню внутрiшню кризу.

Хоч нині орiєнтацiя на реiнтеґрацiю, вiрогiдно, домiнує у київському урядi, можливостi прихильникiв такої реiнтеґрацiї виконати свої обiцянки суттєво обмеженi й навiть бiльше, нiж у сепаратистiв. Фактично назрiває криза лiвих мiрою того, як вони зіштовхуються з вiдповiдальнiстю за керiвництво. Сама Росiя не в змозi пiдтримати новi економiчнi випробування такого масштабу, на який розраховують українські полiтики — прихильники iнтеґрацiї. Керiвники східних областей (Донбас) та й кримськi керiвники починають усвiдомлювати — краще їм розiгрувати реґiональну карту в Києвi, нiж ставати у довгу чергу по дотацiї у Москвi. Здiйснюючи плани досягнення минулого добробуту через вiдновлення старих економiчних зв’язкiв, прихильники iнтеґрацiї невiдворотно зiткнуться з тим фактом, що росiйськi промисловi пiдприємства самi втягнутi у запеклу боротьбу за дефiцитнi ресурси і фінансування. Hаївна надiя на те, що полiтика iнтеґрацiї суттєво змiнить розвиток подiй у схiднiй Українi, скорiше за все розiб’ється об дiйснiсть.

Ті, хто найпесимістичніше налаштовані щодо можливостей України, вказують на жалюгідний стан її економiки, немовби цим питання вичерпується. Аналiтикам слiд звернути увагу на величезну рiзницю мiж щомiсячними статистичними даними, що свiдчать про руїну, та цiлком нормального вигляду щоденним життям власне в Українi. Це «вiльне падiння» економiки триває так довго, що терпіння населення лише захованими запасами пояснити не можна. Вочевидь, нашi економiчнi та полiтичнi моделi не в змозi передбачити усi сили, що сприяють пiдтриманню України на плаву. Цi сили досить рiзноманiтнi. Деякi — надбання старої системи (дотацiї, пiльговий розподiл житлової площi, доступ до спецтоварiв). Деякі використовують минулi способи подолання труднощiв (бартер, чорний ринок), а деякi — комерцiйну дiяльнiсть (леґальну та напiвлеґальну), яку ми недооцiнювали. Цi зауваги не означають, що економiчна полiтика не згубна — просто ми ще не цiлком розумiємо динамiку розвитку посткомунiстичних суспiльств.

Сказане не дає пiдстав для провiщення безтурботного iснування України у близькому майбутньому. Україна, вiрогiдно, зiткнеться з обставинами, якi ще бiльше обмежать можливості уряду. Криза поглиблюється у той час, коли українському режимовi потрiбне друге дихання, щоб створити базові правовi та економiчнi структури для забезпечення незалежностi. Однак не треба вважати, що такi обставини невiдворотно призведуть до зникнення Української держави. Можливо, неоднорiднiсть України та зважений пiдхiд уряду до громадянства й прав меншин становить собою також джерело сили, надто ж тоді, коли крайнi нацiоналiсти у всiй Європi проголошують неприроднiсть багатонацiональних держав та демократичних iнституцiй, що їх забезпечують.

§6. Роздрiбненiсть, але не «аншлюс»

I все-таки ми маємо серйозно поставитися до загрози розпаду України. Ця загроза змушує ще раз пiдкреслити важливiсть iснування стабiльної України. Дехто у Москвi й на Заходi вважає, що цей розпад неминучий. Один аналiтик, коментуючи такий пiдхiд, зазначив: «Росiї досить лише розкрити обiйми, і Україна може миттєво iнтеґруватися знову з Росiєю» 32. Такий «сценарiй аншлюсу» не враховує справжньої цiни дестабiлiзацiї у разі краху центрального уряду в Києвi.

Тверезiшi голоси у Росiї та iнших країнах вказують на витрати й проблеми, якi тягне за собою колапс України. «Аншлюс» вимагав би великомасштабної вiйськової операцiї з пiдтримання або вiдновлення порядку, до чого росiйськi вiйськовi поки що не готові. Hавiть обмежена операцiя, спрямована лише на ядернi та iншi ключовi об’єкти, вимагала б сил, якi Росiя сьогоднi видiлити не в змозi. Такий сценарiй передбачає підтримку або хоч би пасивнiсть мiсцевого населення, а це навряд чи буде можливим на всiх теренах України. Головне для Росiї полягає у тому, що втручання у справи України за будь-якого сценарiю вимагало б узяти на себе економiчну вiдповiдальність за країну розмiром з Францiю зi зруйнованим господарством. Економiчнi та полiтичнi реформи у самiй Росiї не витримали б такого тягаря. Все це змушує зробити висновок, що «дезiнтеґрацiя України... Росiї нiякого зиску не дає» 33. Так само це вкрай небажано й для країн як Західної, так і Центрально-Східної Європи і з геополітичного погляду, і з міркувань політичної та економічної стабільності.

Кращий спосiб усвiдомити цiну незалежностi України — це уявити її розпад. Але вирiшення українського питання на користь незалежностi Києва не вичерпує всiєї проблеми. Воно лише сприяє консолiдацiї антиiмперських сил у країнах колишнього СРСР і реформаторських зусиль у самiй Росiї. За такого вирiшення створюється геополітичний простір нацiональних держав, де Росiя так само вiдiграє значну роль, але вона вже не є тiєю державою, яку Генрi Кiсiнджер схарактеризував як «або надто слабку, або надто сильну для миру в Європi» 34. Цi нацiональнi держави деякий час будуть слабкими, сприйнятливими до дезiнтеґрацiйних та конфлiктотворчих процесiв зсередини та ззовнi. Такі властивості породжують свої проблеми, ними Заходу доведеться займатися. Щоби їх вирiшувати, спершу потрiбно їх збагнути.

Теперiшнiм державним дiячам слід спробувати зрозумiти нову ситуацію й дiяти згiдно з нею таким чином, щоб стабiльнiсть стала реальнiшою. Головним чинником цієї стабільності буде змiцнення Росiї й України як демократичних держав та налагоджування стабiльних вiдносин мiж ними.

Зрештою, полiтики Заходу мають скористатися з можливостей, що сприяють досягненню головної мети — стабiльностi в реґіоні. Вiдносно невелика мiра насильства вслiд за розпадом СРСР свiдчить про наявнiсть таких можливостей та про непоганi шанси на успiх. Але цi шанси можуть виявитися недовготривалими, бо такою є сутнiсть перiодiв передиху.