Геополітика у посткомуністичному світі, Детальна інформація

Авторитарні командно-адміністративні механізми, які функціонально обслуговували комуністичну модель, були відкинуті разом з самою моделлю тільки Угорщиною, Польщею, Чехословаччиною (причому Чехією швидше і набагато рішучіше, ніж Словаччиною, що й прискорило їхнє розлучення), країнами Балтії та найбільш розвинутими республіками колишньої Юґославії — Словенією та Хорватією. Щодо цих країн можна говорити про визначені тенденції перетворень, що цілеспрямовано наближають їх до Заходу і творять нову геополітичну ситуацію в Центральній Європі. Ті самі тенденції набагато менш виразніші у Балканському субреґіоні.

Саме Угорщина, Польща та Чехословаччина виявилися внутрішньо спроможними скористатися горбачовською реформою взаємин, здійснити цілеспрямовані принципові внутрішні перетворення і навіть підштовхувати Кремль ініціювати демонтаж східного блоку. Решта країн «народної демократії» спершу досягла реального унезалежнення і тільки потім за власними сценаріями перейшла до внутрішніх перетворень. Ця група країн закономірно складає лише другий ешелон у зближенні із Заходом 8. Подібна ситуація, тільки з зовнішньополітичними ускладненнями, що тривають, склалася і на терені колишньої СФРЮ — найбільш розвинуті Словенія та Хорватія відіграли активну роль у демонтажі федерації, не оглядаючись, пішли на Захід, маючи на меті не тільки вирішення національних питань, а й прискорене соціально-економічне реформування. Так само і Латвія, Литва та Естонія були єдиними з колишніх республік СРСР, де існував масовий національний, послідовно демократичний рух і де боротьба за незалежність спиралася на відносно пророблену стратегію незалежного існування.

Більш складна і менш визначена ситуація склалася у зоні СНД, де за умов суперечливої перебудови антикомунізм тільки набирав високих обертів, коли спрацював механізм дезінтеґрації радянської імперії, і сили демократичного оновлення опинилися організаційно розпорошеними, частково захопилися процесом суверенізації у його націоналістичному забарвленні. Маючи на меті загалом універсальне завдання створити демократичну правову державу, ці сили у кожній з колишніх республік опинилися в ситуаціях різного співвідношення суспільно-політичних блоків, були змушені вирішувати різні актуальні проблеми. Тут на різних ступенях недоторканості збереглася «совкова» геополітична зона з невиразними тенденціями внутрішньої еволюції та найбільш глибокими багатоплановими кризовими явищами. Ціннісна, зокрема ідейна невизначеність еліти, брак громадянського суспільства, внутрішньополітичне протистояння, супроводжуване криміналізацією, масовою корупцією створюють стан «смутного врємєні», утруднюють відповідь на запитання, який саме суспільний лад у найближчому майбутньому утвердиться у країнах реґіону замість комунізму. Крім того, у країнах СНД залишаються невирішеними проблеми окремого суверенного буття, самовизначення у системі сучасних міжнародних відносин. Перед багатьма країнами (точніше, перед їхніми керівними верхівками) ці проблеми постали доволі несподівано, без адекватного зв’язку з логікою властивих їм внутрішніх процесів. Насамперед це стосується колишніх радянських середньоазійських республік, які ні в офіційно-політичному, ні в соціально-економічному планах до незалежності підготовлені не були. Дається взнаки також і брак пристосованих до сучасних умов традицій державності.

Після краху проекту створення більшовицької цивілізації етно-конфесійні та культурно-історичні чинники обумовлюють поновлення і поглиблення цивілізаційних меж між окремими країнами, групами країн і навіть всередині їх (Росія, Казахстан). Зв’язані з цим інтенсивні міґраційні потоки визначають перспективу істотного зменшення слов’янської присутності у південних реґіонах, зниження чисельності діаспор, масштабів змішаності представників різних культур. Складні форми багатонаціональності більшості нових держав за браком передумов швидкого формування громадянського суспільства та політичних націй становлять не просто проблему внутрішньої інтеґрації, а й суттєвий елемент геополітичної невизначеності не тільки в реґіоні в цілому, а й стосовно стратегічних перспектив окремих держав. Загальновизнаний принцип непорушності кордонів, територіального status quo за місцевих умов детермінує фіксування багаточисельних штучних кордонів сталінського виробництва. Картина, знайома світу з часів звільнення Чорної Африки, тут набагато складніша у зв’язку з більшою взаємозалежністю, розвинутістю спотворених зв’язків, реформувати які і необхідно, і вкрай важко. Таким чином, на просторі СНД водночас діють і створюють значне внутрішнє напруження чинники геополітичного плюралізму і відносної негармонійної геополітичної цілісності. Дії цих чинників, так само як і зовнішні впливи, у різних пропорціях окреслюють ситуацію в окремих країнах і визначають їхнє ставлення до ідей реінтеґрації.

У формуванні нових обрисів геополітичного простору надзвичайно важливою є політика Росії. Серед недостатньо готових до незалежності, змушено зосереджених на внутрішніх негараздах, обмежених у можливостях провадити активну зовнішню політику держав Росія єдина спроможна на системостворюючі дії, на цілеспрямований вплив, на міждержавні відносини, що оновлюються. Масштаби, ресурсний та військовий потенціали цієї країни доповнюються «симптомом великої держави», психологічною орієнтацією на цілковите правонаступництво СРСР, прийняття від нього месіанської естафети. Звідси — безумовні претензії на особливу роль і особливі позиції у всій зоні на схід від Німеччини, повернення до більш природного суто російського націоналізму, популярність різноманітних сценаріїв збирання навколо себе сателітів та їх стратегічного підпорядкування, постійні демонстрації специфічності власної позиції у контактах із західними державами 9. Але при цьому для Росії теж існує масштабний і болісний ефект новизни, непевності. Перед нею знов, як колись, постало питання культурно-історичного самоусвідомлення та геополітичного самовизначення. За санкт-петербурзьких часів стрілка компасу стратегії постійно коливалася. Розум тягнувся на Захід, багатства приростали Сибіром... Тягни-штовхай євразійства, безперервна суперечка слов’янофілів та західників так чи так ілюструють, а, зокрема, напевне, і визначають стан вибору, що не здійснився.

Ще вчора ця російська проблема автоматично втягувала в себе долі десятків народів. Тепер формально багато що змінилося. Після того, як розпався СРСР, у Росії нібито стало менше «Сходу». Але ж і «Заходу» поменшало (чого вартий лише колишній цивілізаційний вплив колишніх прибалтійських республік), і тим самим зберігся практично старий баланс суперечностей. Концептуальна невизначеність Москви має й іншу іпостась і втілюється у бурхливі дискусії щодо міри співучасті у європейській та світовій політиці, де лідерство західних держав є фактом. Бо ж досить розповсюдженими і такими, що претендують стати частиною офіційної ідеології, є ксенофобія, «антизахідництво», пошук зовнішніх ворогів. Такі настрої підживлюються як внутрішніми катаклізмами, так і національною традицією. Як слушно зазначав «офіційний» російський політолог Еміль Паїн, «російський націоналізм» у своїх масових виявах — це не що інше, як радянська свідомість, що вироджується» 10.

Із «упокоєнням в Бозі» СРСР відбулося своєрідне успадкування проблем самоідентифікації і стратегічного вибору новими незалежними державами. На нових засадах західно-східна альтернатива зазнає мутацій, втрачає свій звичний алгоритм і поступається місцем прагматичним питанням, заземленим завданнями поточної політики: на кого спертися в умовах труднощів становлення власної державності, де знайти ґарантії безпеки, ресурси і т.д. Причому, як на сьогодні, у зв’язку з ізольованістю, яку важко подолати, географічні рамки СНД немовби окреслили зону практично визначеного вибору та одночасно породжують феномен СНД.

Специфічні обставини діяльності цієї ранньопосткомуністичної організації протягом ось уже понад трьох років ілюструють смислову дилему: чи культурне розлучення (про що чимало говориться, скажімо, в Україні), чи декорація, що леґітимує систему російського домінування. Третій сценарій — перетворення СНД на цивілізоване інтеґраційне угруповання, де б реалізовувалася ідея добровільного об’єднання незалежних держав на основі згармонізованих інтересів — є, принаймні у середньотерміновій перспективі, неможливим, адже справді незалежних держав і можливостей вибору партнерів тут немає.

СНД виникла як несподіваний результат процесів на терені СРСР в останній період його існування. Передовсім йдеться про загострення боротьби за владу і ускладнення на цій основі відносин між центром та реґіонами — колишніми союзними та окремими автономними республіками, краями і областями. Партійно-державні еліти при цьому так чи так експлуатували ідею національного визволення та демократизації, водночас нейтралізуючи та використовуючи місцеві рухи національного та загальнодемократичного напрямів. Останні ж у більшості республік дуже повільно набували масовості та авторитету, тільки в окремих із них (Грузія, Вірменія, Україна, частково Азербайджан та Молдова) наближалися до стану, коли б вони могли скласти реальну опозицію панівній номенклатурі. Боротьба за владу, загальна зацікавленість у поваленні її центральних структур детермінували суверенізацію союзних республік поза логікою внутрішніх процесів, які так чи так являли собою підготовку до незалежного буття. Події другої половини 1991 року ще не були явищем перетворення імперії на незалежні держави, а скоріше засвідчили розпад жорстко централізованої більшовицької недоперебудованої монархії на окремі князівства, більшості з яких ще належить подолати значні складнощі на шляху до самодостатності і реальної самостійності. Цей процес спрямовувався вищою радянською республіканською бюрократією і моделювався відповідно до її амбіцій, що зросли до державницького рівня. Щодо відповідних реальних суспільних інтересів тут спостерігалися лише більші чи менші збіги. Суверенність була не завойована, а отримана шляхом перерозподілу влади, що практично не змінила своєї сутності. Винятком є країни Балтії — вони цілком закономірно відійшли від СНДівських процесів.

Саме те, що перерозподіл і переструктурація влади відбулися «згори», і визначило дивовижну легкість, практичну безконфліктність процесу розпаду СРСР, який так дивує сторонніх спостерігачів. Якщо на шляху до суверенізації республік і були складнощі, то досить своєрідні, — скажімо, недостатня готовність лідерів окремих республік майже примусово викинутих у незалежність, до державної відповідальності. Напередодні серпневого путчу 1991 року тільки Україна стояла на перешкоді підписання нового союзного договору. У жовтні цього року, коли союзні структури були практично паралізовані, керівники більшості республік знов мали намір відмовитися від державної незалежності і підтримати додатково відредаґований договір, який практично надавав місцевим «партіям влади» право на безконтрольність і водночас певні ґарантії. І вже в грудні саме прагнення чогось подібного підштовхувало лідерів середньоазійських держав навздогін СНД, створеного Росією, чиє керівництво не мало перспектив існування паралельно з союзним, Україною, де консервативні неокомуністичні сили, що домінували, не тільки не потребували підтримки ззовні, а й поспішали відхреститися від хвиль демократизації з Москви, та Білоруссю, що пливла за течією. Внутрішня дезінтеґрованість Казахстану визначила особливо активну роль Нурсултана Назарбаєва у спробах реінтеґрації. Загалом середньоазійські держави, де керівна еліта спирається як на радянські номенклатурні механізми панування, так і на місцеві напівфеодальні традиції, дуже далекі від стандартів західної цивілізації і в геополітичному плані орієнтуються на маневрування між мусульманським світом та Росією, використання останної як ґаранта проти фундаменталізму, глибокої ісламізації. Своєю чергою, Москва зацікавлена у обмеженні проникнення держав Середнього Сходу на Північ. Очевидно, цей реґіон, як, скажімо, й Монголія, у найближчій і, вірогідно, середньотерміновій перспективі залишатиметься у стані периферійності, ізольованості від широких міжнародних зв’язків. Можна передбачити також поступове послаблення впливу Москви і встановлення в субреґіоні нової геополітичної рівноваги з одночасним зростанням розбіжностей у політичній волі окремих країн.

Нові середньоазійські держави та Азербайджан мають істотно наблизитися до мусульманського світу, але вірогідно посядуть у ньому особливе місце. Майже напевне вони збережуть набуті останніми десятиліттями ознаки «європейськості», певний імунітет перед фундаменталізмом і, таким чином, не тільки розпросторять мусульманський реґіон, а й урізноманітнять його. Азербайджан, за прикладом та посередництвом Туреччини, має шанси «зачепитися за Європу». Тим більше за умов подолання внутрішніх проблем таких само шансів чимало у християнських Вірменії та Грузії, надто ж зважаючи на їхню діаспору.

Ці держави, як і Молдова (відносно більш органічніші чи консолідованіші), з розпадом СРСР замали чіткіші перспективи і провадили набагато самостійнішу, спрямовану на зміну власної геостратегічної парадигми політику. На прикладі подій у названих країнах зриміше бачиться сутність постімперських взаємин на терені СРСР, зокрема, інтереси та роль Росії. Намагання нових незалежних країн подолати ізольованість та однобічну залежність кожного разу наштовхувалося на приховану, але легковгадувану, а часом і демонстративну протидію Москви. Тільки відставанням загальнодемократичних перетворень від драматичного плину розкріпачених міжетнічних відносин не можна пояснити виміри і тупиковість карабахського та загалом вірмено-азербайджанського конфлікту, поразку центрального грузинського уряду в Абхазії, феномен Трансністрії. Показовими є еволюційні, у плані вимушеного прагматизму, зміни ставлення до СНД Кишинева та Єревана, «радикальна» переорієнтація на співдружність Баку та Тбілісі після небездоганного з погляду леґітимності повернення там до влади старої кремлівської ґвардії в особах Г.Алієва та Е.Шеварднадзе.

Чи не найголовнішою проблемою СНД є те, що вона стала безпосередньою ареною процесу самовизначення самої Росії, держави, для якої традиційні сумніви щодо межі своїх володінь і тим більше — межі своїх інтересів 11. Але це окрема тема. Росія досі впевнено долає центробіжні тенденції на терені СНД. Перші роки незалежного існування не зменшили залежності нових держав від Росії, не дали реальних альтернатив їхній геополітичній орієнтації. Схоже, що спрацювала відома стратегія забезпечення життєвих інтересів Росії на терені колишнього СРСР 12. З незначними застереженнями це стосується й України з її значними матеріальними ресурсами, політикою нейтралітету і шансами на пильну увагу до себе Заходу. Безпорадність соціально-економічної політики, номенклатурний патріотизм керівної еліти зробили країну такою слабкою, що вона змушена йти на все нові та небезпечні поступки у двосторонніх відносинах із Москвою. Це наближає її до білоруського статусу зразкового «молодшого брата».

Країни-члени СНД одностайно зауважують, що організація малоефективна. Очевидно, вона не виконує офіційно передбачуваних функцій і в цьому плані, як свідчить трирічна практика, реформуванню не підлягає. Спостерігається поступове розширення сфер її дії, компетенції, тим часом система збалансованих відносин не формується, більшість проблем вирішується через двосторонні домовленості. Нагромаджуються рішення «для всіх», але виконуються лише ті, що влаштовують Москву. Крім того, необхідність озиратися на Росію утруднює розвиток двосторонніх зв’язків поза каналами СНД, їх, поки що малозмістовні, розвивають лише середньоазійські країни. На сьогодні співдружність обслуговує передовсім інтереси Росії, леґітимуючи її стратегію контролювати в умовах замкненості простір колишнього СРСР. Це надто чітко простежується у військовій сфері: створення російських військових баз, закріплення за російською армією та прикордонними військами особливих функцій: постачання зброї, підготовка кадрів тощо 13. Істотним є й те, що Росія, як лідер у проведенні економічних реформ, набуває додаткових геополітичних переваг, але при цьому, скоріше, ускладнює, ніж підштовхує реформи у сусідів. Для решти держав, якщо виходити з їхнього прагнення до самостійності, СНД уособлює брак реальних альтернатив на перехідний період, змістом якого є подолання своєї внутрішньої слабкості, незбалансованості, одне слово, багаточисельних негараздів, успадкованих від радянського тоталітаризму. Для того, щоб зняти частку цих проблем, в умовах СНД не більше перспектив, ніж у СРСР часів перебудови. Економіка, як сфера інерційніша за політику і не спроможна на миттєві зміни, ще декілька років тому підштовхувала не тільки до реформ, а й до демонтажу імперії; сьогодні вона «відстає» від нових політичних умов, більше того, потерпає від них. Цементуючою основою СНД є залежність «одинадцяти» від Росії. Слід зрозуміти: те масштабне спільне, що всіх єднає, значною мірою створене штучно і далеко недосконало.

СНД не має шансів стати механізмом гармонізації інтересів країн-членів, по-перше, у зв’язку з тим, що це не відповідає інтересам Росії, по-друге, тому, що в окремих груп нових держав стратегічно вони є суттєво відмінними і мають різні, навіть протилежні азимути. На прикладі цього постімперського утворення можна спостерігати складнощі еволюційної, не зв’язаної з силовим протиборством переструктурації місцевого геополітичного ландшафту. Захід дуже обережно, дозовано визначає свої інтереси у зоні СНД, не поспішаючи бути альтернативою Росії. Остання — єдиний суб’єкт, що провадить сильну, структуротворчу політику в реґіоні. Створюючи новий, опосередкований механізм домінування, Москва аж ніяк не буде зацікавленою в тому, щоб «близьке зарубіжжя» згодом, внаслідок поступового зближення посткомуністичного світу з Заходом, розчинялося у системі загальної співпраці. Таким чином, країнам СНД загрожує консервація «особливих» відносин з Росією при збереженні відносної ізольованості від інших реґіонів та збереженні російського посередництва. Але це ще не означає, що СНД не має майбутнього взагалі. За браком реальних альтернатив в умовах обмеженої дієздатності більшості нових держав, замість реалізації їхніх національних інтересів, цілком вірогідно відбуватиметься деформація цих держав, підлаштування їх до «євразійських» реалій. Малорухомість геополітичних утворень у зоні СНД підтримується лише внутрішнім проіржавленим, але ще не демонтованим каркасом. Якісне оновлення обставин можливе тут лише у разі зміни парадигми російської політики чи внаслідок рішучого прискорення реформ у нових державах і здійснення на цих засадах ще одного етапу геополітичних змін, який призвів би до остаточної руйнації залишків архаїчних конструкцій.