Скоропадський Павло Петрович, Детальна інформація

Скоропадський Павло Петрович

(1873-1945)

самому видавати закони, призначати кабінет міністрів, керувати зовнішньою політикою та військовими справами й бути верховним суддею. Щоправда, в Україні правила фактично окупаційна німецька влада, яка була зацікавлена у встановленні порядку хіба що задля того, щоб вивезти з України належні їй за угодою промислові та сільськогосподарські ресурси. Проте гетьманові вдалося за кілька місяців відновити дійовий адміністративний апарат у центрі та в провінціях, почати формувати діючу армію та поліцію. Уряд Скоропадського встановив дипломатичні стосунки з 12 країнами, у той час як Центральна Рада — лише з трьома. Гетьманський уряд, розуміючи значення культури у будуванні держави, створив цілу систему нових освітніх закладів та реорганізував систему навчання в старих. Для початкових шкіл було випущено кілька мільйонів примірників підручників українською мовою, в більшості шкіл запроваджено викладання українською мовою. Було відкрито близько 150 нових україномовних гімназій, зокрема й у сільських районах. У Києві та Кам’янці-Подільському відкрито два нових університети. Було засновано національний архів та національну бібліотеку. 24 листопада 1918 року відбулася історична подія — відкриття Української Академії наук, президентом якої став В.І.Вернадський, а неодмінним секретарем А.Ю.Кримський. Водночас гетьман своїми різкими діями проти опозиції, залежністю від німців і залученням до державного управління великої кількості представників російської царської верхівки та членів російської партії кадетів поступово викликав опозиційний рух, підсилений рядом непопулярних заходів в економіці, зокрема так званими «каральними експедиціями» на селян, які відібрали раніше землю у поміщиків. В уряд Скоропадського відмовлялися йти відомі українські діячі, дорікаючи йому за зв’язки з Росією і за те, що він зібрав навколо себе багатьох неприхильних до української державності діячів. Опозиційні до уряду Скоропадського сили об’єдналися в Український Народний Державний Союз, головою якого було оголошено А.Ніковського, згодом — В.Винниченка. Пізніше проти гетьмана та його курсу виступив Всеукраїнський земський союз на чолі з С.Петлюрою. Проти союзників Скоропадського — німців у багатьох районах України почали вибухати повстання. Скористатися смутою вирішили й більшовики України, які на початку серпня підняли повстання, але зазнали поразки від військ Скоропадського. Критика гетьманського уряду та самого гетьмана набула таких великих масштабів, що Скоропадський змушений був заборонити діяльність опозиції, а Винниченка та Петлюру заарештувати. Водночас він здійснив реорганізацію уряду і ввів до його складу О.Лотоцького, М.Славінського та П.Стебницького із складу опозиції. Бачачи, що під натиском опозиції його уряд ось-ось упаде, 14 листопада Скоропадський наважився піти на останній крок, який, власне й вирішив його остаточну долю. Він призначив новий кабінет майже із самих російських монархістів і проголосив Акт федерації, за яким зобов’язувався об’єднати Україну з майбутньою небільшовицькою російською державою. Того ж дня опозиція утворила альтернативний уряд — Директорію на чолі з Винниченком та Петлюрою, яка відкрито виступила проти гетьмана. На боці Директорії сформувалося 60-тисячне військо та січові стрільці під командуванням Є. Коновальця, які перейшли від гетьмана. 21 листопада повсталі оточили Київ, а 14 грудня після переговорів німці, забравши з собою Скоропадського, залишили Київ. Того ж дня військо Директорії увійшло в Київ, було відновлено Українську Народну Республіку. Головною помилкою Скоропадського була спроба його уряду відновити стабільність у державі шляхом залучення до державного будівництва старої російської чиновницької бюрократії та військової еліти. Але ще більшою помилкою гетьмана було скасування ним самостійності Української держави та порушення прав і свобод народу. Павло Скоропадський марно намагався в умовах того часу поєднати традиції козаччини з консервативним поміщицько-монархічним устроєм. Тобто він приніс інтереси народу в жертву інтересам держави. У національному питанні, незважаючи на великі досягнення, зокрема українізацію освіти, науки й культури, він через москвофільські настрої в державному апараті також не мав підтримки. Проте, як зазначав В.Липинський, Гетьманщина зуміла залучити на підтримку ідей української державності представників значної верстви русифікованих українців та соціально-економічну верхівку України. Крім того, досягнення Української держави часу Гетьманщини в галузі культурного будівництва було продовжено у наступні, 20—30-ті роки, у період українського відродження, аж до часів репресій, коли ці досягнення було знищено. Велика національна катастрофа 1919—1920 років, гіркий жаль за невикористаними можливостями, за втраченою самостійністю ще більше зміцнили українське національне почуття, а ідеї самостійності незалежної Української держави стали ідеалом і життєвим заповітом для наступних поколінь.

** Незважаючи на мою службу в Петрограді, я постійно займався історією Малоросії, завжди пристрасно любив Україну не лише як країну з щедрими полями, з чудовим кліматом, але і з славним історичним минулим, з людьми, ідеологія котрих відрізняється від московської. /**П.Скоропадський.**/

** Урядові репресії українству, з одного боку, і не національний (часто-густо навіть антинаціональний, централістичний) характер національних рухів — з другого, призводить іншу частину українського суспільства до принципового виключення з найближчої програми українства завдань політичного характеру і зведення його до завдань чисто культурних — так званого культурництва. /**М.Грушевський. 1907.**/

** Якби Скоропадський утримався, то він привернув би на бік української державності найпродуктивніше населення України... Спроба відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економічного устрою, насамперед на селі, була найсерйознішою помилкою Скоропадського. /**О.Субтельний. 1992.**/