Текст як модель комунікативного акту, Детальна інформація

Таким чином, комунікативний вузол і схема "складуваної парасольки" - основа механізму читання по вертикалі.

Третій вимір тексту - вглиб.

Тут потрібно зупинитися на двох питаннях. Якщо зв’язок позначаючого і позначуваного в слові у мові має умовно-рефлекторний характер і мовний знак тому звичайно губить зв’язок із своєю початковою внутрішньою формою, то в тексті, у мовленні і справа стоїть інакше - його зміст будується вперше і унікальне.

У людини, яка володіє мовою, є рефлекс на слово, але рефлексу на даний текст просто ніколи було виробитися. Тому в тексті повинно бути дещо, що поєднує зміст і експоненти, поміж котрими, повторюємо, немає рефлекторного зв’язку. Вглиб текст виглядає як двопланова, але тришарова структура. При цьому плани тексту (план виразу і план змісту) - явище двобічне, шари ж, експоненти, концепти, однобічні. Для виразу змісту використовуються слова і граматичні конструкції з їх експонентами і концептами. Шар же творення представлений концептами, які породжують в своєму сполученні зміст. Концепти, таким чином, слугують, ланкою, що поєднує план виразу і план змісту. Вони є означуваним для експонентів і означаючим для змістів.

Ще Арістотель відрізняв помилки думки (тобто плану змісту, шару суті) і помилки мовлення, (тобто плану виразу). Якщо помилки думки належать виключно до плану змісту, то помилки мовлення, виникаючи в плані виразу внаслідок його мовної недосконалості, призводять до помилок (можливих для читача і непередбачених для автора) в плані змісту. До помилок мовлення Арістотель відносив: двозначність слів, двозначність конструкції, невірне поєднання, невірне роз’єднання, двозначність вимови, двозначність флексії.

Неточності в мисленні відображають як особливості логічного процесу, так і психологічно обумовлені порушення у відображення дійсності. До них Арістотель відносив плутання запитань, коли - ми б сказали - в запитанні міститься пресупозиція невиявленого факту (навіть при відповіді "Ні!" на питання "Чи б’єте ви тепер свого батька?" зберігається передбачення, що раніше ви його били); перехід від вимовлюваного простого до вимовлюваного з обмеженням і навпаки, плутання випадкового з істотним (наприклад, "валеріанка марна при чумі, значить, валеріанка марний засіб"), помилки "не випливає", "після цього, -отже, через це", "підміна тези".

Нерідко помилка виникає із зіштовхування прямих і непередбачених автором переносних значень слів: "Взяв камінець і засвітив ним в ліхтар", "Звір, втративши голову, кусає свій хвіст", "Заховав голову в долоні, намагаючись взяти себе до рук”, "Звірятко зрозуміло, що маленька дівчинка не найбільше зло для нього", іноді це несполучність експонентів, тобто власне текстової інформації й, наприклад, характеристика прізвища: Начальник відділення міліції Шахрай, директор лікарні Скоропостижна або ж назва стіннівки в лікарні-клініці "Клінічне життя", яке викликає асоціацію з терміном "клінічна смерть".

Розділ 2.Організація твором комунікативного акту

2.1. Дія комунікативної під структури

Більш детально розглянемо побудову твору як засобу управління процесом спілкування. Такий розгляд має певні традиції. Так, Р.О. Якобсон вивів функції мовленнєвого твору із аналізу інформаційного процесу"[53]. В теорії перекладу при еквівалентних замінах, коли буквальний переклад неможливий, враховується часом не семантика конкретного висловлювання, а його функція в тексті[54].

Комунікативна підструктура усуває суперечність поміж автором та читачем в їх психологічному та естетичному ставленні до предмету твору. Ми будемо звертатися до цієї суперечності практично завжди, коли необхідно буде вивести закони цієї під структури. Так, закон послідовності в творі членів, які забезпечують увагу читача і його ідентифікацію з автором (авторським ставленням до теми твору), інтерес, формування поглядів і прийняття рішень, випливає як з послідовності подій в комунікативному акті, так і із факту суперечності між свідомістю автора і читача.

Зрозуміло, якщо така суперечність знята самою дійсністю, то реалізація цього закону відбувається імпліцитно, якщо не знята - експліцитно, і тим більш явно, що значніша суперечність.

Це дозволяє запропонувати поділ творів та видань за їх комунікативною підструктурою на чотири типи: твір і видання з розвинутим збудником уваги і форматором спільності (наприклад, рекламні твори та видання, до предмету яких читач спочатку байдужий); твори та видання з розвинутим фактором усвідомлюваного інтересу (наприклад популярні, коли читач потенційно небайдужий до їхнього змісту, але не уявляє собі його значення); твори та видання, в котрих основна увага звернена на формування поглядів (наприклад, теоретичні, по відношенню до котрих читач має початкову зацікавленість до предмету повідомлення або ж цей інтерес здебільшого легко збуджується); твори та видання, в основі котрих лежить керівництво до дії (наприклад, довідники, в котрих читач, маючи власну систему поглядів, шукає необхідну йому інформацію).

Із будови комунікативного акту випливають і інші закономірності моделювання його твором.

Діалогічність, яка передбачає введення до тексту матеріалу, не представленого в свідомості читача, відсутність котрого (матеріалу) зробила б комунікативний акт більш утрудненим.

Автора будь-якого матеріалу, якщо він хоче, щоб його твір було помічено, прочитано, щоб його зрозуміли і схвалили, стосуються слова, адресовані популяризатору Д. Писаревим: "Популятизатор повинен постійно передбачати всі запитання, сумніви і заперечення свого читача; він сам повинен ставити і вирішувати їх; така тактика має двояку вигоду: по-перше, предмет висвітлюється з усіх сторін; по-друге, питання і заперечення переривають собою монотонну течію мовлення, підтримують і напружують постійно увагу читача, котрий, в іншому випадку, легко може вдатися до напівмашинального читання, тобто пропустити через свою голову окремі думки, не вдумуючись в їх ставлення до цілого"[55].

Постійна "співбесіда" з читачем активізує і думку автора, примушує його обмірковувати текст, відкривати нове в тому, що він розповідає читачеві. Власне в цій боротьбі за читача внутрішнє мовлення автора найбільш досконало розгортається в текст твору.

Вибудовуючи твір, авторові доводиться враховувати суперечність між твором та інформаційною ситуацією. Ця суперечність виникає з різних причин. Аудиторія не підготовлена до сприйняття. Ситуація потребує не просто відображення дійсності, а специфічного висвітлення її. В аудиторії немає інформації, яка забезпечує досягнення мети, на котру претендує твір.

У випадку непідготовленості аудиторії шлях до розв’язання проблеми полягає в поетапному впливі на свідомість читачів, своєрідній діалогізації - передачі інформації порціями.

Якщо ситуація потребує специфічного висвітлення дійсності, автор свідомо допускає своєрідну асиметрію поміж дійсністю і її описом, загострюючи увагу на одному боці описуваного.

За відсутності необхідної інформації, звичайно, доводиться відмовлятися від створення твору на відповідну тему.

Друга особливість моделювання твором комунікативного акту - шпаруватість, яка передбачає опущення в тексті того, що існує в свідомості читача чи виникає під час читання.

Властивість тексту містити "провалля", заповнені відомостями, які містяться в свідомості читача, і описується психолінгвістами як шпаруватість[56]. Що більші розміри шпарин, то більша підготовка і знання вимагаються від читача, що менші - то текст зрозуміліший для малопідготовленого читача. Так, складність тексту для школяра визначається кількістю відомостей, котрі йому необхідно пригадати, щоб зрозуміти текст нового параграфу в підручнику[57].

"Шпарини" - це те, що недомовлено.

Наявність шпарин обумовлена природою тексту і його взаєминами з свідомістю читача. (Яким довгим та нудним стало б спілкування, коли б завжди повторювали те, що читач і без того візьме до уваги). Шпаруватість тексту забезпечує його творче сприймання, економію часу; вона лежить в природі мовленнєвого спілкування. Найбільш яскраві випадки ЇЇ давно описані філологами як еліпсис.

"Я пішов у кіно. Він - додому". Шпарина, що позначена у тексті тире, тут просто необхідна.

Редактор радить автору ліквідувати те, що відомо читачеві, створюючи шпарини, які активізують процес спілкування. Нерідко, однак, він помічає, що шпарини важко подолати і радить їх заповнити.

Проаналізуємо абзац із популярної брошури:

"Надто цінні відомості дає використання завдань стандартизованої форми для виявлення відповідних умінь, здібностей і властивостей. Термін "тест", який позначає пробу, запропонований ще в 1890 році. В більшості випадків використовуються малюнки чи відповідні словесні формулювання. До тестування можна віднести і перевірку нейроасоціацій в випадку використання від’ємних сигналів. Позитивною якістю деяких сучасних тестів є швидкість дослідження і технічна простота".

Друга фраза абзацу нічого не скаже людині, яка не знає, що таке тест. Термін "тест", що означав "проба", запропонований ще 1890 року, але "тест" тепер позначає дещо інше - не пробу.