Рух за незалежну руську митрополію і Українську православну церкву, Детальна інформація

У цей період організуються богословські курси, гуртки і братства, видається часопис "Церква і життя", ведеться активна місіонерська діяльність у місцях розселення українців як у СРСР, так і за кордоном. Було організовано єпархії УАПЦ в Казахстані: Церква підтримувала зв'язки із зарубіжними церковними організаціями.

Загалом у 1924 р. налічувалося більш як 2 000 автокефальних парафій, що об'єднували понад 10 млн віруючих.

На початку 20-х років, коли церква активно пристосовувалася до нових суспільних умов, у РПЦ сформувався обновленський рух. Він дістав поширення й на Україні. Зазначимо, що одна з основних груп обновленців — "Жива церква" — на Україні існує з З лютого 1920 р. Вона ставила своєю метою створення умов для богослужіння рідною мовою, запровадження нового устрою церкви в дусі первісного християнства. Передбачалося також заснувати школи, курси для підготовки священнослужителів і членів притчу та диригентів, фахівців з перекладу релігійної літератури українською мовою. Обновленні цього напряму видавали періодику, організовували необхідні товариству підприємства (книгарні, свічкарні, церковні крамниці), широко практикували читання лекцій та рефератів на релігійні теми, влаштовували вистави, концерти.

У жовтні 1923 р. українські обновленці на своєму помісному Соборі в Харкові створили незалежну церкву з власним синодом — Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ). Очолив її митрополит всієї України Пимен (Пєгов) (1923— 1936 рр.). Другий Всеукраїнський помісний Собор УПАЦ (1925, р.) засудив прихильників московського патріарха Тихона за контрреволюційну діяльність. 1927р. кількість общин УПАЦ досягає 2235. Синод УПАЦ видавав часопис "Український православний боговісник", календарі, іншу літературу. Ця церква приваблювала до себе віруючих лояльним ставленням до влади, демократичними реформами внутршшьоце-рковного життя (наприклад, правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі позиції УПАЦ збігалися з орієнтацією УАПЦ. Однак спроби злиття цих церков не увінчалися успіхом. Десь до середини 40-х років УПАЦ самоліквідувалася.

Проте деяких єпископів УАПЦ не влаштовувала новопрактикована хіротонія, і вони вирішили отримати єпископський сан традиційним шляхом, на грунті "старої" благодаті, тобто з рук єпископів. Одні в Москві отримали хіротонію з рук обновленського митрополита Антоніна (1922—1927 рр.), а інші — з рук патріарших єпископів. Пізніше вони об'єдналися і разом з патріаршим катеринославським єпископом утворили так звану "Благодатну українську автокефальну православну церкву". Остання, як і УПАЦ, мала власний синод, що розміщувався у Харкові. Наприкінці 1925 р. "погорілківці" (так ще називали цю церкву) мали десь близько 100 парафій на Поділлі та майже стільки на Полтавщині.

З початку 20-х років, незважаючи на те, що керівництво УАПЦ заявило про своє лояльне ставлення до Радянської влади і схвалило декрет про відокремлення церкви від держави, розпочинаються переслідування органами НКВС УРСР керівництва УАПЦ, насамперед митрополита В. Литовського і благовісника УАПЦ В. Чехівського (1864—1938 рр.). Затримується реєстрація статуту УАПЦ. Виникають серйозні суперечки між державними органами, єпархіями і ВПЦР. Деякі єпархії навіть перестали визнавати ВПЦР. Так, 1925 р. група автокефалістів на чолі з Білоцерківським єпископом УАПЦ заявляє про розрив з керівництвом УАПЦ і створює самостійну "Діяльно-Христову церкву" (ДХЦ). До цієї групи певний час був близький один з фундаторів "Живої церкви", а пізніше голова ВПЦР УАПЦ М. Мороз. "Найближчою причиною єднання їх у братство ДХЦ, — писав митрополит В. Липківський, — стало... незадоволення, що їх не обрано до складу ВПЦР".

Ця церква, фактично теж автокефальна, видавала свій часопис "Церковне життя". Вона проіснувала до 1929 р., коли возз'єдналася з УАПЦ. У 1926 р. про свій вихід з-під впливу ВПЦР заявляє духовенство Тульчинської округи на чолі з єпископом. І хоча у вересні цього самого року на нараді представників УАПЦ було переобрано склад церковного керівництва в центрі й на місцях і засуджено деякі дії ВПЦР як "нелояльні", "антирадянського змісту", нормалізації відносин УАПЦ з органами влади не відбулося.

У жовтні 1927 р. відбувся II Всеукраїнський православний Собор УАПЦ. На ньому розглядалося питання щодо "сучасного стану релігії взагалі і християнства зокрема у світовому житті" (доповідач В. Че-хівський), про всесвітню конференцію в Лозанні, про старокатолицьку церкву і можливість налагодження зв'язків з нею та ін. Були також розглянуті звинувачення з боку представників державних органів ВПЦР і, зокрема, митрополита В. Литовського в контрреволюційності. Останнього звинувачували: 1) начебто в розмові з колишнім головою ВПЦР він оцінив стан Радянської влади як такий, що вона зможе втриматись не більш як 2—3 тижні; 2) участь у нелегальних зборах; 3) митрополит у листі до представника УАПЦ у Західній Європі викреслив місце, де недоброзичливо говорилося про С. Петлюру (1879— 1926 рр.), — цим В. Липківський начебто визнав себе прибічником петлюрівщини; 4) що з відома митрополита представниками УАПЦ велися переговори з тихонівцями. Незважаючи на те, що на Соборі було доведено безпідставність цих звинувачень, представники адміністративних органів поставили вимогу переобрати митрополита. Під адміністративним тиском собор змушений був відсторонити В. Липківського.

1929 р. розпочалися арешти у справі так званої "Спілки визволення України" (СВУ), по якій проходив і ряд діячів УАПЦ. У січні 1930 р. скликається III Всеукраїнський православний церковний собор, який виголосив рішення про саморозпуск УАПЦ. У лютому 1930р. ВПЦР повідомляє про припинення своєї діяльності. Почалося масове закриття парафій УАПЦ з наліпленням на них зловісних ярликів "контрреволюційних націоналістичних релігійних об'єднань". До кінця 1930 р. їх залишилось близько 300, а до 1936 р. не стало практично жодного об'єднання УАПЦ.

Зазначимо, що на західноукраїнських землях, які відійшли до Польщі після Ризької мирної угоди 1921 р., з 1924 р. також діяла автокефальна церква — ПАПЦ (Польська автокефальна православна церква). Керівництво церкви стояло на відверто антикомуністичних, антирадянських позиціях. Коли константинопольський патріарх визнав цю церкву (13 листопада 1924 р.), це викликало протест керівництва УАПЦ. Митрополит УАПЦ В. Липківський назвав керівника ПАПЦ митрополита Варшавського Діонісія (1923— 1948) і його брата "покірними пахолками польської влади", які "виконують все, що вона їм накаже". Під час Великої Вітчизняної війни ПАПЦ стала плацдармом для відновлення автокефалії в Україні.

У повоєнний період Українська автокефальна православна церква стає катакомбною, а її керівники на чоліі з майбутнім патріархом (тоді ще просто єпископом) Мстиславом (1898—1993 рр.) виїжджають за кордон. Православ'я в Україні офіційно репрезентує православна церква Київського екзархату, що підпорядковується Московській патріархії.

Процеси, пов'язані з демократизацією церковного життя і розпадом СРСР, призвели до зростання напруженості в православному релігійному середовищі. Саме з цієї причини сьогодні в Україні існує так званий православний вузол, що складається з Української православної церкви (УПЦ) на чолі з митрополитом Володимиром (в миру — В. Сабодан (нар. 1935 р.)), Української Православної Церкви Київського патріархату (УПЦ КП) на чолі з патріархом Філа-ретом (в миру — М. Денисенко (нар. 1929 р.)), що утворилася в червні 1992р. після об'єднання з частиною автокефалістів, і Української Автокефальної Православної церкви (УАПЦ), яку очолював до своєї смерті патріарх Димитрій (в миру — В. Ярема (1930—2000 рр,)), що не підтримала цього об'єднання церков.

Переважна більшість православних віруючих належить до УПЦ, котра нараховує близько 8000 Парафій, Вони об'єднаю в 35 єпархій. УПЦ має Духовну Академію, семінарії і духовні училища, 105 монастирів. Друкований орган — журнал "Православний вісник".

Українська Православна Церква Київського Патріархату має 2300 парафій, які структуровано в 28 єпархій. Три з них знаходяться на території Російської Федерації. В структуру УПЦ КП входять: Духовна Академія, семінарії і теологічний факультет Чернівецького університету. Київському Патріархату належить 17 монастирів. Офіційне релігійне видання — журнал "Православний вісник".

Українська Автокефальна Православна Церква налічує 1000 парафій, об'єднаних в 10 єпархій.

Українська греко-католицька церква

Менш проблематичними були в Україні процеси, пов'язані з відродженням Української греко-католицької церкви (УГКЦ), що виникла на її теренах в результаті Берестейського собору 1596 р. Ідентифікування діяльності УГКЦ з відродженням духовної самобутності нашого народу вимагає знань безпосередньо передсоборних і соборних подій, подальшого буття так званої уніатської церкви, а також перегляду її ролі в розвитку національної самосвідомості і культури.

Як уже зазначалося, універсальний характер київського християнства передбачав церковну єдність. До того ж різні регіони України-Руси сповідували християнство як у його кирило-мефодіївській, значною мірою зорієнтованою на Рим, так і православновізантійських традиціях. Тому київські князі і митро-полити-ієрархи вимушені були активно контактувати як з східними (Константинополь), так і з західними (Рим) християнськими центрами.

Перша спроба союзу (унії) української церкви із західною (католицькою), як вважає відомий церковний історик М. Чубатий, була 1214 р., коли угорський король мотивував це перед папою Іннокентієм (1198—1214 рр.) бажанням Галичини бути в єдності з Римською церквою, але із застереженням, щоб "дозволено було зберегти свій (грецький) обряд".

Друга спроба впровадження унії припадає на роки князювання Данила. Данило Романович (1238— 1264 рр.), організуючи хрестовий похід європейських держав проти монголо-татарської навали, згодився на підпорядкування церкви під римську юрисдикцію і прийняв від папи королівську корону (1254 р.).

В подальшому спроби зняття суперечностей і об'єднання православної та католицької традицій в християнстві проводилися під час Ліонської (1274 р.) і Флорентійської (1439 р.) уній. Ці події не могли не вплинути на долю християнства в Україні. Москва категорично заперечила Флорентійську унію: прихильник унії митрополит їсидор (1436—1458 рр.) був ув'язнений. ЇЇ перехід на месіанські позиції "третього Риму" повністю зробив українську церкву православною провінцією Московського патріархату. До того ж українська церква постійно терпіла утиски від польської влади. Вихід з кризи вбачався деякими ієрархами православ'я в Україні (Михайло Рогоза (1588—1596 рр.)) у прийнятті нової унії і скликання з цього приводу собору.

Собор відбувся у Бресті на початку жовтня 1596 рг Хоч він був скликаний, власне, тільки для проголошення унії, на нього поряд з прихильниками папства прибули і його супротивники. Учасники відразу поділилися на два Собори. Члени малопредставницького уніатського Собору не припускали й думки щодо можливості проведення спільного Собору з численними супротивниками унії.

Уніати відкрили засідання в міській соборній церкві, а православні — у приватному будинку, оскільки Потій (1541—1613 рр.), як місцевий єпископ, наказав зачинити усі міські церкви Бреста.

Після відмови у проведенні засідання у міській соборній церкві, після відмови митрополита Михайла Рогози на триразове запрошення прибути з єпископами на православний Собор було оголошено накази, дані учасникам собору дворянами, міщанами і братствами зі Львова, Володимира, Галича, Скали, Під-гайців, Кам'янця-Подільського, Києва, Луцька, Мінська, Вільни та ін. міст: позбавити єпископів-відступ-ників кафедр, не допустити укладання унії з Римом на місцевому соборі без відома патріархів та участі усієї Східної церкви, і домагатися, щоб православна церква користувалася правами, затвердженими королівською присягою.

На підставі цих наказів православний собор засудив проголошення митрополитом Рогозою та його однодумцями унії з Римом, відкинув унію та позбавив усіх духовного сану.

Уніатський собор, виконуючи волю папи, 9 жовтня 1596 р. схвалив унію, піддав анафемі Львівського, Перемишльського єпископів та інших представників православної церкви, позбавивши їх сану.

Король Польщі затвердив ухвали нечисленного уніатського Брестського собору, а супротивників унії оголосили злочинцями. Так утворилася Брестська унія, яку запроваджено насильницьким шляхом, під моральним і фізичним тиском зовнішніх сил. Польські феодали, напучувані єзуїтами, почали запроваджувати унію жорстокими, насильницькими методами. Розпочалося справжнє гоніння на православ'я.

Уніатські єпископи скрізь виганяли православних священиків з приходів і ставили на їхні місця уніатів. Братства були оголошені кримінальними зборищами і піддавалися всіляким утискам. У православних забирали церкви, священиків кидали до в'язниць. Уніати заволоділи навіть київським Софійським собором. Спираючись на такий прикрий факт, сучасні віруючі Українсько-католицької церкви за кордоном обґрунтовують своє "право" на цей історичний пам'ятник Київської Русі, побудований Ярославом Мудрим ще за кілька століть до унії. На Софійський собор претендують і автокефалісти.

Однак якщо сам Брестський собор 1596 р. було проведено як насильницьку й облудну акцію, то історичні наслідки цього були не тільки негативними. Унія з Римом опісля певного часу дала можливість за умов силоміць нав'язуваних латинізації та полонізації зберегти східний обряд. Це було надзвичайно важливо, адже обряд — це не просто форма віросповідання, а історично складена й освячена традицією органічна єдність віровчення і культури даного народу, це вияв і фактор його духовності.

Унія викликала пробудження національної свідомості українців. Виникав внутрішній опір, приходило усвідомлення себе як носія ознак, що складають народ, націю, виникала потреба їх захисту.