Українська та зарубіжна культура України у першій половині ХІХ ст., Детальна інформація

Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але впоезію він прийшов сказати своє, нове слово. У шевченкознавчих студіях не раз були спроби вказувати на деякі літературні паралелі, залежність, впливи тощо.

Безперечно, у раннього Шевченка є дещо спільне з романтичною поетикою. Але ніколи, навіть у молоді роки, поет не втрачав своєї власної індивідуальності. Проте це вагомо висловився І.Франко у статті про „Перебендю”: „... геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоку поетичну цілісність” – у той сплав, ім’я якому – Шевченко.

Весь „Кобзар” нерозривно зв’язаний з народною творчістю. Це цілком природно й зрозуміло. Поет виріс з українського фольклору й ніколи цих зв’язків не поривав. Один з істориків української літератури ще в дожовтневі часи писав: „З Котляревським до літератури увійшов народ і сів у ній на покуті, остаючись там і по сей день бажаним гостем”. Якщо про літературу до Шевченка можна було висловитись в такий спосіб, то з приходом Кобзаря народ в українській літературі став не гостем, а господарем.

Засвоївши всі багатства передової людської думки, Шевченко піднісся на таку височінь, з якої міг повести народ за собою, показати йому шлях до визволення. Слід нагадати, що це не були часи крайнього абсолютизму, коли в Російській імперії майже не було справжнього політичного життя, часи, про які В.Бєлінський писав: „Тільки в одній літературі, незважаючи на татарську цензуру, є ще життя і рух вперед”. У такі похмурі часи тільки прогресивні письменники могли своїм словом виявити настрої покріпачених селян, інтереси найширших мас населення в боротьбі за елементарні права. Таким першим виразником насущних народних інтересів в українській літературі став Тарас Шевченко. Уже в ранніх творах поета виявились провідні риси всієї його творчості. Автор „Кобзаря” – передусім поет сучасності, який живе інтересами народу, поділяє його горе й радощі, протестує проти потворних явищ життя, закликає до волі („Катерина”, „Причина”, „Тополя”, „Утоплена”, „Перебендя”, ліричні поезії).

Невдоволення поета-патріота гнітючою дійсністю спонукало його звертатися думкою в минуле, до історичних тем.

Найвиразніше революційний характер романтизму поета виявився у поемі „Гайдамаки”, що з’явилася через рік після виходу „Кобзаря”. Поема була здійсненням велетенського задуму, про що свідчить філософський віршовий вступ і прозова передмова (фактично – післямова). Назва говорила про те, що в ній буде оспівано широкі маси народних месників – борців проти феодально-кріпосницького й національного гніту. Хоча в поемі й змальовані криваві картини покарання шляхти гайдамаками, весь твір проймає глибока людяність, гуманізм:

Болить серце, як згадаєш:

Старих слов’ян діти

Впились кров’ю ...

У ліричних відступах Шевченко нагадував читачам, що два братні слов’янські народи могли б жити в мирі й дружбі – „жити б та брататься”. А в передмові він уперше висловив широку демократичну ідею єднання слов’янських народів: „нехай житом-пшеницею як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря до моря слов’янська земля”.

Як і інші історичні твори Шевченка, поема „Гайдамаки” міцно пов’язана з сучасністю. Змальовуючи минуле, поет раз у раз нагадує про сьогодення, висловлює невдоволення пасивністю селянських мас, тим, що нащадки не згадують про Гонту й Залізняка:

Тяжко ! Важко ! Кат панує,

А їх не згадають.

Тут спостерігається явний політичний підтекст, спрямований проти самодержавства, Миколи І.

Дедалі більше Шевченко стає відомим як поет і художник. Його твори друкуються в журналі „Маяк” та альманасі „Молодик”, виходять окремим виданнями: „Гамалія”, „Тризна”, „Чигиринський Кобзар”, „Живописная Украина”. Він ще пильніше приглядається до життя народу, наполегливо шукає нових шляхів у творчості, в боротьбі з суспільним лихом.

Шевченко ввібрав у себе усе багатство народних пісень та переказів, і природно, що у його чарівних піснях бриніли такі ж мотиви, які створював сам народ. Ненависть трудового люду до своїх гнобителів живила творчість Кобзаря. Постала у віршах Шевченка нещасна, поневолена Україна. кров’ю серця писав він про страждання рідного народу, про муки підневільного життя. Гнівними словами картав поет царство панів і чиновників.

Художник і поет, в розумінні Т. Г. Шевченка, носій світла істини, він мусить бути корисним людям. Саме таким поетом і художником, провісником правди і волі був Тарас Шевченко.

Поезія великого Кобзаря - це гімн любові до людства, гімн боротьби за свободу і світлу долю всіх пригноблених народів.

Героїчне життя великого Кобзаря, його велика моральна сила, непохитлива воля борця, його волелюбна поезія були близькі й дорогі російським революційним демократам. Разом із Герценим і Чернишевським великий Кобзар з глибокою переконливістю проголохує, що треба будити волю, приспану царизмом, кличе Русь до сокири, прямо закликає до збройного повстання.

...Добра не жди,

Не жди сподіваної волі -

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру -

Та й заходиться вже будить.

Поезія Тараса Шевченка була могутньою і грізною зброєю в бойовому арсеналі народу, вона кликала маси на боротьбу, вселяла смертельний страх у ворогів...

...вставайте

Кайдани порвіте