Форми власності, Детальна інформація

Історія засвідчує, що кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її розвитку домінуючий об'єкт власності, який у своєму конкретному втіленні найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень суспільно-продуктивної сили її праці та відповідно до цього формаційні особливості присвоєння засобів і результатів виробництва.

Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об'єктом було природне середовище — земля та існуючий на ній тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх присвоєння — первісною людиною. За цих умов члени первісних суспільних утворень — сім'ї, роду, общини — неосмислено сприймали зовнішнє середовище, яке їх оточувало, як природну передумову власного існування і неорганічне продовження свого тіла.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка завдяки розвитку суспільної продуктивності праці поступово перетворилася з колективної основи існування людини на відособлений засіб її виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає у тому, що вона у своїй первісній основі не є результатом людської праці, а тому не може бути об'єктом власності в суто економічному розумінні. З теоретичного погляду земля може використовуватися лише як спільне надбання усього суспільства. Як сказано у Святому писанні, Бог дав землю «усім синам людським», тобто усьому людству, усім людям спільно. Саме цим, згідно з Біблією, визначається рівність усіх людей і кожної окремої особи по відношенню до спільних умов проживання і життєдіяльності.

Можна послатися і на вислів одного з відомих англійських економістів XIX ст. Дж. С. Мілля, який писав у «Основах політичної економії»: «Оскільки основоположний принцип власності полягає у наданні усім гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній бережливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є продуктом праці — до оброблюваної субстанції землі». «Земля не створена людиною», — продовжував Дж. С. Мілль. — Тому вона має бути «надбанням усіх людей». Порушення цього принципу призведе до того, що «щойно народжений на світ виявить, що всі дари природи уже присвоєні іншими і тим, хто щойно з'явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливістю». За цими міркуваннями було зроблено такий висновок: «Держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що утримують свої ділянки на підставі строкового чи безстрокового договору».

За свідченнями етнографів, на ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не була об'єктом індивідуального (приватного) присвоєння. «Колективна власність на землю, — писав з приводу цього Л. Морган (Древнєє общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. — Л., 1935), — була ... загальним явищем у варварських племен». До такого самого важливого з точки зору розуміння логіки історичного розвитку висновку прийшов і відомий російський дослідник М. Ковалевський, «Етнографія й історія, — підкреслював він, — свідчать про те, що індивідуального присвоєння землі та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існувало» (Очерк происхождения й развития семьи й собственности. — М., 1939).

Проте суспільна практика внесла і у це питання свої корективи. В історичних межах аграрної цивілізації в різних районах земної кулі відповідно до природнокліматичних та інших умов виробництва сформувалися три специфічні (локальні) цивілізації — азійська, антична і германська.

В умовах азійської цивілізації, для якої була характерна екстенсивна форма виробничої технології, збереглась суспільна (племінна чи общинна) власність на землю.

В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю, яка стала основою інтенсивної суспільно-виробничої технології.

Своєрідна форма власності на землю склалася в умовах розвитку германської цивілізації. Відповідно до трудової діяльності древніх германців, яка ґрунтувалась на екстенсивно-інтенсивній технології, тут дістала розвиток змішана форма власності, за якої власником

землі виступали одночасно община (сім'я) і глава сім'ї. Цілком природно, що ця диференціація у своєму подальшому розвитку зумовила специфічні характеристики різноманітних локальних структур феодалізму — суспільної формації, для якої власність на землю стала фундаментом економічної структури.

Згодом економічна практика довела, що земля як економічний ресурс найбільш ефективно використовується тоді, коли вона знаходиться у приватній власності товаровиробника. Однак і в цьому разі держава зберігає за собою функцію контролю за її раціональним з точки зору інтересів усього суспільства використанням.

Конституцією України (ст. 14) гарантується право приватної власності на землю: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону».

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного виробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення, передусім знаряддя праці. Необхідність високої концентрації індустріальних засобів виробництва зумовила прискорення розриву між працею і власністю, відрив робочої сили від об'єктивних умов її продуктивного використання. Як наслідок, засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Згідно з цим приватна власність на засоби виробництва стала панівною формою економічної системи капіталізму.

\x4800$

b

\x8411\x02D0\x2431\x3700$\x2438\x4800$\x8460\x02D0\x1700ції виробництва, а також інші перетворення технологічного способу виробництва. У своїй сукупності вони призводять до все більшого знецінення тих економічних засад, на яких в епоху індустріалізму ґрунтувалося відчуження від трудівника продуктивної сили його праці, розвивалася приватнокапіталістична власність на засоби виробництва.

Логіка сучасного економічного розвитку засвідчує ефективність змішаної багатоукладної економіки ринкового типу, яка функціонує на органічному поєднанні різних форм власності та використанні диференційованих механізмів регулювання і управління ними.

На цій основі, з одного боку, здійснюється демократизація відносин власності, з іншого — обмежуються економічний простір і діапазон функціонування класичних форм приватнокапіталістичної власності, що утвердилася і дістала всебічний розвиток в умовах індустріальної системи. Мається на увазі її еволюційно-позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили і засобів виробництва. Завдяки цьому створюється фундамент для безпосередньої реалізації індивідуальної (приватнотрудової) власності людини на продуктивну силу її праці, тобто для виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень загальноцивілізаційних принципів розвитку.

5. Новітні тенденції в розвитку і вдосконаленню форм власності

Еволюційний процес розвитку висунув на домінуючі позиції корпоративну (акціонерну) форму власності. Тепер в економіці розвинених країн світу корпорації (акціонерні підприємства) є найбільш динамічною провідною структурою економіки. У США їхня частка у загальному обсязі реалізованої продукції становить майже 90 відсотків. У західних країнах на корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків загального обсягу виробництва.

У чому ж переваги корпорації перед класичною формою приватного підприємництва? Що забезпечило їй вихід на провідні позиції у сфері бізнесу?

Відповісти на ці запитання непросто через те, що йдеться про різноманітні чинники, які слід ураховувати. Та найбільш значущим тут є ось що. Особливість корпоративної форми власності полягає у тому, що вона, з одного боку, зберігає через володіння окремими особами акціями все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за нагромадженням особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового успадкування). Більше того, корпорація примножує приватну власність. Особами, що володіють капіталом і отримують з цього прибуток, стає все більше громадян.

Водночас корпорація долає обмеженість, притаманну класичній формі приватної власності. Формуючи загальну структуру корпорації та зберігаючи себе в ній лише як юридичну інституцію володіння, приватнокапіталістична власність разом з тим заперечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі — колективні — форми організації виробництва. Йдеться про реалізацію через структуру корпорації відомої формули про «позитивне заперечення приватної власності».

Красномовним є історичний аспект становлення і розвитку корпорації. Перші акціонерні товариства з'явилися ще на початку минулого століття. Однак, попри їхні очевидні переваги, законодавство всіляко стримувало їхній розвиток. Досить сказати, що для того щоб отримати дозвіл на створення корпорації, потрібно було спеціальне рішення законодавчих органів або королівської влади.

Становище змінилося лише на початку нинішнього століття. Тепер відповідно до законодавства багатьох країн світу корпорації можуть створюватися для будь-яких цілей, причому без обов'язкового дозволу законодавчих органів.

Варті уваги й ті переваги корпоративної форми власності, що визначають її конкурентоспроможність. Це виключно висока виробнича гнучкість і можливість акумулювати капітальні ресурси і кошти будь-якої належності.

Корпорація є майже бездоганним механізмом для мобілізації найбільших сум капіталу. Це — найдемократичніша форма власності.

Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватнокапіталістична власність у її класичному втіленні дезінтегрує суспільство, породжуючи цим самим складні соціальні проблеми суспільного розвитку, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови для соціальної інтеграції, подолання відчуження людини. У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, що у процесі функціонування корпорації відбувається так званий процес деперсоніфікації великої приватної власності на засоби виробництва. Це знаходять вираження у втраті окремими власниками капіталу контролю над його функціонуванням.

Донедавна, коли йшлося про корпорацію, то, як правило, наголошувалося, що вона є засобом «пограбування» мільйонів акціонерів особами, що утримують контрольний пакет акцій. Тепер же ситуація багато в чому змінилася. Якщо у 1929 р. у США з 200 найбільших корпорацій контрольним пакетом акцій володіло 6 приватних осіб, то у 1964 р. таких взагалі не існувало.