М.Трублаїні, Детальна інформація

Його мучить, що те, що було Семенове з діда-прадіда, загарбував Юрко. І він вирішує відомстити кумові: “Виорати. Сокиру за черес, плуг загнати та й - поки його, відсікати. А якби Юрко ще перечив, сокирою в чоло! Зась, вороже! Я своє відбираю”. Проте сумніви не дають спокою Семенові. Скільки ж відібрати, бо ж і сам не раз відорював собі по скибі. Тепер боявся ошукати себе. Для цього шукає права. Він подає на Юрка скаргу в суд. Та суд лише розорив затурканого Семена, бо гроші з дому виніс, а вони “злетіли, як птахи, посиділи, як вогню вхопити, та й щезли, як дим”.

Зрештою, відвідавши віче, до Семена приходить прозріння. Він переконується у необхідності селянської об’єднаності, взаємодопомоги, “Ми не маємо казати один одному: ось поси моє, але маємо всі взятися за руки красно та й сказати: ось поси наше!”

Юрка Онуфрієва змальовано як представника свідомішої частини селянства. М’якої волі, він відмовляється боротися за своє, навіть тоді, коли цього вимагають обставини. Тай чи був злодієм – показала комісія. Проте Юрко проводить освітню роботу на селі як активний учасник читалень, що були свого часу своєрідними осередками освіти і культури в селах тогочасної Галичини.

Юрка ненавиділи за те, що – читальник. Яка їм з того кривда, вони не могли сказати, але почували в собі, що Юрко чимось та їм пакість коїть... , “що був оснувателем читальні”, “що скликав людей і коло канцелярії пантрував їх, як череди овець, аби не розбіглися”, “що Юрко лише ждав, аби в справах читальні його де післали. Відносив листи на пошту і з пошти відносив газети до читальні. Взагалі, ненавиділи Юрка за те, що його читальники любили”.

На прикладі героїв оповідання, автор висловлює думку про необхідність об’єднання і активної боротьби селянства за свої права.

Трагізм становища безземельного селянства, його безправ’я автор змальовує в оповіданні “Лумера”.

Іван Притика та його жінка Аниця цілий день жали на попівській ниві за сніп, вкрай виснажилися роботою. Іван з голоду “лиш зуби вишкірив”. Наївся дома борщу, та й занедужав, не встає з печі. Бідкається Аниця: “От, умре... бідний мій світку! Недоїдає... це від лихого харчу...” А піп переказує, щоб вони обоє йшли дожинати пшеницю, врешті сам приходить до хати Івана сваритися: “Чому ви не йдете на роботу? Пияки, злодії! Я вас у кримінал віддам!” Ледве допросилася Аниця не коїти їй лиха, а ще й ублагала дати стару кобилу, щоб відвезти Івана на лікарський огляд до міста. Піп дав бідній жінці таку кобилу, яка мало не здохла по дорозі, а лікар замість ліків, на які так надіялася Аниця, виписав лише рецепт. Не маючи на ліки грошей, вона заїхала питати поради у знахарки. Щоб вийти із постійних нестатків, Аниця вирішила йти у найми, а піп, обурений тим, що втратив дешеві робочі руки, підняв ґвалт: “Тут небезпечно, хтось проти усього святого бунтує нарід, а він без того дикий!”

Автор протиставляє попівську брехню й мужицьку правду. Побачивши, що Іван, віддаючи борг, намагається визволитися з-під економічної залежності, піп гнівно обурюється.

Він обзиває мужиків брудними словами, які нібито живуть крутійством. Та селянин говорить правду у вічі: “Не крутнею мужик живе”, а лумерами, тобто своєю виснажливою працею, з якої йому тяжко й вижити, бо зароблене в поті лиця йде на податки. Автор розкриває всю злиденність існування селянина-трудівника, його економічну залежність від ситих і багатих. За такими “лумерами” жили Іван та Аниця, що жали за сніп на чужому полі, терпіли голод та холод. Подібним до їхнього було і життя багатьох інших селян, які в житті не знали просвітку, немов живими вкопували себе в землю.

th



d

1/4

th

A

образи селян Грицька та Йванихи. Темних, затурканих, жадоба до землі яких зробила сварливими та егоїстичними, призвела до ворожнечі.

Вражає жах становища селян і в оповіданні “Мужицька смерть”. Помирає людина. Свідки конання Гриця Баната намагаються розрадити його своїм, мужицьким, способом. Кожний розповідає про свої біди, бо “все легше, як видиться чоловіка нещасливішого від себе”.

Доведена до відчаю Грициха приповідала:

“...Піду я з дітьми попід чужі плоти. Заберуть чужі люди мою працю. Цілий вік свій я гарувала, вночі не досипала, робила тяжко, як та худобина, та й не собі, не собі”.

За словами Семенихи “християнин приходить на світ аби бідувати”.

Не менш жахливими є судження Процихи: “... Бідно діється, так бідно, що прийдеться з голоду помирати. Але християнин живе надією: пручає біду, як може... Християнин гарує ціле життя. Отак цілий тиждень, як віл у плузі. А все: коби здоров’я, то якось перебудеться”.

Навіть Гриць, умираючи, мріє про те, що як би хотілося вмерти, як люди. Зібрати сусідів, родину і “зарядити своїм “маєством, бо я його з собою у гріб не заберу”.

І в мріях роздає своє майно. Уділяє дітям, при цьому даючи настанови, як мають жити, хто доглядатиме матір, кому яка пайка, і що по смерті говоритимуть сусіди.

Та померти так, як люди, Гриць не міг. Мало того, жив не як люди, позбавлений можливості лікування тепер, та й догляду не мав, який мав бути за смертельно хворою людиною в останні дні, він і померти не міг, як люди. Бо засобів на прожиття родині не залишив, а втратив останнє, що мав. Борг у лихваря зріс вдвоє. Повернути його Гриць не міг. Лихвар уже посягає на “помірочок”, котрий годує всю Грицеву родину. Як і за що мають його похоронити, це мучило його більше, ніж хвороби чи смерть.

“А звідки ж я ще тобі на похорон візьму, за що тебе поховаю? За свої сльози?”, - голосила над живим ще чоловіком Грициха.

У цих словах жахлива правда мужицького життя і смерті. Жінка, як і Гриць прекрасно знає, що чоловік “хоть би подужав, то нічого не порадив би”. Тому вибух жалю і гніву, обурення й докору адресуються не Грицеві, а австро-угорському урядові з його законами, які “за бідними людьми, за каліками не обстають”.

Кожен з героїв говорить про своє горе, яке вливається в загальний багатоголосий хор. Пригноблені соціальним ладом, знеможені податками і підневільною працею, доведені до відчаю і смерті, вони мусили врешті-решт почати усвідомлювати себе соціально.

Лесь Мартович утверджує в душах своїх героїв високі людські ідеали, витравляє все рабське, егоїстичне, низьке. Господарем має бути на землі той, хто працює, а не злодій і розбійник.

Два світи – пана і селянина – зображує Лесь Мартович в оповіданні “Зле діло”, показавши перевагу морального права селянина-трудівника над правом конституційним, урядовим, що не враховує народних традицій, нехтує розумом простої людини.

Петро купив у Семена шмат поля без відома і згоди його жінки. Згідно з “мужицьким правом”, поле Семена “непродажне”, бо повинно перейти в спадщину його чотирьом дітям. А суд визнає, що поле Петро купив законно. Жінка Семена, Олена, протиставляє доводам суду “хлопське право”: “Я маю з ним четверо дрібних дітей. Що їм із тата, з мами, як лишаться без грунту?” За мужицьким звичаєм” купувати “непродажний грунт” – “зле діло”. І Олена таки вплинула на сумління Петра – той відчув, що зробив кривду своєму сусідові, порушив норми людських взаємовідносин. Семен віддає Петрові гроші, отримані за продану землю, що знову переходить до свого господаря. Самі селяни дійшли згоди, помирилися на основі давніх традицій, знехтувавши конституційними законами.