Творчість Євгена Плужника, Детальна інформація

Не минайте!

Темний я зболю – не бачу.

Радість останню трачу.

Чуєте: плачу –

Хлип...

Хлип...

Дайте мені на хліб!..”

Ось воно – головне, що мучило Плужника усе його коротке життя: самотність, якої він так і не зміг позбутися, оте гостре відчуття відчудження між людьми, що назване Сартром екзистенціалізмом. Романтик Плужник завжди йшов у парі з Плужником-скептиком. Як він не запевняє інших у жертовності власного болю, проте сам не дуже вірить у те, нагорода за нього – грядуща благодать. Є втіха стражданням. Схильний до неї й Плужник: „О болю! Ти днів моїх радосте!” він так часто вживає це слово, що сприймається воно як заклинання. А щодо віри, то тут поет висловлюється з категоричністю полемічного запаху: „Вірю – сльоза одинока каліки Важить більше, ніж промови, баланси і тисячі віршів і драм!”

Рильський недооцінив другої поеми Плужника „Канів”. Хоча, з усіх міркувань, мав би зустріти її прихильно. В ній Плужник чи не найближчий до неокласиків, і якщо йому не вистачало парнаської строгості деяких з них, то в плані версифікації він міг би з ними і позмагатися.

„Канів” – річ значуща за змістом і блискуча здобутками формальними. В ній Плужник являє таку владу над словом, що не раз стискалося від жалю серце – ніким не замінити в поезії цієї совісної, до останнього ґудзика розстебнутої на вітрах віку душі. Втрата Плужника – одна з найбільших втрат багатостраждальної культури нашої. Думати про це важко. Додати до цього нічого.

У „Каневі” Плужник сказав про себе чи не найбільше. Але сказав і про нас. Переходова доба спонукала до несуєтних роздумів. Вдивляючись у день грядущий, вітаючи прихід його, поет ще пильніше озирався, хворобливо усвідомлюючи неминучість кровоносних розривів:

„Бо голос став неголосний

І не подав онукам оборони,

Коли їх час могутній та грізний

Гнав од дідизни у міські полони”.

Зі смертю Плужника обірвалася в українській поезії та лінія глибокої медитації лірики, яка в поезії російський веде свій родовід від Баратинського. Так дають підстави думати вірші з „Рівноваги” – книги зрілого мужа, де немає жодних оздоб, є тільки рух мислі й чуття. Тут Плужник, що з якоюсь настороженою недовірою ставився до власної творчості, чи не вперше ладен повірити в себе, хоча й не без власної йому обачливої запитальності – „Може, й твоя з тих багатющих душ, що вміють всесвіт слухати з кімнати”. Втім, певності цієї вистачило йому ненадовго:

„Дві паралелі, два меридіани –

І от квадрат. Живи! Твори! Вмирай!

Тут тверді тінь. Тут, трепетний і тьмяний,

Замкнувся світ. Тут – Тігр, Єфрей і Рой”

Знову це жорстоке усвідомлення герметичності простору. Така ця натура – зіткала з протиріч і в протиріччях цілісна! Хотів того чи не хотів Євген Плужник, здогадався чи ні, але виказав себе з такою силою щирості, як мало хто з його сучасників. Тим і цінне його слово. Бо доля індивідуума, мікрокосм його свідомості – ще й дзеркало доль інших. Огром і гуркіт маховиків історії не повинен затіняти тієї долі, як і притлумити її живого болю.

За всіма ознаками Євген Плужник обігнав свій час. Інтерес до його творчості, беру на себе сміливість твердити, все зростатиме. Вплив Плужника на українську поезію глибокий і благотворний, хоч, по суті, ніким не досліджений. Він прочитується уже в творця поеми „Рафаель” – талановитого і ... забутого ним Є. Фоміна. Всіх, хто побажає в цьому впевнитися, відсилаю до його циклу „Листя Ніколо Сакко”.

Прийшла пора сплачувати борги. Вірші бунтаря – анахорета – мимоволі напрошується цей оксиморон, - його „Галілей” мають бути в шкільних хрестоматіях. Вшануймо поета пам’ятником – він потрібен нам, а не йому.