Голод 33-го, Детальна інформація

Штрафи повинні були стягуватися не тільки спільною худобою, але і худобою колгоспників. Санкцію на них в кожному окремому випадку повинен був давати облвиконком.

Керуючись цією нормою, власті почали відбирати у селян, що не мають хліба, всі інші продовольчі запаси.

У всіх місцевостях України, крім прикордонних, розповсюдилися подвірні обшуки з конфіскацією, крім хліба, будь-яких запасів продовольства сухарів, картоплі, буряка, сала, соління, фруктової сушки і т.п., заготовленого селянами до нового урожаю. Конфіскація застосовувалася як покарання за «куркульський саботаж» хлібозаготовок. Фактично ж ця дія була свідомо направлена на повільне фізичне знищення селянських сімей. Під виглядом хлібозаготівельної кампанії на величезній території України (як і Північного Кавказу, де надзвичайну комісію очолював Каганович) був розгорнений небачений терор голодом, щоб навчити тих, хто виживе, «розуму-розуму» (вираження Косиора), тобто добросовісному труду на державу в суспільному господарстві колгоспів.

Те, що відбувалося в Україні в 1933 р., ніде не відображене в документах офіційних установ. Причиною є те, що Сталін наказав відноситися до голоду як до неіснуючого явища. Навіть в стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК КП(би)У цього періоду слово «голод» не згадується.

Не підлягає сумніву, що до загибелі мільйонів селян привело холоднокровне рішення Сталіна вилучити у українських селян всі з’їстні запаси, а потім обкутати тих, що голодують завісою мовчання, заборонити яку-небудь допомогу їм з боку міжнародної або радянської громадськості.

Почалися масові спроби втечі людей за межі України. Лікар із Сум Шевченко Микола Анатолійович писав: “…По залізниці відбувався рух голодного люду всі поїзди і товарні, і пасажирські- були забиті сірою, голодною масою. То висохлі, як тріски,то набряклі, як мішки з просом, мільйони людей зрушили з місця. Вошей на людях було стільки, що вони мов тирса вкривали підлогу. Сотні голодних людей присідали спочивати під насип залізниці там і зоставались, хто вмирав одразу,а хто ще довго лежав без руху ”.Щоб український селянин не міг вирватися з влаштованого йому пекла у Кремлі згадали про кордони між республіками-колоніями і між Україною, Росією і Білорусією виставили загороджувальні загони внутрішніх військ.

Смертність від голоду почалася вже в перший місяць- діяльність молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Майже скрізь органи ГПУ реєстрували випадки людоїдства і трупоїдства. “Голод на той час розлюттів. Так і косив людей, так і косив. Нас скотомогильник порятував: здохне яка коняка в колгоспі з голоду, тато примітять, коли її відвезуть, а вночі до ями підкрадуться, відрубають стегно з конячого трупа і додому несуть. Мама потім днів зо два те м’ясо у воді вимочувала, щоб воно карболкою не тхнуло, а тоді вже варили і їли. Але й конина не порятувала: першою Марійка померла, потім Галя, Люба і Мишко… Слава богу на дворі вже на весну йшлося…Трава довкола наростала ми на споришеві й паслися… Бабку на толоці рвали та їли, какиш, свиріпу. А як зацвіла акація ми від неї відірватись не могли.”-так пригадувала свідок того часу Винник Поліна Петрівна.

Незносніше всього був вигляд маленьких дітей, в яких висохлі, як у скелета, кінцівки звисали по сторонах, роздувшогося живота. Голод стер з їх лиць всі ознаки дитинства, перетворивши їх в змучені страхітний видіння; тільки в їх очах залишався відблиск далекого дитинства».

Авантюризм Сталінської політики “стрибка”, що прирікала на напівголодне існування, а потім і на голод хлібовиробні регіони країни, злочинність зимових хлібозаготівель 1932-33 років у голодуючій місцевості найбільш яскраво розкриваються у документах, що стосуються дитячого харчування.

Уберезні 1931 року до Наркомату освіти УРСР надійшов лист від Кам’янського райвиконкому на Дніпропетровщині: “Діти залишаються зовсім без хліба…” 220 дітей дитячої колонії в Кам’янці треба було терміново рятувати, оскільки централізоване постачання хлібом припинилося, децентралізоване (зправом вільної закупівлі продуктів)- заборонялося, а місцевих продовольчих ресурсів не існувало.

У1931 році діти в сім’ях ще якось перебивалися, а в школах-інтернатах, дитячих будинках, колоніях, притулках діти, перебуваючи на державному утрмманні, страждали від голоднечі найбільше, бо ці заклади цілком залежали від зовнішнього постачання. І ось у березні 1931 року Наркомос довідується ,що в 180 районах України, які не виконали плани хлібозаготівель, дитячі заклади знято з постачання. Заступник наркома освіти Полоцький у зв’язку з цим пише до ЦКК- НК РСІ та Наркомату постачання: “Цим районам заборонено з поточних хлібозаготівок постачати дитячі інтернатні установи. Учітелів і виділяти продукти для гарячих безплатних сніданків. Зцентралізованог фонду для цих районів теж нічого не виділено. Це утворило катастрофічний стан з постачанням, особливо дитячих інтернатних установ, що не мають жодних запасів. Діти цих установ примушені тікати, чим збільшують безпритульність…”

Такі тривожні вісті протягом першої половини 1931 року надходили до Наркомосу звідусіль. Лавина таких листів заповнила центральні і місцеві органи, але практичну допомогу могли подати переважно з центру, в розпорядженні якго були деякі продовольчі резерви.Вже в березні 1931 року Наркоиат постачання УСРР дав термінове розпорядження про позачергове постачання дитячих закладів у тому числі й децентралізовано тобто шляхом закупок продовольства на місцях, де ще були такі можливості. А в червні того ж року за спеціальою рознарядкою Наркомосу України для 42000 дітей в інтернатних закладах було відпущено 35000 килограмів м’яса 5000 килограмів вершкового асла понад 105000 штук яєць, інші продукти. Хоча норми споживання продуктів були мінімальними проте вже можна було якось протриматися до нового врожаю, бо щомісяця виділялася певна кількість продовольства для дитячих закладів.

Масштаби трагедії, яка винищувала цілі покоління, змусили замислитись уряд над остаточними наслідками голодомору, особливо серед дітей. Раднарком УСРР переглянув свої закони про припинення централізованого продовольчого постачання дитячих установ. Було трохи збільшено мережу притулків та ясельних будинків у містах. Шостого травня 1933 року ЦК КБ(б)У прийняв постанову “ Про боротьбу з дитячою безпритульністю ”. Знову з’явилася Всеукраїнська комісі дя роботи з безпритульними дітьми, але порівняно з повоєнними роками їх було значно більше.Вона діяла при РНК УССР, а до її складу входили представники від ДПУ, Наркомздоров’я, Наркомосвіти, Наркомпраці, Уповнарком шляхів, а акож від Харківського облвиконкому. Останню очолював заступник начальника Харківського обласного управлінн ДПУ О.О. Бронєвой.

Навіть у голодні роки Бронєвой залишався “шефом” комуни від ДПУ. Комісія займалася різними справами: створювала дитпритулки у селах, влаштовувала харчування у школах, стримувала в’їзд безпритульних дітей до міст, притягала до відповідальності осіб, що не допомагали голодним дітям, вимагала коштів для працевлаштування підлітків.

Чутки про діяльність комісії дійшли сіл. Селяни сподвалися, що у містах приймуть їхніх дітей до ясел. З усіх районів України привозили дітей до Харькова і Києва. На вулицях з’явилися десятки тисяч безпритульних. Зокрема, 14 травня 1933 року у Щитовських і Салтовських бараках розміщували малолітніх дітей віком до чотирьох років,яких масово підіймали на вулицях та залізницях. Удитячих будинках Харькова залишали переважно дітей до одного і більше років, які були безнадійно хворими і кволими. У доповідній записці міського відділу здоров’я повідомлялося про те, що діти у бараках дуже виснажені, а щомісяця помирає більше третини. Якщо 14 травня 1933 року у Салтовських бараках перебувало 450 дітей, то на 1 червня- уже 900. Вони масово прибували до Харькова здичавіло тулилися великими юрбами під будинками просто неба. В архівах збереглося чимало матеріалів, що засвідчують страхітливі картини дитячої безпритульності. Харків був тоді не лише столицею України, а й центром невимовного і нестерпного дитячого болю і відчаю. З 11402 чоловік, підібраних на вулицях Харкова за січень-травень, 8557 були діти. Комісією, яку очолював Бронєвой було затримано лише на залізниці 1000 дітлахів.

Голодували діти по всій Україні. Станом на 25 березня у 66 районах Київськоїобласті голодувало 398201 чоловік, з них 178544 дітей. А15 квітня від голоду страждали 493644 чоловіка і зних 262109 становили діти. Майже 20000 дітей чекали смерті 1 серпня 1933 року. ЦК КП(б)У організував планове переселення безпритульних дітей з міст до колгоспів, тобто дітей повертали батькам, які вже померли від голоду. Розселяли дітй по колгоспах групами- по 5-20 чоловік.

Смертність дітей сягала за деякими не повними підрахунками 50 і більше відсотків до загальної кількості померлих. Діти значно швидше захворювали внаслідок тривалого недоїдання і фізичного виснаження.

У 1932-1933 роках смертність дітей становила щонайменше половину померлих від голоду селян України. За неповними даними лише кількість учнів у початкових, неповносередніх, професійних школах, а також дітей у дошкільних закладах за три голодних роки зменшилася на 1 мільйон 71 тисячу чоловік. Стали пусткою сільські школи, бур’яном поросли дитячі майданчики, а відсутність учнівсько-педагогічногоколективу сягала подекуди 96-98 рівня попередніх років.

Для забезпечення життєздатності дитячого організму, не нижче навіть голодної норми, необхідно було мати щодня: 300 грамів хліба, склянку молока, пів-яйця, 5 грамів цукру, жирів і 25 грамів м’яса. Такоі норми не мали навіть робітники у містах, а тим паче діти. Уряд дбав про новобудови п’ятирічки, зводив підвалини “світлого майбутнього”, а затьмарені від голоду діти мріяли тоді про рятівний шмат хліба.

Однак Сталін в ці трагічні місяці небаченого в історії голодомору спромігся визнати публічно лише «продовольчі труднощі в ряді колгоспів». У мові на Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він цинічно заспокійливо заявив: «Принаймні, порівняно з тими труднощами, які переживали робочі 10 15 років тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою».

Аналіз що стали доступними даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. складають біля 150 тис. чоловік, а від голоду 1933 р. 3 3,5 млн. людей. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності під впливом голоду, досягають за 1932 1934 рр. 5 млн. людей.

Звичайно, Сталін і його оточення дивилися на речі інакше. У 1933 р. Мендель Хатаєвич, ще один з сталінських ставлеників в Україні, що очолював кампанію хлібозаготовок, гордо заявляв: «Між нашою владою і селянством йде безпощадна боротьба. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їх витримки. Знадобився голод, щоб показати їм, хто тут господар. Він обійшовся в мільйони життів, однак колгоспна система затвердилася. Ми виграли війну!»

Радянська статистика того часу відома своєю невисокою достовірністю (відомо, що Сталін, незадоволений результатами перепису 1937 р., що показали страхітливий рівень смертності, наказав розстріляти ведучих організаторів перепису). Тому визначити чисельність жертв голоду дуже складно. Підрахунки, засновані на методах демографічної екстраполяції, показують, що число загиблих під час голодомору в Україні склало від 3 до 6 млн. чоловік.

У той час як в Україні, особливо в південно-східних її районах, і на Північному Кавказі (де жило багато українців) звірствував голод, велика частина Росії ледве відчула його. Одним з чинників, що допомагають пояснити цю обставину, було те, що відповідно до першого п'ятирічного плану «Україні поставлено стати колосальною лабораторією нових форм соціально-економічної і виробниче-технічної реконструкції для усього Радянського Союзу». Важливість України для радянських економічних прожектерів підкреслювалася, наприклад, в редакційній статті «Правди» за 7 січня 1933 р., озаглавленої: «Україна вирішальний чинник хлібозаготовок». Відповідно і задачі, поставлені перед республікою, були непомірно великі. Як показав Всеволод Голубіїчий, Україна, що забезпечувала 27 % загальносоюзних урожаїв зерна, повинна була дати 38 % загальних планів хлібозаготовок. Богдан Кравченко затверджує, що українським колгоспникам до того ж платили вдвічі менше, ніж російським.

Українці, з їх традицією приватного землеволодіння, чинили опір колективізації більш запекло чим росіяни. Саме тому режим здійснював в Україні свою політику інтенсивніше і глибше, ніж де-небудь ще, з всіма витікаючими звідси страшними наслідками. Як вказував Василь Гроссман, письменник і колишній партійний активіст «Було ясно, що Москва покладає свої надії на Україну. Результатом же стало те, що найбільший гніт згодом обрушився саме на Україну. Нам говорили, що приватновласницькі інстинкти тут значно сильніше, ніж в Російській республіці. І дійсно, загальний стан справ на Україні був значно гіршим, ніж в нас».

Деякі вважають, що голодомор був для Сталіна засобом подолання українського націоналізму. Зрозуміло, що взаємозв'язок національного підйому і селянства не вислизнув від уваги радянського керівництва. Сталін затверджував, що «селянське питання в своїй основі є суттю національного питання. По суті, національне питання це селянське питання». У 1930 р. головна газета комуністів України розвивала цю думку: «колективізація на Україні має перед собою спеціальну мету: зруйнувати соціальну основу українського націоналізму індивідуальне селянське господарство». Отже, щонайбільше можна зробити висновок, що смерть мільйонів людей була для Сталіна неминучою ціною індустріалізації. У гіршому ж випадку можна передбачити, що він свідомо дозволив голоду змести всяку подібність опору в цій особливо неспокійній частині його імперії.

Примітним аспектом голодомору були спроби влади стерти його з людської пам'яті. Ще недавно радянська позиція в цьому питанні була однозначною: заперечувався сам факт голоду. Зрозуміло, якби істинні масштаби голодомору стали загальновідомими, це нанесло б непоправного збитку тому образу «світоча світу і прогресу», який Москва намагалася затвердити в свідомості людей як всередині СРСР, так і за рубежем. Тому довгий час режим забороняв навіть згадувати про цю трагедію.

Деякі газети на Заході інформували громадськість про голод, однак тут також не відразу усвідомили його страхітливі масштаби. Експорт зерна, що не припинявся в 1930-і роки і відмову режиму прийняти будь-яку іноземну допомогу вводили в помилку західний світ, де насилу могли повірити, що при таких умовах в Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно організовані і обставлені владою подорожі по СРСР, такі західні світила, як Бернард Шоу або колишній прем'єр-міністр Франції Едуард Ерріо, яскраво описували досягнення радянської влади, не забуваючи, звичайно, розказувати про задоволених життям, процвітаючих селян. Московський кореспондент в «Нью-Йорк таймі» Уолтер Дюранті, стараючись сподобатися Сталіну, неодноразово заперечував в своїх статтях факт голоду (хоч в приватних бесідах допускав можливе число жертв голоду в 10 млн). «За глибину, об'єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його репортажів з СРСР Дюранті в 1932 р. був нагороджений Пулітцеровською премією.

Хоч західні уряди знали про голод, їх позиція в цьому питанні була схожою на ту, що була викладена в одному з документів британського міністерства іноземних справ:

«Ми дійсно маємо в розпорядженні досить інформації, що свідчить про голод на півдні Росії, аналогічної тієї, що з'являється в пресі... Проте ми не вважаємо можливої робити її надбанням громадськості, оскільки це може зачепити радянський уряд і ускладнити наші відносини з ним». До того ж під час Великої депресії значна частина західної інтелігенції, охоплена прорадянськими симпатіями, рішуче не сприймала ніякої критики СРСР, тим більше в питанні про голод. Як відмітив Р. Конквест, «ганьба полягала не в тому, що вони були готові виправдати будь-кого дії Рад, а в тому, що вони не бажали навіть чути про що-небудь подібне, не були готові поглянути правді в очі».